Автор: revolytion

…

Разбиваю зеркало, по полу блики – золотой песок,
И уже весна превращает накипь в берёзовый сок,
И холодный день на порывах ветра несётся вдаль,
А цианистый калий, по слухам, пахнет, как миндаль.

Собирай чемоданы – на север тянутся косяки,
В полупьяных туманах силуэты – на свет летят мотыльки.
Из разбитых стаканов в пустых вагонах мы выпьем чай
И отыщем на карте перекрещенных линий забытый край.

На моей чужбине
Каждый день начинается с нуля,
На моей чужбине
Застыла улыбка февраля.
На моей чужбине
Незваный гость погасит в комнате свет.
Паровозный гудок – как прощальный привет
Сквозь тысячи лет.(С) Юля Елисеева

…і то ви ще не знаєте мого повноцінного самосприйняття..

Чудово, до ви почули про три моїх іпостасі, і добре, якщо ви не зрозумієте глибину того всього. Втім, дивлячись на епікриз, там вказано навіть те, що я сам не очікував побачити. Тож..завтрашній ранок покаже що і як, а поки…

Who decides what’s wrong, what’s right?
Everything is balance, everything’s light
I got so much on my mind, and I been awake all night
I’m so pumped, I’m so psyched
It’s bigger than me, I’m getting so hyped, like
let me taste the lows and highs
(Oh) let me feel that burning fright
(Oh) this story is my truth..

Є такі люди… (чернетка від 1 грудня 2023)

..котрі полюбляють казати щось типу “о…яким я був/-ла дурним тоді, коли це писав/казав”. Типу виріс, змінився, всьо ок, і тепер соромно за щось з того, що було зроблено, чи сказано раніше. В такі моменти я полюбляю зануритись в свої старі записи. Будь-які..типу такого:

Це запис, десь приблизно, 2005-2006 року. Часів, коли я навчався в технікумі і, відверто, я навіть не пам’ятаю, кому те могло бути адресовано. Але натикаючись на подібні записи я не вважаю себе “тоді дурним” чи зараз “надто розумним”. Скажімо так, я відношусь до них приблизно так само, як би хтось відносився до чогось подібного, що написала його дитина. Ну типу…ти ж не скажеш “боже, яка в мене тупа дитина, що вона таке написала!”. Просто це про іншу, “внутрішню” дитину. Зі своєю ми вчимось розуміти друг друга. Інакше дивитись на ті чи інші речі, крізь досвід, пройдений “разом”. Хоча…тут, мабуть, і без лапок можна. В моєму сприйнятті, якщо казати “яким я тоді був тупим” – ти не себе тодішнього принижуєш, ти принижуєш себе теперішнього. Приблизно от як в тій ситуації, коли мені заявили що моя дівчина “нє трамвай – подвінєтса”. І це було не про те, що її не беруть у розрахунок. Це про те, що в розрахунок не беруть мене і мою точку зору. Моє сприйняття. До речі, за 11 років “нє подвінулась”. Дивно, нє?..хоча дєвоньок я знавав багато за цей час. Повернемось.

Людей я оцінюю по кількох критеріях. Один з них як вони відносяться до себе. Другий – як вони відносяться до інших. Мені без різниці, як вони відносяться до мене, бо якщо відношення до інших паскудне – це, всяк, дорівнює відношенню до тебе. Хоча те, як вони відносяться до себе – це, мабуть, найважливіше.

За життя ми робимо безліч речей. Добрих, поганих, смішних, дурних. Але ми самі і є такі – добрі, погані, смішні, дурні. Тож…чому тоді бігти від себе? Від тої людини, котрою ми були колись?..

Якщо вибрати річ, котру можна було б виділити за останнє десятиріччя, одне досягнення. Я б вибрав не свій рід діяльності і свободу. І, навіть, не наші взаємовідносини. Це була б навичка не соромитись себе, своїх хобі, свого внутрішнього світу. Не реагувати на те, як все сприйме зовнішній світ. Бо це не важливо, коли ти в гармонії з внутрішнім. В гармонії з собою…

Стара чернетка. Дивно, що не опублікована

9

Поки 9. А там буде видно. Буде чи ні 12. А там, можливо 15. Чи 17.

Цей серпень надто вже нагадує минулорічний. Портрети інші, а так суть та ж сама. Спроби вижити через силу в цьому нездоровому світі.

Хай наступний серпень буде в зовсім іншому антуражі іншої країни…чи травень…можливо січень…чи хоч щось з того..

Вичерпний приклад

Насправді, ця історія х біткоїном, котра повторилася вдруге, лише свідчить про те, що для кожного є своє місце. І якщо тобі “не склалося” бути з золотою ложкою, і мова навіть не про велику спадщину чи багатих батьків, мова про певні знання чи напрямок, в якому ти можеш розвиватись, то ти ніколи не вилізеш за рамки, максимум, середнього класу. Просто тому що життя тобі не дасть цього.

Мабуть так, певним сенсом тут можна сказати, що це більше про питання долі. Але не долі, як чогось містичного, а реальності будення. Тобто, мені не дали знань в якійсь сфері, ті знання що я маю засновані виключно на інформації з мережі. Тож технічно я нічого не знаю і не вмію. І спроби щось капітально вивчити і зрозуміти марні, бо швидко забуваю те, що тільки що прочитав.

Мені завжди хотілось довести зворотне, але, мабуть, так і не вдастся це зробити. Чисто технічно навіть от зараз, маючи “шанс” заробляти 50000 а місяць, моє здоров’я сказало “ніт”, і його, раптом, почули. Тож списання лише питання часу, а 30000 бойових вже не світять.

Я завжди сподівався, що “будь в мене трішки більше грошей і я би зміг розкрутити ст, почати бізнес. І може б і зміг, але війна, не в останню чергу, стала причиною, коли попит впав, і ти залишився в тій самій реальності, що і “до”.

Ця ідея переїзду, певним сенсом, про спробу хоч якось вирватись з цього замкнутого кола і не те щоб “вийти в люди”, а просто почати відчувати хоч якусь землю під ногами. А не те все, що прямує за мною все життя. Хотілося б вірити, що хоч ця спроба буде вдалою…