Категорія: Люди

Як живуть страшненькі люди?

То питання не до когось, а в першу чергу до себе. Бо я не знаю, як живуть страшненькі, але в той же час тактильні, люди?

Сьогодні мені наснився сон, де я сидів на лавочці, поруч якась особа. По відчуттях молодшого віку. І от відчуття, що протягом всього сну ти намагаєшся увійти у довіру, стати ближче. І наче щось і виходить, і наче щось і ні. А “страшненькі” це, навіть, не про зовнішність, а про загальну енергетику. Тобто, знаєте, як коли бачиш людину, котра хоче щось фанатично показати і тебе починає лякати не стільки те, що вона говорить, як з якою експресією це відбувається. Легше кажучи – з певного етапу і певної міри твої спроби з кимось подружитись стають не “о…привіт, давай будемо друзями!”, а мають, дещо, ознаки божевільності, через що ти більше відштовхуєш людей, ніж приваблюєш. Мабуть, саме тому кажуть – перестань чогось хотіти, і ти отримаєш це.

В голові люди-люди-люди, від кожної з яких ти знаєш, що б ти отримав у спілкуванні, якби ви “..все ще спілкувались”. Як така-собі добірка покемонів у кишені. Але це, здебільшого, нагадує кладовище, де ти ходиш повз могилки, прибираєш, приносиш квіти. Тим, хто для тебе помер при житті. Тому організм вдається до хитрощів, і надсилає тобі людей, котрих ти не зможеш поховати просто тому що вони в твоїй голові, а не в серці.

Вчора мені згадались слова сусіда, в котрого певний час тому не стало дружини. І він мені якось обмовився, що “..йому б молоденьку знайти”. Чимось серйозним той сусід не відрізняється, тож я задався питанням – що в ньому такого, щоб якась “молоденька” йому знайшлась. Питання навіть не в “молоденькій” чи “старенькій”. Чисто технічно навіть в моєму віці знайти просто цікавого і близького за духом співрозмовника, а не когось більше, дуже важко. Бо в кожної людини є безліч “гострих голок”. Яких з віком стає лише більше. Бо ми починаємо “знати що нам треба”, не розуміючи, що тим самим йдемо до думки що нам не треба нічого. Плюс маючи певний досвід і знання, все менше цікавих людей трапляється з думками чи речами, котрих ти ще не знаєш чи до яких ще не дійшов. Тому “знайтись” стає все важче…

Потайки

Є люди, за якими ти не “стежиш” фізично, але стежиш духовно. Заходячи на їх сторінки. Це цінніше. Цей зв’язок. Бо це саме про зв’язок. Бо щось же ш тебе заставляє до них заходити, чи не так?..

Класичний приклад ревнощів полягає у площині “за ким це людина стежить?”, але все найстрашніше в голові – коли людина стежить, навіть не стежачи. Добре, що це я про звичних людей, без якогось підтексту.

Що потрібно для дружби?

Цікаве питання, на яке в мене немає відповіді. Які критерії мають бути, щоб з кимось дружити і чи потрібні вони взагалі?

Я дивлюсь на людей в реальному житті, і бачу, що у них менше параметрів чи критеріїв для дружби. В віртуальному ж всесвіті ми обмежуємо себе параметрами, котрі нам необхідні для взаємодії. Щоб людина добре жартувала, цікавилась чимось суміжним з тим що нам цікаво, слухала щось більш-менш схоже і…тільки тоді бачимо сенс у взаємодії?..

Щось всередині каже, що ти маєш щось з себе являти, щоб бути комусь цікавим. Чим старшим ти стаєш – тим більшим “мультиінструменталістом” маєш бути. Стрибати вище голови? Так, можливо. А за фактом…

Я думаю, що достатньо бути собою. І створювати свій творчий світ далі. Творчість це те, за що тебе будуть або яро любити, або ж яро ненавидіти. Не раз вже впевнився в тому, що найбільш цінні люди це ті, в кого тебе відбувся синхрон по творчості – коли тобі подобається те, що робить інша людина, а їй твоя творчість. Це взаємонатхнення дає найбільші плоди. Вірю, що саме так ми знайдемось з тими самими людьми 🙂

Іноді я дивлюсь на цифри, і бачу не ті, що хотілося б. Загалом це про нові сайти, де майже без переглядів. Але я дивлюсь на Тредс, де є півтора десятка людей, які зовсім не взаємодіють, і розумію що мені не треба навіть стільки. Бо суть не в кількості, а в якості. А вона буває тільки з часом. Тож…будемо творити 🙂

Смішно

Коли дорослий чоловік пише що “творчість не на часі, бо зараз війна, і творчість нікому не потрібна”. Одне питання – то чому він сидить і строчить постікі в Тредси замість того, щоб піти і воювати? Коли в нього тільки війна на часі. М?…Де те завзяття, коли бачиш ТЦКшників?..

Тож краще вже хай людина творчістю займається, чим пізді…м. Це їй більше личить…

Токсичні взаємовідносини

Закінчили дивитись серіал Беззаконники, і в мене він вилився у певну рефлексію, пов’язану з людьми.

В серіалі були показані токсичні взаємовідносини між дівчиною, яка була розумницею, але мала “хобі” щось красти і хлопцем, якому по життю пощастило менше, і який хотів спокійного життя замість виживання. І от їх знайомство призвело до того, що вона стала таким-собі “адреналіновим наркоманом”, котрий постійно хотів гострих відчуттів, а хлопець, навпаки, намагався уникати проблем із законом і в цілому. Історія взаємовідносин закінчилась тим, що вона його кинула, вийшовши з потягу перед його відправкою, а він поїхав “в нове життя”. Через пів року вони зустрілись – вона, з купою проблем і він, в тому житті, до якого прагнув. І тут, раптом, вона згадує, що “надзвичайно в нього закохана”, але йому вистачає розуму не продовжувати з нею взаємовідносини, а будувати нові з людиною, котра йому більше підходить. На які ж думки мене це все наштовхнуло?

З певною періодичністю ти прокручуєш в голові думку на тему того, чому ти не продовжуєш спілкування з людьми, котрі тобі колись подобались? Надихали, викликали якісь почуття? Тобто в тобі живе якесь зерно, котре вважає (чи просто сприймає по спогадах), що твоє життя було б краще, якби ти відновив спілкування “з кимось з…”. Але щось тебе зупиняє від цієї дії. І я думаю, що це розуміння. В першу чергу розуміння того факту, що ваши шляхи розійшлись (в більшості своїй) навіть не через тебе. Тож і повертати немає чого, бо просто кожна людина в певний час пішла своєю стежкою. Але…

Маючи свої “вуха” ти чуєш, що ці “дзвіночки не однобокі”. І саме тут нас наздоганяє ця сама історія з серіалу, коли ти кажеш герою “ну…ну сподіваюсь ти ж не зробиш цю дурницю?..бо я тебе перестану поважати”, тільки герой ти сам.

Я знаю, що речі, які були в минулому, мають там і залишатись. Але це розуміє здрава половина. Думаю, кожна людина складається окрім неї ще й з іншої частини – емоційної, помноженої на частину пам’яті. Тобто твоя підсвідомість каже “але ж спогади і емоції не можуть тебе обманювати” – і дійсно. Вони не обманюють, бо там, в 15-17-20 років, ти переживав відчуття, котрі були вперше в твоєму житті. Мабуть, саме це тебе і тягне до них. Що ж до реальності – за цей час ти встиг багато разів обпектись вже після того, і зворотній досвід з пам’яті так само не викинеш. Саме це тебе зупиняє.

В одній пісні співалось “ми ніколи не будемо молодше ніж сьогодні”. Я думаю, що це стосується і людей – бо ми ніколи не будемо тими, ким були колись. Тож і емоції кожен раз будуть іншими. І я думаю, що емоції, котрі ми можемо отримати від нових людей, можуть бути навіть яскравішими ніж ті, які можуть відбутись при спілкуванні з кимось старим.

Лишилось якось це все донести своєму мозкові.

Або так…

Нові часи, нові виклики. Якщо подивитися на дії зі сторони, стає зрозуміло що це просто нова вісь стабільності. Точніше її побудова. Музикальні смаки, люди..я намагаюсь в незрозумілому світі робити зрозумілі мені дії, котрі дозволяють отримати такий – собі купол, що захищає від всього поганого і незрозумілого навколо мене. Його, часом, стає все більше, і виникає потреба у нових методах. Певним сенсом це про ті ж самі “запобіжники”, про котрі я колись говорив, виставляючи той знімок. Чи означає це, що все настільки погано? Ні. Просто страховка на випадок “ядерної війни”.

Навіть в цьому я бачу ознаки певного паразитування зі свого боку. Бо ж..завжди в таких випадках пені потрібно більше, ніж я можу дати.

Інша половина мене каже, що це я просто шукаю виправдання своїм діям, і, скоріш за все, так воно і є. Просто я спитав себе, чи вплине це якось на мої взаємовідносини, або ж ще на щось, і зрозумів , що в нинішньому етапі вже ні. Але я подивився на своє відношення до Олени і Сашки, прикинув по роках, і в моєму сприйнятті, я просто відношусь до людини так само. Тобто з теплом. Я думаю, що мене не згадають, або навіть не підпишуть, і це теж буде прийнятний варіант. Бо загалом, в цьому світі ніхто мені нічого не винен, не враховуючи окремих випадків. Приємно хоч іноді казати все як є, не завуальовуючи це чимось. А якщо так, то…

Мені стали незрозумілими взаємовідносини з Олексієм, котрий час від часу читає блог, бо з Португалії в мене не так вже й багато людей котрих я знаю. І мабуть це все, що я можу чи хочу на цей рахунок сказати. Смішно, що в навушниках саме заграла Open your eyes. Одна з небагатьох композицій на спотіфай Самів у мене. This isn’t me, this isn’t you, but it’s just everything we do…

Як і багато інших шляхів, наші шляхи розійдуться з переїздом як з країни, так і з цього місця. Тож, певним сенсом, не важливо що там і як. Просто факт фактом…

“I lay here sober as a judge
Thick as thieves, yeah, that was us
Now my mind keeps giving me up
Think it’s time to get away
Pockets in my jeans got holes
‘Cause my money, see, it don’t grow
If it’s a lesson, have I learnt at all?
Think it’s time to get away

Fire up the engine I’m leaving home tonight
And cut away my sins, they’re too heavy for the flight

Let hell rain down on my life
And allow me to grow (rain down on my life)
Burn away the parts you don’t like
I don’t care anymore
I wanna feel untouchable
Spread my wings, fly away
Touch the sky and breathe it in
So give me my halo
Come on and give me my halo”

Час обирати

Хотів написати гарну поему на тему того, що “іноді приходиться вибирати”, і…напишу її. Це ж я, кмон! Куди від себе подінешся?..

Продовжувати читання Час обирати

Кращий варіант

Завжди є кращий варіант для тебе і для когось іншого. Тобто ти маєш вибір – щоб краще було для тебе, чи краще для когось ще. У випадку проходження служби, наприклад, в мене, як мінімум, не гірший варіант. Бо знаю, як живеться іншим і в яких вони умовах. Тож не маю права скаржитись.

Замислився над тим, який не гірший варіант у площині закінчення війни? Для мене зараз то зрозуміло – чим швидше, тим краще. А у площині країни? Почув новину, що “план Трампа” це про “надання можливості бити зброєю по аеродромах+володіння територіями які були станом на 24 лютого 2022 року”. І, як на мене, об’єктивно, то не гірший варіант. Бо хто зна, скільки людей має бути втрачено, щоб захопити це все силою. Скільки сімей зруйновано, дітей не народжено, і так далі. Тож…чи кращий це варіант “для нас обох”? Можливо…

Було б файно вже взимку чи на весні повернутися додому. І не тільки мені, а всім, кого я зустрів в “учебці” і тут. Щоб могли зустрітись, посидіти…щоб всі були живі…і я перестав відстежувати, коли людина була останній раз в мережі…

Сум

Є певний сум від того, що менш ніж за місяць нас розкидає по всій країні. Клята емпатія, м?..

Якісь зрозумілі жарти, допомога. Що дивує – немає головних і вторинних, замком мив підлогу в туалеті поки я робив те ж саме у коридорі. Завжди здається, що ваш волойобний взвод краще за інші. Хоча хочемо як попало, запізнюємось, робимо косяки. Зараз це відчувається більше літнім табором, а через кілька місяців то буде вже зовсім інакше життя. На поверсі 100 людей, я знаходжусь у такому-собі вулику, де постійно жужжить то машинка для стрижки, то чайник, то чиїсь пакетики з їжею.

Мені завжди здавалось, що яскраво описувати події можуть люди, у яких постійно щось міняється. У тих, хто багато подорожує. Смішно, але мені для вражень було достатньо залетіти з військоматом. Такий собі варіант. Чи буде далі, у якийсь частині, стільки ж жаги до написання думок? Хто зна, в тому числі чи буде там час. А зараз ми просто у літньому таборі. Життя йшло далі…

Смішно, але..

Чоловіки у 25-60 років ведуть себе на ,парах” так само як і в 15-20. Якісь сміхуйочки, нулі в аудиторії, дотепні викрики. Відчуття, наче помолодшав у два рази. Ще смішніше, що дядьки з інших взводів виглядають саме дядьками. Хоча різниця між нами тільки у парі тижнів навчань.

Дивно те все, але, чиму дивуватись. Чоловіки у типовому середовищі.. 🙂