Категорія: Люди

Donations

З одного боку, зрозуміло, чому всі закликають “донатити на ЗСУ”. З іншого…все частіше відчуття, що ти живеш в якійсь військовій диктатурі, де гроші потрібно виділяти/донатити або на…бруківку, або на ЗСУ.

В широкому сенсі – ми воюємо, ми донатимо, ми обуваємо, вдягаємо, годуємо військових. І в цьому всьому все менше зрозумілим стає, що робить “держава” як така? Бо навіть оці закони про “заплати і виїжджай за кордон”. Вони для кого? Тих, в кого зарплатня 4000-5000? Бо для них ті 13000 грн, чи скільки там, то гроші відкладені за пів року. Ті, в кого є тих 13000 “без проблем” – зазвичай діти з багатих сімей чи діти депутатів. Котрім то “на цигарки” тих 13000. Тож давайте підпишемо закон, за яким багаті матимуть право заплатити 13000 і виїхати, а бідні будуть воювати. Бо ж…хтось же ш має?..

Чому не зробити так, що “право на виїзд” розраховується зі статків? Кількості машин? Будинків? Декларованих доходів? Чому виїзд за кордон для звичайного пересічного громадянина і для власника трьох авто складає одну й ту саму суму? Чи то так виглядає та демократія, про яку нам кажуть?..

Ми живемо в країні, де одна половина донатить останнє, а інша половина на своє “останнє” відпочиває. Але мова не про те.

Моя головна думка була в тому, що безліч соціально незастрахованих категорій громадян все так само потребують допомоги, лікування, підтримки. Хтось завтра помре, бо йому не зробили вчасно операцію. Хтось лишиться без даху над головою. Хтось ще щось…вони всі не є “ЗСУ”, але ми, чомусь, про них так завзято забуваємо, що навіть не помічаємо, як їх не стає.

Пам’ятайте про тих, хто поруч – вони також потребують допомоги. Часом фінансової, часом психологічної. Бо внутрішньо люди вигорять швидше, ніж закінчиться та війна.

Визнання

Стало цікаво, а скільки людей, загалом, не травмовані комплексом меншовартості, котрий виник через батьків? Мова, в першу чергу, про визнання, бо ж…

Люди діляться на два типи. Перший це ті, кого батьки підтримували у їх починаннях, всіляко намагались розвивати внутрішнє “я” дитини. Другі це ті, хто…хгм. У назві сама суть – “другі”. Ті, хто завжди гірші. Ті, хто “завжди робить не так”. Ті, хто…боже, ти можеш бути єдиною дитиною в сім’ї, але все одно будеш лишатись “другим”. Як в тому анекдоті – “..І на конкурсі мудаків ти б заняв лише друге місце, бо ти – мудак”.

В мене є такий ритуал. Коли треба заспокоїтись, кажеш собі “я хочу…” – і, як би парадоксально не було, частіше в мене звучить слово “грошей”. Не в плані меркантильності. Просто я розумію, що все чогось коштує, і якщо я вирішу комусь допомогти з чимось – гроші будуть тим, без чого, найчастіше, ніяк. Коли хворієш, навпаки, кажеш “здоров’я”. Зараз в мозку фраза була закінчена не “здоров’ям” і “грошима”, а словом “любові”. І тут мене тригернуло. Любові, чи визнання? В певному сенсі, тут це два слова про одне й те ж саме. Не отримуючи достатньо любові і нашого визнання від батьків, найчастіше ми шукаємо його в інших. Тицяємось в кожні двері, стукаємось в кожен камінь. Ми просто шукаємо того, що не отримали від тих, хто нам це мав дати.

Здається, що повноцінним життям живе лише та половина суспільства, в котрого в дитинстві програма не була порушена. Ми можемо скільки завгодно кидатись башмаками у “золоту молодь”, але, як я думаю, це не в останню чергу, бо в нас є внутрішнє відчуття, що…батьки їм дали більше. Ми кажемо “папочка подарував” чи типу того. Показуючи самі собі, що…в нас не було того “папочкі”. І не буде.

Я думаю, що в інших ми шукаємо любові і визнання. Але наша проблема в тому, що…звідки ми знаємо, як вона виглядає? Якщо ми її не отримали свого часу? Тож відчуття, що ми завжди шукаємо те, форму чого навіть не уявляємо.

Останнім часом (з початку війни?) помітив, що частіше шукаю порозуміння не з зовнішнім світом, а з внутрішнім “я”. Назвемо це “вирощую внутрішню дитину”. І це не про “в дитинстві я хотєла домік Барбі і ось я його сябє купіла”. Це про спробу зрозуміти себе. Відчути себе. Ігноруючи вплив ззовні, найти те, що є “Я”. В світі є багато речей, що можуть збити з цього шляху. Але, мабуть, тільки розуміння себе внутрішнього може дозволити бути щасливим. Без пошуків визнання ззовні.

Час

Ви колись замислювались над тим, скільки коштує ваш…час? Мається на увазі не робочий час у грошовому еквіваленті, а час вашого життя як такий.

Всі діти як діти, а я в років 15-16 розмірковував про те, що немає нічого ціннішого за час життя. Тобто за годину можливості “пожити ще трішки”. Задавав собі питання, скільки коштує хвилина життя як такого? Бо якщо брати життя як за найвищу цінність – скільки середньостатистичний мільйонер віддав би грошей за…”ще 5 хвилин життя”? Якби знав, що через хвилину він має померти і всі його статки не будуть хоч щось значити. Тоді я сприймав час як виключну валюту, котру не можливо придбати чи обміняти, але яка є тим, що є найдорожчим в кожного з нас. Але чи таку він має цінність насправді?

Уявімо, що людина хворіє на рак і живе в муках. Скільки коштує час її життя? Чи хапається вона за життя, чи ж, навпаки, хотіла б скоріше позбутися болю за будь-яку ціну? Мабуть, риторичне питання. А що ж до здорових?

Здорові люди не помічають час, котрий вони проводять в соціальних мережах, іграх, гулянках. Одного разу один знайомий сказав мені – найдивніший час, котрий в тебе є, це той коли ти у щось граєш. Бо якщо ти озирнешся назад – зрозумієш, що ти не пам’ятаєш тої миті коли ти в це саме “щось” грав. Не ігри, не часу як такого. І зараз я розумію, що те ж саме можна сказати про “алко-посиденьки” – більшість з яких ти не пам’ятаєш, але витрачаєш на них ресурси, одним з яких є…час. Тож чи такий дорогий, той самий “час”?

Мабуть, чим більша небезпека нас оточує, тим цінніший наш час. Десь близько як півтора місяці я прожив з думкою, що кожна зустріч, прогулянка або якась справа – можуть бути останніми. Бо ж я не знав, чим закінчиться тиждень і, що важливіше – чим почнеться наступний. Де я буду. Що зі мною буде. Тож фраза про “жити як в останній раз” була дуже знайома в цей період. Це надавало більше сенсу кожній справі. Кожній зустрічі. Кожній секунді.

На мій власний розсуд, цінність має не стільки час, скільки те, як ти його провів. Знову і знов згадується поховання батька. І скільки людей тоді зібрались. Котрим він допомагав. Щось робив у них чи для них. Мабуть, найцінніший урок, котрий я засвоїв – треба провести хоч частину життя так, щоб в його кінці був хоч хтось, кому шкода, що тебе вже більше немає. В певному сенсі, це меркантильний сум, бо ж люди шкодують що не зможуть більше до тебе звернутись. Але в нашому цинічному світі і те вже багатого варте.

Тільки ми і наші вчинки придають цінності часу життя, котрий в нас є.

..і про людей..

Постив ту пісню, ловлю себе на думці “гм…в Тамблері в мене була одна людина, котра б її зрозуміла”. І такий “гм…Тамблер…може там хтось-шось новий з’явився?..” – і такий “ну да…з’явився…а різниці в сраці? Тобі точно-точно зараз недостатньо соціальності і людей? Гм..ну-ну..”

Не про тіло

Чим далі ти живеш і з більшою кількістю людей стикаєшся, тим, з часом, вбачаєш в кожному більш травмовану душу. Я б розділив людину на дві частини – тіло і душу. Кожна з них старіє по своєму. Не завжди одночасно, як не завжди ми починаємо вважати якісь речі дурницями, коли наступає певний вік. Дорослішання, взагалі, розділяє людину на ще більше частин – фізичне дорослішання, статеве дорослішання, дорослішання з точки зору розвитку мозку, “життєве дорослішання” (коли не стає близької людини чи родича). Але ми зараз не про нього.

Стереотип взаємовідносин між двома людьми створений на тому, що люди вибирають партнерів, засновуючись (в більшості) на зовнішності. Будують плани того, “як вони будуть жити з цією людиною” у площині соціуму. Тобто, як цей самий соціум сприйме людину. Є ж вислів “вітають по обкладинці” – як приклад Дар’я, котра часто саме так бере книги. В мене був ще такий вислів, що можна закохуватись не в людини, а в її “мозок”. Тобто, в її світогляд. Але це знову не про те (що ж ви мене постійно збиваєте, га?..).

Так от. “По обкладинці” добре вибирати людину в 15-16-20 років. Обмежимо віком “до 30”. Це не про “та кому потрібні —– після тридцяти”. Тридцять це вік, за який з нами багато чого трапляється, і ми маємо “ментальний багаж”. І є безліч людей, котрі й після 30 вибирають чи шукають “по обкладинці”, забуваючи що людина починається з її життєвого досвіду. І заводячи взаємовідносини більші ніж дружні, ми беремо відповідальність не стільки за “тіло”, як за все інше. Коли наші певні думки чи жарти можуть травмувати людину ще більше. Але про це, чомусь, мало хто думає. І даремно. Бо досвід таких взаємовідносин може закінчитись ще більшим травмуванням.

Коли мені пропонують будь-яку тварину я розділяю тварин на дві категорії – ті, в котрих ти знаєш про їх досвід, і ті, для яких родовід і досвід тобі невідомі. Тут, знову ж таки, мова не про породу. Мова про те, що ти береш на себе відповідальність за істоту, з якою є варіант, що ви не уживетесь. Тому Кузю (кота) ми підібрали свого часу, бо ж варіанти були два – або машина зіб’є, або машина розчавить. Чи хоч якийсь, але варіант для нього. Але повернемось до людей.

Я спілкуюсь з різними людьми, дивлюсь своїми очима на їх “внутрішній світ”, і мені лячно, наче я дивлюсь в темряву. Є багато речей, котрі мені не відомі про ту чи іншу людину. Того, що мені ніколи ніхто не розповість. Але навіть виходячи з того, що ти бачиш в кожній людині – хочеться просто обняти, заспокоїти. Не вірячи в те саме, сказати що “все буде добре”. І мені не подобається цей “розклад”. Я не хочу казати те, у що не вірю, не роблячи нічого для того, щоб було інакше. Дехто каже, що “безвихідних ситуацій не буває”. І чим далі, тим менше я вірю в цю думку.

Найкращий спосіб

Насправді, кращий спосіб дізнатись, яка навпроти тебе людина – це подивитись на його/її домашню тварину. Ні-ні. Мова не про те, що “собаки похожі на своїх господарів”. Це, в певному сенсі, про виховання. Про відношення до інших людей. Тобто якщо, наприклад, ти у людей, і до тебе до рук йде їх кішка – значить люди відкриті. Якщо йде, але боїться – сором’язливі. Якщо до рук не йде – люди обережні, не дружні. Наші коти, наприклад, всім раді (Варя). Дехто з них досить обережний (Будяк). Дехто терпить незвичне для нього відношення (Гаммі). І у інших людей так само. Тобто, я будую своє сприйняття інших, частково засновуючи його на тому, як тварини людей на тебе реагують.

Не можу згадати якихось зворотних прикладів. Коли це не співпадало…

Обід

Часом буває так, що мене не відпускає якась фраза. Зловив себе на думці, що сьогодні це фраза про те, що “мене родичі з’їдять”, якщо дізнаються що я допомагав сусідці. І…я підвис. Реально. В такі моменти я починаю підставляти змінні. Як це?

Ну…тобто. Ти задаєш собі питання – чому тебе мають “з’їсти”. Приходиш до думки – мабуть, тому що ти не робиш в себе, але робиш десь. Ок. Аргумент. Але яка кому різниця, як ти витрачаєш свій час?

Ще варіант..фз. Що ти їм не допомагаєш, але ж кожна людина вільна вибирати, кому допомагати, а кому ні. Тобто вона орієнтується на свій власний смак в цьому питанні, приблизно так само як людина не питає у родичів, який їй диван чи стілець взяти. Бо ж…яка комусь різниця, який стілець береш ти?

Одні люди уживаються з іншими, з котрими не уживається хтось третій, і…в цій всій системі якось виходить так, що ти є тою ланкою, котра уживається (чи пробує уживатись) зі всіма. Знаходячи свої плюси і мінуси у всіх.

Кожен раз, переїжджаючи кудись, ми дійсно беремо “себе” “з собою”. З принципами і правилами. І кожен раз, кудись переїжджаючи, ти спостерігаєш одну й ту саму картину, коли “зовнішні” люди намагаються нав’язати тобі своє уявлення про когось. Але ж, справа в тому, що кожна людина для кожної окремої людини буде “своя”. Вона буде бачити її своїми очима та й загалом. Тож…мені не зрозуміло, яка комусь має бути різниця, кому я допомагаю, чи як, чи що роблю.

Одне мені не подобається – ти не можеш поділитись тою радістю, що ти комусь допоміг чи плануєш допомогти, бо є одне золоте і єдине правило в цьому випадку – тебе зацькують. Не важливо, кому і чим ти допоміг і які ВЛАСНІ ресурси ти на те витратив. Чи то сили, чи то гроші. Мене часто питають, “чому я допоміг” чи ж нащо я щось зробив для когось…і мені набридло відповідати на питання, на яке я не хочу відповідати. Бо ж я не скажу комусь “ну вам подобається бути свинями і жити в своїй голові і ради себе або своєї сім’ї, а мені – ні”. Це ж пряма умова для конфлікту. А нащо ще один конфлікт в середовищі, де конфлікти самі по собі виникають?..

Дивина

Стикнувся з дивним явищем. Точніше не дивним, але про це трішки пізніше. Спочатку про те, що було спочатку. Продовжувати читання Дивина

И смотреть – не насмотреться, и дышать – не надышаться…

Бьётся и рвётся наружу сиянье, размеры его велики…

Продовжувати читання И смотреть – не насмотреться, и дышать – не надышаться…