Категорія: Люди

..є така добра звичка ще десь рік після того дивитись варіанти того, “що ти вже не купиш” і…коли як. Загалом, є варіанти котрих ти не бачив і варіанти, котрі тобі чимось не підійдуть. І приємно, коли навіть через певний час, ти бачиш що той варіант, котрий тобі випав – був кращим за ті, що є зараз чи були раніше.

Більшість з нас живе в будинках, котрі “будував хтось”, хтось наповнював їх своїм життям. Радощами і болем. Не хочу розмірковувати про всяку там “енергію”, хочу сказати, що наш дім – це ми. Те що ми вкладаємо в нього, те, як його бачимо. Кожен дім відчуває це, і реагує.

Ми продали будинок, котрий з технічної сторони був кращий за цей. Кращий стан, кращі матеріали, краще місце? Не факт, а от ділянка більше – це так. Але чи не я казав, що в тому будинку було відчуття, наче він “не хотів мене відпускати”. І за щастя було будь-яким методом вирватись звідти. І ось я тут.

Мені б не хотілось знов колись кудись переїжджати. Шукати “щось”. Бачити “щось” в іншому місці. Дмитро казав, що він би не став купляти тут будинок, і ми б не стали. Рік тому, два тому. Хотілось подалі від кордону. В безпечне місце? Мабуть.

Тут спокійніше. Мало хто зрозуміє те, але мені тут спокійніше. Хай не я думаю, що кордон тут близько. Нехай про це думає той, хто ризикне сюди рипнутись. Ця думка і точка зору має бути незалежно від того, чи ти під Одесою живеш, чи під Харковом, чи у Львові.

Фізичний будинок може бути де завгодно. Ніхто не заважає взяти будинок на колесах, і катнути кудись, коли в тому буде бажання. І я думаю, що це більш вірна ідея, ніж кожен раз кудись переїжджати.

Є гарне слово сталість. Мені воно подобається більше, ніж “постійність”. Мені хотілось якоїсь сталості. Щоб люди не переїжджали, до котрих ти звик. Щоб життя не змінювалось від того, що хтось вирішив змінити своє. Щоб приходячи в один і той самий магазин ти бачив одних і тих самих людей. Спілкувався з ними, ділився.

Там в нас була звичка, на свята дарувати шоколадки. Хоч людям на пошті, де часто буваєш. Хоч людям в магазинах, до яких ти звик. В певному сенсі, цим ти показуєш їх важливість. Важливість того, що вони працюють саме там. Їх важливість для тебе. Цю саму традицію ми перенесли і сюди. Бо ж правило про, “всюди ти береш з собою себе” не про те, що “якщо тобі було раніше погано – то й на новому місці буде так само”. Це про те, що лише ти і лише своїми діями створюєш той світ, що навколо тебе. Мені було завжди не зрозумілим, чому там чоловіки могли взяти пляшку горілки за 150-200 грн, і привітати людину зі святом лише словами. Чому б не зробити комусь приємне, і не взяти ту шоколадку, хоч акційну по 20-25 грн? І хотілось показати якийсь інший приклад. Що може бути інакше. Що свято має бути для людей, навіть якщо вони в цей день десь на роботі. Працюють, щоб у вас самих було свято, коли ви чи з магазину повернетесь зі святковою їжею до столу, чи з пошти з подарунками.

Окрім себе, з собою я ще взяв і досвід, котрий отримав від життя на західній частині нашої країни. Він не завжди стосувався того, чому мене там навчили. Скоріш тому, до чого ти прийшов з часом. Не важливо де ти, важливо хто ти. А на це питання завжди є відповідь у людей, що тебе оточують.

“Залишатись людиною”. Думав написати про те, що одна з найважчих речей – це залишатись людиною, не дивлячись ні на що. Але що є таке “людина” в суті своїй?

Якщо взяти зріз людей, котрих я знав за життя, можна припустити, що відсотків на 80% люди складаються з поганих речей. Злість, заздрість. Бажання бути краще за інших. Не дивлячись на ті методі, котрі дозволять цього досягти. Загалом, виходить, що не так вже й важко “залишатись людиною”. Тож ця фраза сама по собі руйнує суть думки, котру ти хочеш донести. Інша справа таке слово, як “людяність”.

Цікаво, що у грі японської компанії From Software (Dark Souls) є така характеристика, як “людяність”, котра зменшується, коли персонаж вмирає. Тож, припустимо, за теорію, що “людяність” в класичному розумінні зменшується, коли “вмирає” частина нас, з тим що ми в чомусь розчаровуємось. І тоді фразу можна побудувати, як “одна з найважчих речей – не розгубити людяність”. В цьому вже більше сенсу, як на мене. Так от.

Кожен раз, роблячи щось, задаюсь питанням – що б я відчував, якби в тій чи іншій ситуації зробив якось так, а не інакше. Тобто, якби ту чи іншу річ зробив не я відносно когось, а хтось відносно мене. Як би мій світ змінився від того? І коли внутрішнє “я” залишається невдоволеним результатом – робиться так, як…”слід зробити”?..мабуть..

Вже писав якось про цитату пісні “НН”, де були слова про “..я ломаю свой легкий хлеб..” – що часом, мій рід діяльності, відчувається легким життям. Що іншим важче. Іншим більше треба виживати і проживати. І от “легкість” свого життя намагаюсь компенсувати тим, що в той чи інший час допомагаю комусь іншому. Нести їх “хрест”, якщо можна так сказати? Ні…то надто релігійно, як на мене. Легко даються рішення про “щось віддати”. Але питаю себе – чи то можна вважати доброю справою, і як би я те віддавав, коли розумів, що та чи інша річ коштує ту чи іншу суму грошей, котрих в мене небагато. Чи робив би я так само? Тобто, чи поступав би я так само, маючи середній заробіток у 7000-8000 грн? Чи намагався все продати?..

Кожна окрема ситуація і людина індивідуальні. Добрі чи погані справи кожної людини мають окрему цінність. Чи віддав би я останнє, знаючи, що це останнє? І так і ні. Мабуть.

Люди вірять, що роблячи добрі справи – вони попадуть у рай. Якщо погані – у пекло. По логіці, рай – це про можливість переродження, пекло – про вічні муки. Але чи сама ідея переродження не є мукою, за спостеріганням циклічності? Чи хотів би хтось кожні 50-70 років народжуватись і, вмираючи на одній війні, знову народжуватись, щоб вмерти на іншій? І так у замкнутому циклі…в певному сенсі то не про війну і те що зараз, а відчуття після фільму з Коліном Фареллом, котрий ми сьогодні додивились – “Після Янга”. Де показано життя андроїда у кількох сім’ях і його сприйняття цього всього протягом життя.

Поки хтось намагається змінити своє життя, я намагаюсь його зрозуміти…