Відчуття ніяковості

Мабуть саме так я б назвав сьогоднішню історію.

З дитинства мене ставили у ступор моменти, коли мати, розмовляючи з моєю бабусею, казала “на слухавку, поговори з бабусею”. І…я губився. Тобто, я не знав що в неї спитати і яку важливість несе те, що я спитаю, якщо мене змушують це робити? Яка цінність для людини моїх питань, якщо я вимушено, без зацікавленості, щось питаю? І це відчуття по життю пішло далі.

На другому місці, після того, як мені казали поговорити з бабусею, стоїть…розмова з племінниками. Тобто, знову ж таки. Я гублюсь. Не знаю що спитати. Взагалі не знаю. І мені незручно мовчати з одного боку, і я не знаю що питати з іншого. Ці моменти викликають в мене крайнє відчуття ніяковості.

Раніше третє місце почесно займали всі люди, кого я знав (і ще не встиг знати) в Новгороді і, більш того, їх діти. Тобто…мене не було довгий час тут. І ось я. З’явився. Що я маю робити? Що говорити? Приділяти увагу? Яку і кому? Одна з причин, чому я не уявляв своєї поїздки до Новгорода, і з кожним роком ця снігова куля лише збільшувалась як збільшувалась кількість людей, котрих я ніколи не бачив. Питання військомату все полегшило. І моє вливання відбулось у дусі “ну…гірше, ніж було вчора – сьогодні/завтра вже не буде”. Бо ж вчора я по багнюці і полях їхав Фелтом додому. Бридке відчуття, якщо чесно. І я їм цього ніколи не пробачу. Але запис не про це.

Останнє, з того що спадає на думку, це телефоні розмови. Коли я комусь пишу текст, а мене перенабирають. А я не хочу розмовляти голосом. Хотів би – набрав би. А я не хочу. Бо мені то незручно. Легше прикинутись хворим чи ще щось, аби тільки не розмовляти. Навіть коли щось хтось хотів купити – легше не продати, ніж спілкуватись. Відповідати на питання, відповіді на які часто можеш не знати, бо навіть не розумієш про що саме питають. Це повсякденний стрес, і чим далі тим воно тільки ускладнюється. Оце саме сприйняття телефонних розмов з невідомими людьми…

Один з тутошніх племінників такий самий “соціофобушєк”. Його мати не розуміє, чого це так і чому йому легше з кимось спілкуватись в мережі, а не наживо. А я розумію.

В “зручних компаніях” ці всі моменти не дуже помітні, але загалом, це, мабуть, як дерево і його коріння. Чим ти відкритіший в зручній компанії, тим ти закритіший для всіх інших. Просто ніхто цього не бачить. Та й чи треба?..