Цікава фраза..

“Залишатись людиною”. Думав написати про те, що одна з найважчих речей – це залишатись людиною, не дивлячись ні на що. Але що є таке “людина” в суті своїй?

Якщо взяти зріз людей, котрих я знав за життя, можна припустити, що відсотків на 80% люди складаються з поганих речей. Злість, заздрість. Бажання бути краще за інших. Не дивлячись на ті методі, котрі дозволять цього досягти. Загалом, виходить, що не так вже й важко “залишатись людиною”. Тож ця фраза сама по собі руйнує суть думки, котру ти хочеш донести. Інша справа таке слово, як “людяність”.

Цікаво, що у грі японської компанії From Software (Dark Souls) є така характеристика, як “людяність”, котра зменшується, коли персонаж вмирає. Тож, припустимо, за теорію, що “людяність” в класичному розумінні зменшується, коли “вмирає” частина нас, з тим що ми в чомусь розчаровуємось. І тоді фразу можна побудувати, як “одна з найважчих речей – не розгубити людяність”. В цьому вже більше сенсу, як на мене. Так от.

Кожен раз, роблячи щось, задаюсь питанням – що б я відчував, якби в тій чи іншій ситуації зробив якось так, а не інакше. Тобто, якби ту чи іншу річ зробив не я відносно когось, а хтось відносно мене. Як би мій світ змінився від того? І коли внутрішнє “я” залишається невдоволеним результатом – робиться так, як…”слід зробити”?..мабуть..

Вже писав якось про цитату пісні “НН”, де були слова про “..я ломаю свой легкий хлеб..” – що часом, мій рід діяльності, відчувається легким життям. Що іншим важче. Іншим більше треба виживати і проживати. І от “легкість” свого життя намагаюсь компенсувати тим, що в той чи інший час допомагаю комусь іншому. Нести їх “хрест”, якщо можна так сказати? Ні…то надто релігійно, як на мене. Легко даються рішення про “щось віддати”. Але питаю себе – чи то можна вважати доброю справою, і як би я те віддавав, коли розумів, що та чи інша річ коштує ту чи іншу суму грошей, котрих в мене небагато. Чи робив би я так само? Тобто, чи поступав би я так само, маючи середній заробіток у 7000-8000 грн? Чи намагався все продати?..

Кожна окрема ситуація і людина індивідуальні. Добрі чи погані справи кожної людини мають окрему цінність. Чи віддав би я останнє, знаючи, що це останнє? І так і ні. Мабуть.

Люди вірять, що роблячи добрі справи – вони попадуть у рай. Якщо погані – у пекло. По логіці, рай – це про можливість переродження, пекло – про вічні муки. Але чи сама ідея переродження не є мукою, за спостеріганням циклічності? Чи хотів би хтось кожні 50-70 років народжуватись і, вмираючи на одній війні, знову народжуватись, щоб вмерти на іншій? І так у замкнутому циклі…в певному сенсі то не про війну і те що зараз, а відчуття після фільму з Коліном Фареллом, котрий ми сьогодні додивились – “Після Янга”. Де показано життя андроїда у кількох сім’ях і його сприйняття цього всього протягом життя.

Поки хтось намагається змінити своє життя, я намагаюсь його зрозуміти…

З роками…

лячно стає не від того, що тебе побачать таким як є, а, скоріш, навпаки. Що щось не побачать, що ти вважаєш важливим.

Об’єднує ці дві точки зору (такий собі мєрєдіан) думка, що…нікому не важливо, твоє сприйняття світу. І важко сказати, саме твоє, чи сприйняття світу загалом.

З дивним теплом…

Згадується день, коли серйозно бахнули по енергоструктурі тогоріч. Темрява. Невідомість. Відсутність інтернету. Згадав тоді, що на телефоні є радіо. Підключив навушники, намагався хоч якось з’ясувати, що ж сталося. Такий собі лайф-хак по виживанню під час ядерної зими…

Мені подобається ідея викликів, коли ти намагаєшся вирішити питання нестандартно. Зараз до мене їде половина акумуляторів, ще половину сьогодні відправлять. Як і замовлений автомат на клятих 200А току. Дивним чином, ця вся історія підштовхнула мене до реалізації проекту з сонячними панелями і акумулятором. Ідеєю автономного відеонагляду і світла. Інтернету в тому числі. Бо ж вже перевірено – оптика (інтернет) працює, якщо заживити перетворювач оптичного сигналу і роутер.

Зараз в мене болить спина, бо вночі десь защімило нерв. Чи щось типу того. А в мене тиждень на те, щоб забрати бойлер, доробити воду, перевезти речі, і ще багато чого…тиждень до морозів. Зараз, це здається більш важким, ніж те радіо о 3-й ночі..

“Диявол, Маріє, керується єдиним правилом..”

Завжди здавалось, що коли робиш для когось щось – треба зробити так, щоб було не соромно…щоб не згадували тобі, як ти щось “не так” зробив. Останнім часом з цим самим “не так” все більше стикаюсь. Стикаюсь із жадібністю. Стикаюсь із дурістю. Багато з чим, загалом. Люди зустрічаються і погані і добрі. Вчора от загубив гаманець. В гаманці було пара карток і 500 грн. Гаманець знайшовся в єдиному місці, де міг загубитись – в магазині, де зазвичай закуповуюсь всяким по ремонту. Приїхав за 10 хвилин до закриття, бо увесь день займались дровами. Не думав вже його знайти, але знайшовся. Лишив гроші продавцю, а сам забрав гаманець і картки. Бо не хотілось їх відновлювати. Гроші віддав за чесність. За те що люди такі, які вони є. За те, що я не розчарувався в них. Повірте, це багато чого варте. Для мене.

Ми купили будинок у людей, котрі вивезли все (буквально. Лишився старий стіл, стара лавка, стара “кухня” і мийка з краном, котрий тече). Лишили плиту (і то лише через те що ми сказали, що у нас її немає, і не було. Коли вони казали що заберуть – ми замовили іншу. Ми не горді). Іржаву пральну машинку (плиту, за фактом, теж). Гарнітур котрий мали забрати з двох крісел і дивану. За фактом, ми його могли не віддавати, бо 26 числа минув місяць з дня продажу. Але ж ми…чесні? Так от. Десять разів мене макнули (абстрактно) у своє лайно (котре, кхгм, плавало в туалеті сьогодні не абстрактно. Так-так, сам був здивований), тим що я…ох…що я віддав людині, в котрої плита травила газом, ту плиту. П’ятдесят разів згадували. Навіть коли ми йшли перекривати воду, щоб полагодити трубопровід, котрий заходить у будинок. Котрий вони лишили нам. Котрий не можна перекрити і протікає. Тобто, розумієте, так? Нам лишили ні буя, а самі питають, чому ми це віддали “їх плиту”. Нащо плиту? Ахах..

Позавчора, коли ми завозили плиту, мені сказали “ніяким боком” не віддавати ту плиту. Бо ж…знаєте що? Їм…екгем…в новому будинку їм не лишили плити, а їм потрібно ДВІ. Дві, бо друга “для літної кухні”. Уявляєте, да-а?…бідні люди…

Цей будинок, загалом, то як згвалтована дитина, котру крім того переїхали ще два рази трактором, щоб точно ніхто не здогадався – що то сталося. Тим більше розуміння, що не будинок “винен” в тому всьому, а люди, котрі в ньому жили.

Часом я нахабний більше, ніж треба. Часом я доброзичливий. Більше ніж треба. Але намагаюсь бути десь “посередині”. І так набридає бачити оце саме “крайнє зло”, котре в жадібності. У словах, вчинках людей. Просто не розумієш, як то вони так живуть? Під…богом? Смішно.

В будинку лишились християнський календар. Десь на стіні висів чийсь хрестик. На сараї вісить (сядьте на щось) розп’яття Христове. Якось так. Можу бути десять разів не святим. Можу двадцять разів за це попасти в пекло (та й багато за що ще). Одне тішить – в моєму пеклі буде тепліше, ніж у вашому. Бо ж, хоч в ньому, мені дров не пожаліли 🙂

Donations

З одного боку, зрозуміло, чому всі закликають “донатити на ЗСУ”. З іншого…все частіше відчуття, що ти живеш в якійсь військовій диктатурі, де гроші потрібно виділяти/донатити або на…бруківку, або на ЗСУ.

В широкому сенсі – ми воюємо, ми донатимо, ми обуваємо, вдягаємо, годуємо військових. І в цьому всьому все менше зрозумілим стає, що робить “держава” як така? Бо навіть оці закони про “заплати і виїжджай за кордон”. Вони для кого? Тих, в кого зарплатня 4000-5000? Бо для них ті 13000 грн, чи скільки там, то гроші відкладені за пів року. Ті, в кого є тих 13000 “без проблем” – зазвичай діти з багатих сімей чи діти депутатів. Котрім то “на цигарки” тих 13000. Тож давайте підпишемо закон, за яким багаті матимуть право заплатити 13000 і виїхати, а бідні будуть воювати. Бо ж…хтось же ш має?..

Чому не зробити так, що “право на виїзд” розраховується зі статків? Кількості машин? Будинків? Декларованих доходів? Чому виїзд за кордон для звичайного пересічного громадянина і для власника трьох авто складає одну й ту саму суму? Чи то так виглядає та демократія, про яку нам кажуть?..

Ми живемо в країні, де одна половина донатить останнє, а інша половина на своє “останнє” відпочиває. Але мова не про те.

Моя головна думка була в тому, що безліч соціально незастрахованих категорій громадян все так само потребують допомоги, лікування, підтримки. Хтось завтра помре, бо йому не зробили вчасно операцію. Хтось лишиться без даху над головою. Хтось ще щось…вони всі не є “ЗСУ”, але ми, чомусь, про них так завзято забуваємо, що навіть не помічаємо, як їх не стає.

Пам’ятайте про тих, хто поруч – вони також потребують допомоги. Часом фінансової, часом психологічної. Бо внутрішньо люди вигорять швидше, ніж закінчиться та війна.

Десь днями почув цікавий вислів

Фз де то бачив. Але от зараз згадалось і, мабуть, погоджусь. Фраза була в дусі “Радість, від придбання якісної речі триває довше, ніж радість від зекономлених грошей”. Щось в тому є…

Дзеркальність

Хтось вважає, що кращий спосіб захисту це напад. На мою ж думку це – дзеркальність.

Якщо ти робиш напад – ти стаєш агресором в ситуації, котра виникла не за твоєї вини. А от віддзеркалення дає більш позитивний результат. Бо ж які до тебе питання? Ти просто робиш так само, як зробили тобі. Не більше, не менше…

Визнання

Стало цікаво, а скільки людей, загалом, не травмовані комплексом меншовартості, котрий виник через батьків? Мова, в першу чергу, про визнання, бо ж…

Люди діляться на два типи. Перший це ті, кого батьки підтримували у їх починаннях, всіляко намагались розвивати внутрішнє “я” дитини. Другі це ті, хто…хгм. У назві сама суть – “другі”. Ті, хто завжди гірші. Ті, хто “завжди робить не так”. Ті, хто…боже, ти можеш бути єдиною дитиною в сім’ї, але все одно будеш лишатись “другим”. Як в тому анекдоті – “..І на конкурсі мудаків ти б заняв лише друге місце, бо ти – мудак”.

В мене є такий ритуал. Коли треба заспокоїтись, кажеш собі “я хочу…” – і, як би парадоксально не було, частіше в мене звучить слово “грошей”. Не в плані меркантильності. Просто я розумію, що все чогось коштує, і якщо я вирішу комусь допомогти з чимось – гроші будуть тим, без чого, найчастіше, ніяк. Коли хворієш, навпаки, кажеш “здоров’я”. Зараз в мозку фраза була закінчена не “здоров’ям” і “грошима”, а словом “любові”. І тут мене тригернуло. Любові, чи визнання? В певному сенсі, тут це два слова про одне й те ж саме. Не отримуючи достатньо любові і нашого визнання від батьків, найчастіше ми шукаємо його в інших. Тицяємось в кожні двері, стукаємось в кожен камінь. Ми просто шукаємо того, що не отримали від тих, хто нам це мав дати.

Здається, що повноцінним життям живе лише та половина суспільства, в котрого в дитинстві програма не була порушена. Ми можемо скільки завгодно кидатись башмаками у “золоту молодь”, але, як я думаю, це не в останню чергу, бо в нас є внутрішнє відчуття, що…батьки їм дали більше. Ми кажемо “папочка подарував” чи типу того. Показуючи самі собі, що…в нас не було того “папочкі”. І не буде.

Я думаю, що в інших ми шукаємо любові і визнання. Але наша проблема в тому, що…звідки ми знаємо, як вона виглядає? Якщо ми її не отримали свого часу? Тож відчуття, що ми завжди шукаємо те, форму чого навіть не уявляємо.

Останнім часом (з початку війни?) помітив, що частіше шукаю порозуміння не з зовнішнім світом, а з внутрішнім “я”. Назвемо це “вирощую внутрішню дитину”. І це не про “в дитинстві я хотєла домік Барбі і ось я його сябє купіла”. Це про спробу зрозуміти себе. Відчути себе. Ігноруючи вплив ззовні, найти те, що є “Я”. В світі є багато речей, що можуть збити з цього шляху. Але, мабуть, тільки розуміння себе внутрішнього може дозволити бути щасливим. Без пошуків визнання ззовні.