А. Шопенгауер “Світ як воля і уявлення”. Цитата 1

Вирішив цитувати думки, котрі зачепили. Як от ця

“Як у різних людей ступінь гостроти свідомості буває дуже неоднакова, так ще більше відрізняється вона між різними породами тварин. Однак у всіх, навіть найбільш близьких до рослин, свідомості вистачає настільки, скільки треба для переходу від дії в безпосередньому об’єкті до посереднього, як причини, тобто до думки, до сприйняття об’єкта; бо останнє саме і робить їх тваринами, тому що воно дає їм можливість рухатися за мотивами і тому відшукувати або, принаймні, схоплювати їжу, – тим часом як рослини рухаються тільки по подразненням і повинні або дочекатися їх безпосереднього впливу, або змучитися: шукати їх або ловити вони не в змозі. У найдосконаліших тваринах ми дивуємось їх великої тямущості, — так, у собаки, слона, мавпи, у лисиці, розум якої настільки майстерно описав Бюффон. За цими найрозумнішими тваринами ми можемо з достатньою точністю виміряти, наскільки сильний розум без допомоги розуму, тобто без абстрактного пізнання в поняттях: на собі самих ми так добре цього дізнатися не можемо, бо в нас розум і розум завжди підтримують один одного. Ось чому прояви розуму у тварин часто виявляються то вищими від нашого очікування, то нижчими за нього. З одного боку, нас вражає тямущість того слона, який, незважаючи на те, що під час своєї подорожі Європою він переходив уже багато мостів, одного разу відмовився вступити на міст, що здався йому надто нестійким для його тяжкості, — хоч і бачив, як зазвичай проходив через нього решта кортежу людей і коней; з іншого боку, нас дивує, що розумні орангутанги не підтримують знайденого багаття, у якого гріються, підкладання дров: останнє доводить, що тут потрібна вже така кмітливість, яка неможлива без абстрактних понять. Знання причини та дії, як загальна операція розуму, навіть a priori властиво тваринам; це цілком видно вже з того, що воно для них, як і для нас, є попередньою умовою для будь-якого наочного пізнання зовнішнього світу. Якщо ж завгодно ще особливе підтвердження цього, то варто тільки пригадати, що, наприклад, навіть досконале цуценя при всьому своєму бажанні не наважується зістрибнути зі столу, бо воно передбачає тяжкість свого тіла, хоча й не мав раніше цілком відповідного досвіду. Однак при обговоренні розуму тварин ми повинні остерігатися приписувати йому те, що є проявом інстинкту, — здібності, що цілком відрізняється за своєю дією як від нього, так і від розуму, але часто дуже схожою на об’єднану діяльність обох.”

Побачив ось це відео, і згадав цю цитату. Дивно, яким чином собака довірилась невідомому механізму і не намагалась кудись втекти з нього, розуміючи що їй допоможуть. Чи є це проявом інстинкту? Чи ж довіра? Чи розум? Важко сказати. Але цікаво читати ці думки крізь приклади з якими стикаєшся

Подивились Краса по американськи (1999)

Чи дивно дивитись дорослі фільми твого дитинства?.. Продовжувати читання Подивились Краса по американськи (1999)

Смішно

Коли дорослий чоловік пише що “творчість не на часі, бо зараз війна, і творчість нікому не потрібна”. Одне питання – то чому він сидить і строчить постікі в Тредси замість того, щоб піти і воювати? Коли в нього тільки війна на часі. М?…Де те завзяття, коли бачиш ТЦКшників?..

Тож краще вже хай людина творчістю займається, чим пізді…м. Це їй більше личить…

Токсичні взаємовідносини

Закінчили дивитись серіал Беззаконники, і в мене він вилився у певну рефлексію, пов’язану з людьми.

В серіалі були показані токсичні взаємовідносини між дівчиною, яка була розумницею, але мала “хобі” щось красти і хлопцем, якому по життю пощастило менше, і який хотів спокійного життя замість виживання. І от їх знайомство призвело до того, що вона стала таким-собі “адреналіновим наркоманом”, котрий постійно хотів гострих відчуттів, а хлопець, навпаки, намагався уникати проблем із законом і в цілому. Історія взаємовідносин закінчилась тим, що вона його кинула, вийшовши з потягу перед його відправкою, а він поїхав “в нове життя”. Через пів року вони зустрілись – вона, з купою проблем і він, в тому житті, до якого прагнув. І тут, раптом, вона згадує, що “надзвичайно в нього закохана”, але йому вистачає розуму не продовжувати з нею взаємовідносини, а будувати нові з людиною, котра йому більше підходить. На які ж думки мене це все наштовхнуло?

З певною періодичністю ти прокручуєш в голові думку на тему того, чому ти не продовжуєш спілкування з людьми, котрі тобі колись подобались? Надихали, викликали якісь почуття? Тобто в тобі живе якесь зерно, котре вважає (чи просто сприймає по спогадах), що твоє життя було б краще, якби ти відновив спілкування “з кимось з…”. Але щось тебе зупиняє від цієї дії. І я думаю, що це розуміння. В першу чергу розуміння того факту, що ваши шляхи розійшлись (в більшості своїй) навіть не через тебе. Тож і повертати немає чого, бо просто кожна людина в певний час пішла своєю стежкою. Але…

Маючи свої “вуха” ти чуєш, що ці “дзвіночки не однобокі”. І саме тут нас наздоганяє ця сама історія з серіалу, коли ти кажеш герою “ну…ну сподіваюсь ти ж не зробиш цю дурницю?..бо я тебе перестану поважати”, тільки герой ти сам.

Я знаю, що речі, які були в минулому, мають там і залишатись. Але це розуміє здрава половина. Думаю, кожна людина складається окрім неї ще й з іншої частини – емоційної, помноженої на частину пам’яті. Тобто твоя підсвідомість каже “але ж спогади і емоції не можуть тебе обманювати” – і дійсно. Вони не обманюють, бо там, в 15-17-20 років, ти переживав відчуття, котрі були вперше в твоєму житті. Мабуть, саме це тебе і тягне до них. Що ж до реальності – за цей час ти встиг багато разів обпектись вже після того, і зворотній досвід з пам’яті так само не викинеш. Саме це тебе зупиняє.

В одній пісні співалось “ми ніколи не будемо молодше ніж сьогодні”. Я думаю, що це стосується і людей – бо ми ніколи не будемо тими, ким були колись. Тож і емоції кожен раз будуть іншими. І я думаю, що емоції, котрі ми можемо отримати від нових людей, можуть бути навіть яскравішими ніж ті, які можуть відбутись при спілкуванні з кимось старим.

Лишилось якось це все донести своєму мозкові.

Кращий шлях

Завжди здавалось, що є якийсь кращий варіант. По професії, мабуть. Що ти “міг би бути кимось”, але для того завжди чогось не вистачало. Як казала одна жінка на днях “добре планувати все на завтра, бо завтра завжди буде завтра. А коли наступає сьогодні – ти вже нічого не хочеш робити”. Але ні, кожному своє. Завжди і всюди. Ти не погодишся на щось менше, але і через голову навряд чи будеш стрибати, бо ти це є ти. Зі всіма своїми плюсами і недоліками. І знаєте що? В тому увесь кайф.

Іноді здається, що життя це все-таки матриця, в якій в тебе є певний рівень, нижче і вище якого ти не будеш, як і будь-яка інша людина. Просто є шлях, по якому ти маєш пройти. Коли ти працюєш в магазині на касі – в тебе на завершені робочої зміни має все бути закрити в нуль. Так і по життю.

Більш того, я думаю що по людях десь так само все працює. Наші взаємовідносини з іншими людьми, наприклад. На певному етапі нам треба “пересісти в інший вагон” і ми змінюємо його, закінчуються одні взаємовідносини – родинні або дружні це неважливо. І все йде далі. Ми намагаємось сприймати це як досвід, після якого кожен наступний досвід буде іншим, але що якщо досвід це теж вигадка? І він нас нічому не вчить, як би ми про те не думали.

 

Подивились Вбивства – мій коник, люба (2009)

Раніше дуже популярним був жанр “романтичних бойовиків”, де не дивлячись на стрілянину, ниткою що сшивала увесь сюжет була…любов. Дуже дивно було натрапити на такий фільм зараз, хоча за фактом фільму вже 16 років як. Тож…чи варто його дивитись?

За історією Тоні Рікарделлі професійний вбивця, котрому щастить у всьому окрім, звісно ж, кохання. Він відкрита людина, і коли потенційні партнерки дізнаються про рід діяльності Тоні – одразу ж передумують створювати з ними відносини. Та…чи всім важливо, чим саме займається Тоні?

В той же час, дівчина Юлія, котрій, навпаки, не щастить в усьому окрім кохання (у Юлії справа йде до весілля), має отримати рукопис від відомого письменника (Пуцо), але той до неї так і не потрапляє, і вона вирішує сама відвідати письменника, щоб привезти його на презентацію нової книги. Саме в цей момент і пересікаються шляхи Тоні і Юлії, втім…є один нюанс – Тоні замовили вбити Пуцо, тож доведеться імпровізувати і грати роль того самого відомого письменника.

Не дивлячись на те, що сюжет фільму немає якихось неочікуваних поворотів і досить прямолінійний, фільм цікаво дивитись до останньої хвилини. Тут є досить тонкий гумор, котрий більш близький до французьких комедій (цей фільм німецький), і який зшиває усі сюжетні нерівності. Юлію зіграла Нора Чірнер, відома за іншими комедійними (і не тільки) ролями.

Якщо вам хочеться якусь легку комедію на вечір – думаю, цей фільм вам зайде. Ставлю 8.5 з 10 🙂