Категорія: Люди

Ми помрем не в Парижі..

Дивно було, знайшовши знайоме прізвище, побігти шукати “…а чи не ту людину я знав за часів лі.рушки”, знайти ту (та, все ж таки, не ту) людину, купу спогадів і загалом. Смішно було побачити пісню з заголовку. Бо в далекі часи я вважав, що “по розвитку, дівчата випереджають хлопців на 2-5 років”. 2-5, а не 10-15, Карле..

Обертаючись назад, я дивлюсь на події, що відбувались 12 років назад. Це вже здається таким далеким. Цьогоріч 15 років як немає батька. Майже “пів життя”. У хронології, якщо б мені було вже 60-70, то вже здавалося б зовсім далеким і примарним. Таким самим як і спогади по ті часи. Я дивлюсь на людей, котрих знав тоді – і відчуття, що вони в мені викликають, більше нагадують промінь сонця, наче в Одесі в коридорі, де сам коридор холодний, а цей промінь тебе ледь-ледь зігріває. З роками емоції згорають. Загалом, як і спогади. Я б сказав навіть, що зустрівши людину з минулого десь на вулиці, можливо нас приваблює не те, що це “та сама людина”, чи що “ви нарешті її побачили”. Вас, скоріш, привабить самообман, створений на хибних відчуттях. Тобто, це як куштувати 10 різних грейпфрутів зі шкалою гіркості від 1 до 10, а потім спробувати цукор, і тобі почне здаватись, що він ще гірший за 10 попередніх грейпфрутів.

Я маю на увазі, що наш досвід “тут і зараз” з реальною людиною буде не таким самим, якби те ж саме відбувалось 10-15 років тому. Цікаво, що за цей час людина могла тебе забути. Тож, для людини ти будеш новим лицем. Це як створити десь на форумі другий нік і спілкуватись з кимось з-під нього.

Намагаюсь якось підсумувати думку, і вона ось про що – в більшості своїй, ми закохуємось не в особистість, а в образ, котрий самі ж і створили. Тобто ми “плануємо” взаємовідносини з кимось, уявляючи щось у своїй голові. Свої типи поведінки героїв у своїй історії. Свої моменти радощів. Досвід в реальності і з реальними людьми може бути зовсім інший. І мова не про те, наскільки б відрізнялись твої відносини з людиною 15 років тому і зараз. Мова про те, що в обох випадках більшість інформації по об’єкту, яку ми отримуємо, є виключно наша уява. Відповідно до цього, чисто технічно, у нас не може викликати якесь “тепло” людина, котру ми не могли знати тоді, і, тим більше, не можемо знати зараз. Тож, можна припустити, що це саме “тепло” – воно не про людину, як таку. Воно про нашу уяву. Тепло образу, який ми самі і створили.

Можливо, всі наші спогади то і не спогади зовсім, а просто наша уява про те, як все “було”. Ми не пам’ятаємо реальних подій що відбувались, але мозок дозволяє нам бачити ті чи інші речі тільки під певним конкретним кутом. Я думаю, що саме через це у нас в голові лишається приблизно стільки ж спогадів, як коли ми з 10 снів запам’ятовуємо сюжет лише одного. Так само з 10 людей, яких знали, ми запам’ятовуємо лише тих, з ким “спогади” були більш яскраві. Інші просто зникають, особливо якщо про них ніде не згадувалось у блогах чи телефонних книгах…

Розфарбовуючи світ

Розмірковуючи над Дар’їною цитатою з фільму “…Чи можна сказати, що у людей на першому місці не розвиток, а привласнення?” – десь підсвідомо, я крутив то в голові і так і сяк і всяк. Як завжди – “приміряння на себе” дало свої результати. Прийшов до думки, що ціную зв’язок не за “кількістю років”, а за зв’язок як такий. Себто, колись була думка, що наша цінність для іншої людини полягає у спільно пережитому досвіді, і от чим більшу тривалість мав цей досвід – тім цінніша для когось є якась конкретна людина. Це викликало певний смуток, бо було розуміння, що ти ніколи не станеш людині ближче за когось, кого вона знала до тебе. Такий собі dead end можливостей, котрий міг змінитись тільки якщо та, попередня людина, йшла з життя. Тоді, тільки теоретично, ти міг зайняти її місце.

Розвиваючи думку, інакше почало сприйматись бажання стовідсотково довіряти комусь до першого розчарування. Суть, навіть, не в тому, що ти хочеш відрізати для себе “певний шлях” перевірок, котрі витрачають зайвий час. Як виявилось, це більше про те, що ти бажаєш максимально глибоко відчути людину крізь короткий проміжок часу. І от, якщо на все це подивитись зараз, приходжу до думки, що цінність людини для нас не залежить від того, скільки часу ми її знаємо. Цінніше те – наскільки ви на одній хвилі світогляду. І я кажу собі – “..з цією людиною ми ніколи не будемо ближче ніж зараз”, в той же час “..з цією людиною ми ближче, ментально, ніж з тими, з ким колись були”.

Такі роздуми навивають на мене певний сум стосовно незмінності певних людей і їх світоглядів. З іншого боку…в тих, чий світогляд з нашим на одній хвилі – він, скоріш за все, теж не зміниться. То чи так це все сумно?..

Кожен сам фарбує свій світ у свої кольори. Файно, коли у нас однакова палітра…

Робить оберт планета в тиші..

..наші долі – це просто вірші.. Продовжувати читання Робить оберт планета в тиші..

Подивились Пінкі (2020)

Дивно, як часом співпадають певні речі. Як от, наприклад, коли випадає якийсь фільм зі списку з 86 позицій, і ним виявляється Пінкі, котрий якось мені порадила Дар’я (до речі, українською ім’я набуває цікавого сенсу, але мова не про те).

Так от. Дивним чином співпало те, що у фільмі мова є про “енергетичних вампірів”, і от, нещодавно, мені почали надходити листи з…дайрі.ру. Бо ж колись в мене там був блог, котрий я видалив, але, якимось дивним чином, лишилась підписка на блог і вона запрацювала знову. Видалити я її не можу, бо ж видалив логін, але листи приходять. І листи з дописами людини, котру я, вважав цим самим “енергетичним вампіром”, бо ж є люди, котрим потрібно підбадьорення. Вони потребують від нас певної уваги, потреби. І емпатичним людям хочеться таким допомогти. Але то є марна справа, бо людям потрібна просто ваша увага без якоїсь уваги навзаєм. Їм не цікаво що у вас і як, ви їм цікаві допоки вони можуть казати своє “нє..”, і на нього буде прилітати ваше “та..”.

З іншого ж боку, у фільмі йшла мова про те, що хлопець міг бачити аури інших людей, і розуміти, що їм, насправді, від нього треба. І з цим теж був цікавий момент. Все частіше замислююсь над тим, що часом ми не помічаємо потреб певних людей в нашому оточені, і що часом ці самі потреби не є стандартними у якомусь гендерному чи ще якомусь сенсі. Вони про щось неосяжне, бо ж у фільмі так само був момент, коли головний герой, наче, “зчитав” потребу людини, підійшов до неї, і каже “зараз ми те, потім це, потім те, бо ж ти хочеш цього” – але на нього подивились як на дивака, і сказали, що “ні, я зовсім не цього хочу і відчепись від мене”. І так і з людьми у нашому оточенні – ти можеш знати чи відчувати, чого (на твою думку) людині хочеться, але якщо ти напряму це запитаєш – скоріш за все, тебе так само сприймуть тим самим диваком. Бо є речі, котрі іншим потрібні за певних “елементів інтимності” – тобто, коли про речі не проговорюється, а вони просто робляться.

І от з часом, в людей стає все більше внутрішніх запобіжників, котрі обмежують взаємодію між ними. Думки про те, що “скажуть” чи навіть просто “подумають” про ту чи іншу твою дію. Хоча, в цілому, нічого такого в тому немає.

Я намагаюсь зрозуміти, як те все працює і як можна покращити взаємодію з іншими, обходячи “мінні поля” з речей, котрі ти можеш невірно зрозуміти. Чи багато я приділяю тому уваги? Так. Бо не тільки кожна дія, а й кожне окреме слово, сказане комусь, має наслідки. В чомусь життя нагадує “графічну новелу”, в якій всі твої дії мають певний вплив, тільки “новели” то про романтичне, а тут просто спроби жити в соціумі.

Феміністичний ретелінг

Так он воно, як зараз називається, крадіжка чужих творів – “феміністичний ретелінг”.


За фактом, я мабуть більша “феміністка” ніж самі феміністки, бо знаю як часто чоловіки бувають козлами у різних випадках. І, середньостатистично, більше повірю позиції жінки ніж чоловіка при рівних обставинах (це коли жінка не істеричка), втім…хтось пояснить, чому мене все ще бісять “феміністичні ретелінги”? Чи не це саме знецінює жінок, як…бажання “пересказати” твір чоловіка? Чим це відрізняється від “о…я краще знаю що хотів сказати чоловік, і зараз я вам скажу як це б виглядало, якби він був жінкою”.

Не має більшої чуйні, як оці ось “вічні срачі” на тему “Жінки з Вєнєри, мужчіни з бодуна”((с)Свінсіті). Є крайні прояви свинства з обох боків в тих чи інших випадках, і ситуацій, коли, наприклад, жінка кинула дитину, часом не менше, ніж чоловіків, котрі лишили жінку з дитиною. Це когось робить кращим? Чи як?…

Іноді відчуття, що світ сам генерує реальність для срачів…той випадок, коли не можу не згадати (все ж таки) ОП…”І всі вони шукають різницю. А я шукаю те, що нас об’єднає..”

Надто багато води

Намагаюсь дивитись на себе зі сторони. Певні пережиті моменти. Речі, з якими стикаєшся. Речі, якими займаєшся. Звик думати, що навколо все змінюється, а лише я один такий незмінний. Той самий, що був колись. Насправді, воно до бісового дідька не так. Кожен період часу свого життя я робив щось таке, про що не розповідав, і про що ніхто не знав. Тобто, технічно, я лишався таким як і був колись. Але для когось, не для себе. Це типу як ти забиваєш х…ї на інтереси своєї дитини чи те, чим дитина займається, а потім такий “обана! Хіба це могла зробити моя дитина? Чи так я її виховував/-ла?!”. І тій “дитині”, що я є, завжди було чим здивувати. Бо поки світ стояв на місці – я розвивався.

Я не той, хто похизується, що він перепробував 100500 психотропів чи ще чогось. Бо мої “психотропи” то дещо інше. Людська психологія, наприклад. Першопричина дій, логічність послідовності дій. Відносини між людьми. Згадується цитата про “мені достатньо всього пів стакана, а тобі однієї…пігулки”. Достатньо музики у вухах, і ось цього всього “Pitiful lies keep fucking it up, When you realize it’s never enough..” (відсилка, потім покажу).

Чи змінює це щось? Мабуть, що ні.

Загалом, людям треба від тебе те, що ти можеш зробити чи дати. Не більше, не менше. З плюсів – зрозумілість взаємовідносин. З мінусів – ти не отримуєш того відгуку, якого потребуєш. З цієї точки зору взаємовідносини з людьми, котрі базуються на грошах, мають більше шансів на існування. Типу ти отримуєш хоч…щось? Мабуть. Але я людина, котрій срати на гроші. І всяк це приходить до нуля. Заздрю тим, в кого звичніші цінності – бухнуть, потрахатись, погульбєніть по закладам чи з’їздити кудись на відпочинок. З цієї точки зору, найбільш щасливою людиною за останні X років я був, коли ми (гг) займались листуванням з Дар’єю. Ти ділишся своїм всесвітом, ти дізнаєшся про всесвіт людини, вони місцями пересікаються, з одних думок народжуються інші. Це приклад взаємовідносин “по-моєму”. Коли юридично дві людини у шлюбі, втім вони діляться один з одним особистими речами, і це, зворотно, наповнює їх звичайні взаємовідносини. Наприклад, нерідко після наших розмов в нас було з Сашкою про що поміркувати, типу “а от людина вважає так. А як ти думаєш на цей рахунок?”. Варіант зовнішніх взаємовідносин без взаємовідносин як таких, котрі живлять твої внутрішні взаємовідносини.

Мені завжди цікаво, як виглядає внутрішній світ тої чи іншої людини. Речі, про які вона не розповідає нікому. Легше за все вважати життя і думки інших пустими, але що, якщо це не так? Якщо щось є?..Дослівний переклад тої цитати щось на кшталт “Жалюгідна брехня продовжує це псувати, коли ти розумієш, що цього ніколи не буває достатньо..”. Я б це, дещо, переінакшив для себе. “Люди різні та всюди пусті, але ніхто не зна, які вони на самоті”..

Іноді хочеться, щоб певні речі мали якесь раціональне пояснення

Втім…мало коли це пояснення можна знайти. Я звик сприймати людей і речі такими, якими вони є. Це дає мені певну свободу. Розширення кругозору, якщо так можна сказати. Мені подобається, що люди різні. Різні мови, різні інтереси, різне сприйняття світу, колір шкіри, різний світогляд, котрий, часом не пересікається з моїм.

Я обожнюю дивакуватих людей, бо в них сила. Зламані механізми системи. І справа в тому, що коли навколо багато цих самих дивакуватих людей – ти сприймаєш себе і світ навколо “в своїй тарілці”. Наче так і має бути. І що головніше – серед дивакуватих людей немає злих. Тобто тих, хто злий по своїй натурі.

Дивно про те казати з такої точки зору, але певний час життя я прожив на різних заспокійливих. Та й зараз, час від часу. Одного разу я зловив себе на думці “гм..а тепер я можу казати про щось особисте і не думати про те, як це сприймуть, бо через таблетки в мене розвинувся пофігізм”. З часом прийшло розуміння, що або через велику кількість тих самих таблеток в організмі, або ж через те, що з часом наша особистість змінюється, ти вже просто почав більш легко сприймати ті чи інші речі.

Десь внутрішньо, я думаю що мені було б легше, якби людей навколо мене було менше. Звичних, “нормальних”, людей. Бо, загалом, енергію отримуєш, якраз таки, від дивакуватих..

“If I’m what you want, then you should know
(I’m raging, I’m starved of that cold)
But I love you more than is possible
(A dream so pure and clean, a home)
If you take a dip with me, I will fill your fantasies
But will you still love me tomorrow when I’m a creature?”(с)Ynk

Не соромно

-1 запобіжник в копілку. М?

Думав, з якої сторони почати цей пост. Вирішив почати з кінця. Моя творчість буває різною. Часом дивною. Часом неприємною (комусь). Але вона моя. Сутність кожної людини полягає в тому, щоб бути такою, якою вона є, а не якою її бачать чи хочуть бачити. Всі цукерки різні і не завжди знаєш, яка буде в тому чи іншому фантіку. Моя творчість буває і такою:

І мені було соромно за свою дивакуватість. До сьогодні.

Сьогодні прийшов сусід, і…запропонував собаку. Він охотнєк. А собака, бачте, “нє охотіцца”. Запропонував. Помісь лайки з вовком чи щось таке. Коротше…каже “як ні, то мені доведеться її пристрелити”. Певні люди знають причину, за якою я ніколи не погоджусь брати собаку, “історію сім’ї” якої я не знаю. Тож відмовився.

До мене довго доходить. Я довго обмірковую. Але зараз я не розумію, чому мені має бути соромно за творчість, а комусь не соромно вбити, а не випустити кудись, собаку, котра “йому не підійшла”.

Завжди є з чим порівняти, і це, мабуть, найдоречніше порівняння.

Тим часом у..

Чим цікавий приклад інших невеличких (чи величких) міст, це тим що ми завжди знаємо про їх сильні сторони (переробка сміття, зони відпочину, тощо) і не помічаємо слабих, бо ж хто читає місцеві пабліки. Тим часом, в Дубно нічого не змінилось, бо ж…
Так, в Новгороді теж є проблеми зі снігом, але, вибачте, Дубно за 6 років нашого життя не бачило стільки снігу, скільки тут за цих пару місяців випало – коли день через день треба чистити двір. Тож…все відносно.
Це не виправдовує владу будь-яких міст, де не чиститься сніг (особливо, згадуючи Рівне взимку, коли я їздив в лікарню і тротуари були фактично катком), скоріш це про те, що не все так погано в невеличких містах (по населенню Новгород десь в 3 рази менше Дубна) з комунальними службами. З ними погано всюди 🙂