Категорія: Думки

Умови

Насправді, “однакових умов” не існує. Мова про випадки, коли більш успішні люди кажуть менш успішним про те, що “ми були у рівних умовах”. Це не приклад з життя чи якийсь “тригер”, котрий раптом виник в мене у голові. Скоріш думка, до якої дійшов.

Часом розмірковую про шляхи облегшення життя. Іноді здається, що “от-от” ти знайдеш те саме, що дозволить тобі не піклуватись про завтрашній день, але приходжу до думки, що його не існує. Як приклад от – зараз є 101 “безкоштовний курс” з програмування. Реклама сиплеться всім і вся, мабуть. Але я більш ніж певен, що робити в тому направленні людям, котрі слабкі з точки зору математики, просто на просто нема чого. Бо ж вона і є основою програмування.

В нашій реальності, або ж в реальності нашої країни, найважче виживати тим, в кого хист до гуманітарних наук. Чи дуже цінуються у нас психологи, або ж якісь філософи? Навіть журналістика в нашому середовищі не є тим, що зможе прогодувати тебе стабільним “хлібом з маслом”. Принаймні, якщо ти не будеш писати “замовний матеріал”. І так зі всім.

Трапляються часом гурти, по музичному напрямку, котрі звучать “от як Океан Ельзи” чи “Один в каное”. Але це саме “як” не додає їм слави. Хоча на західній сцені ми бачимо безліч гуртів, котрі всі звучать “як” один, і…це не заважає їм співіснувати.

В кожної людини своя стезя. Свій маршрут до свого, умовного, “успіху”. Але частіше воно нагадує лабіринт, в котрому безліч тупікових доріг, а інші й просто обриваються на половині шляху. І я не намагаюсь (мабуть) стрибнути вище. Але вислів “як риба об лід” стає все більш актуальним прикладом того, як люди, котрі навколо мене, намагаються стрибати вище. Але до ніг їх прив’язані “дроти реальності”, котра говорить про те, що далеко не всім цей стрибок вдасться. Інші ж, залишаться лежати серед інших, хто намагався, але не зміг…

Часом є думка, що..

..закінчиться оцей вакуум як завжди. Ну, типу, “потім наздожене”.Та чи вакуум? Хз…я надто зайнятий зараз, щоб звертати увагу на свій емоційний стан. Іноді, я не помічаю його бо ж все просто добре і його і не помічаєш. В інші рази…це як працюєш на пігулках, а потім тебе наздоганяє втома.

Завжди хотілось би знати, до чого слід бути готовим. І от зараз не стільки лякають всі ті військомати, бо ж зараз потрібні гроші щоб все реалізувати що хотілось, а служба це один з варіантів заробітку, тож таке. Мене лякає надто вже спокійний внутрішній “Руся”, котрим він буває або коли дійсно спокійний, або коли це у щось виллється.

“Знаешь, тут все чаще дождит
И сердца медленный бит..”(с)Чайковська

Незламність 2.0?

А поки вирішуються питання по військомату, я вирішую більш буденні питання. Цьогоріч пішов іншим боком і вирішив спробувати обзавестись повноцінною батареєю під резервне живлення. Замовив 4 елементи Eve LF230 Prismatic 230Ah – LiFePO4 – 3.2V A-grade, з яких буду робити акумулятор на 12 вольт. Ще треба взяти BMSку під це все щастя і у нас буде батарейка 12V/230Ah. Зарядний пристрій придбав ще тогоріч, 12-вольтовий інвертор на 2600 Вт також був придбаний ще минулою зимою, тож випити кави з кавомашинки, чи підключити насос опалення, чи зарядити ноутбук-телефон – не буде проблем. На зовсім крайній випадок є інверторний генератор на 3.3 кВт. Це не враховуючи, що тогоріч в нас вже був “велосипедний” перетворювач для використання батарей велосипедів під живлення ноутбуків, телефонів, світла. Чи я маніяк? Так, можливо. Втім, щоб було “зовсім добре”, треба до цього всього ще взяти 2 сонячні панельки по 350-400 Вт, щоб воно ще й автономно заряджалось…

Чим мені подобалось життя у Рачині – у нас щей  вода була з колодязя, що дозволяло ще й це питання вирішити дуже швидко і легко. Тут з цим трішки важче, втім…щось придумаємо. Але не на цей рік. Хочаааа…

Частково це робиться для себе. Частко для близьких – щоб завжди, всі кому треба, могли без проблем підзарядити свої пристрої, ліхтарики, інше, і не забивати собі цими всіма питаннями голову. Бо ж якщо голова не забита думками про щось одне – продуктивність людей завжди вища. Часто міркував про беззмістовністью свого існування, виходячи з мого роду діяльності, але, мабуть, в тому і бачу свій сенс – допомагати іншим, щоб вони повноцінно виконували свої ролі в цьому житті. Тож…зиму переживемо точно 🙂

Час

Ви колись замислювались над тим, скільки коштує ваш…час? Мається на увазі не робочий час у грошовому еквіваленті, а час вашого життя як такий.

Всі діти як діти, а я в років 15-16 розмірковував про те, що немає нічого ціннішого за час життя. Тобто за годину можливості “пожити ще трішки”. Задавав собі питання, скільки коштує хвилина життя як такого? Бо якщо брати життя як за найвищу цінність – скільки середньостатистичний мільйонер віддав би грошей за…”ще 5 хвилин життя”? Якби знав, що через хвилину він має померти і всі його статки не будуть хоч щось значити. Тоді я сприймав час як виключну валюту, котру не можливо придбати чи обміняти, але яка є тим, що є найдорожчим в кожного з нас. Але чи таку він має цінність насправді?

Уявімо, що людина хворіє на рак і живе в муках. Скільки коштує час її життя? Чи хапається вона за життя, чи ж, навпаки, хотіла б скоріше позбутися болю за будь-яку ціну? Мабуть, риторичне питання. А що ж до здорових?

Здорові люди не помічають час, котрий вони проводять в соціальних мережах, іграх, гулянках. Одного разу один знайомий сказав мені – найдивніший час, котрий в тебе є, це той коли ти у щось граєш. Бо якщо ти озирнешся назад – зрозумієш, що ти не пам’ятаєш тої миті коли ти в це саме “щось” грав. Не ігри, не часу як такого. І зараз я розумію, що те ж саме можна сказати про “алко-посиденьки” – більшість з яких ти не пам’ятаєш, але витрачаєш на них ресурси, одним з яких є…час. Тож чи такий дорогий, той самий “час”?

Мабуть, чим більша небезпека нас оточує, тим цінніший наш час. Десь близько як півтора місяці я прожив з думкою, що кожна зустріч, прогулянка або якась справа – можуть бути останніми. Бо ж я не знав, чим закінчиться тиждень і, що важливіше – чим почнеться наступний. Де я буду. Що зі мною буде. Тож фраза про “жити як в останній раз” була дуже знайома в цей період. Це надавало більше сенсу кожній справі. Кожній зустрічі. Кожній секунді.

На мій власний розсуд, цінність має не стільки час, скільки те, як ти його провів. Знову і знов згадується поховання батька. І скільки людей тоді зібрались. Котрим він допомагав. Щось робив у них чи для них. Мабуть, найцінніший урок, котрий я засвоїв – треба провести хоч частину життя так, щоб в його кінці був хоч хтось, кому шкода, що тебе вже більше немає. В певному сенсі, це меркантильний сум, бо ж люди шкодують що не зможуть більше до тебе звернутись. Але в нашому цинічному світі і те вже багатого варте.

Тільки ми і наші вчинки придають цінності часу життя, котрий в нас є.

..і про людей..

Постив ту пісню, ловлю себе на думці “гм…в Тамблері в мене була одна людина, котра б її зрозуміла”. І такий “гм…Тамблер…може там хтось-шось новий з’явився?..” – і такий “ну да…з’явився…а різниці в сраці? Тобі точно-точно зараз недостатньо соціальності і людей? Гм..ну-ну..”

Не про тіло

Чим далі ти живеш і з більшою кількістю людей стикаєшся, тим, з часом, вбачаєш в кожному більш травмовану душу. Я б розділив людину на дві частини – тіло і душу. Кожна з них старіє по своєму. Не завжди одночасно, як не завжди ми починаємо вважати якісь речі дурницями, коли наступає певний вік. Дорослішання, взагалі, розділяє людину на ще більше частин – фізичне дорослішання, статеве дорослішання, дорослішання з точки зору розвитку мозку, “життєве дорослішання” (коли не стає близької людини чи родича). Але ми зараз не про нього.

Стереотип взаємовідносин між двома людьми створений на тому, що люди вибирають партнерів, засновуючись (в більшості) на зовнішності. Будують плани того, “як вони будуть жити з цією людиною” у площині соціуму. Тобто, як цей самий соціум сприйме людину. Є ж вислів “вітають по обкладинці” – як приклад Дар’я, котра часто саме так бере книги. В мене був ще такий вислів, що можна закохуватись не в людини, а в її “мозок”. Тобто, в її світогляд. Але це знову не про те (що ж ви мене постійно збиваєте, га?..).

Так от. “По обкладинці” добре вибирати людину в 15-16-20 років. Обмежимо віком “до 30”. Це не про “та кому потрібні —– після тридцяти”. Тридцять це вік, за який з нами багато чого трапляється, і ми маємо “ментальний багаж”. І є безліч людей, котрі й після 30 вибирають чи шукають “по обкладинці”, забуваючи що людина починається з її життєвого досвіду. І заводячи взаємовідносини більші ніж дружні, ми беремо відповідальність не стільки за “тіло”, як за все інше. Коли наші певні думки чи жарти можуть травмувати людину ще більше. Але про це, чомусь, мало хто думає. І даремно. Бо досвід таких взаємовідносин може закінчитись ще більшим травмуванням.

Коли мені пропонують будь-яку тварину я розділяю тварин на дві категорії – ті, в котрих ти знаєш про їх досвід, і ті, для яких родовід і досвід тобі невідомі. Тут, знову ж таки, мова не про породу. Мова про те, що ти береш на себе відповідальність за істоту, з якою є варіант, що ви не уживетесь. Тому Кузю (кота) ми підібрали свого часу, бо ж варіанти були два – або машина зіб’є, або машина розчавить. Чи хоч якийсь, але варіант для нього. Але повернемось до людей.

Я спілкуюсь з різними людьми, дивлюсь своїми очима на їх “внутрішній світ”, і мені лячно, наче я дивлюсь в темряву. Є багато речей, котрі мені не відомі про ту чи іншу людину. Того, що мені ніколи ніхто не розповість. Але навіть виходячи з того, що ти бачиш в кожній людині – хочеться просто обняти, заспокоїти. Не вірячи в те саме, сказати що “все буде добре”. І мені не подобається цей “розклад”. Я не хочу казати те, у що не вірю, не роблячи нічого для того, щоб було інакше. Дехто каже, що “безвихідних ситуацій не буває”. І чим далі, тим менше я вірю в цю думку.

Найкращий спосіб

Насправді, кращий спосіб дізнатись, яка навпроти тебе людина – це подивитись на його/її домашню тварину. Ні-ні. Мова не про те, що “собаки похожі на своїх господарів”. Це, в певному сенсі, про виховання. Про відношення до інших людей. Тобто якщо, наприклад, ти у людей, і до тебе до рук йде їх кішка – значить люди відкриті. Якщо йде, але боїться – сором’язливі. Якщо до рук не йде – люди обережні, не дружні. Наші коти, наприклад, всім раді (Варя). Дехто з них досить обережний (Будяк). Дехто терпить незвичне для нього відношення (Гаммі). І у інших людей так само. Тобто, я будую своє сприйняття інших, частково засновуючи його на тому, як тварини людей на тебе реагують.

Не можу згадати якихось зворотних прикладів. Коли це не співпадало…