Варіації світів. Життя у минулому

Ні-ні, це не частина друга, це про інше…

Задумався над тим, що можливо в кожного з нас є певний “запас енергії”, котрий існує відносно спогадів чи людей. Тому ми так цінуємо спогади відносно когось і не викидаємо їх з голови. Ми сто разів перекручуємо в голові ті чи інші події і речі, і не живемо далі, сьогоденням, а намагаємось знайти вирішення в тому, що давно вже було вирішено. Можливо тому хтось цінує так ті чи інші взаємовідносини, не дивлячись на все погане що відбувалось чи відбувається. Бо, умовно кажучи, “нового запасу енергії” на цей весь шлях вже не знайдеться.

Звучить не дуже логічно. Це приблизно так само, як уявити, що людина, народжуючи дитину, втрачає частину здоров’я. Але ж є люди, котрі народжують і 5 і 10 дітей. Тобто, в певному сенсі, це є ресурс, але він дещо умовний. В той же час все відносно. Може й тут так?..

Я намагаюсь вирватись з залізної закономірності причинно-наслідкових зв’язків, але світ не дає мені це зробити. От навіть зараз, поки писався цей запис, я видалив плагін репостів і сам акаунт репостів. Чому? Тому що люди кажуть одне, а роблять інше. Стабільність стала самоціллю, а там де є люди -немає цієї самої стабільності. Я не хочу навіть думати, щоб хоч раз я вибрав людей замість своїх бажань. Щоб хоч раз я вирішив “краще переїхати туди, бо там є така-то людина” – бо за межами цієї людини світу, котрий є в твоїй уяві, не існує.

Всі ми хочемо тепла і комфорту. Але, навіть, та сама “температура комфорта” у різних джерелах різна. Я не знаю, як в певних речах, перестати жити минулим. Також, як не знаю, як можна будувати майбутнє на цеглі, котра вже обвітшала з роками. Мабуть, світ обертається тільки завдяки людям, котрим до 25. Всі що старші – лише його тягар.

Аналоговий світ…

Дивлюсь на ті рідкі дитячі знімки, що збереглись..

І в мене є якийсь певний сум…сум за ті часи. За те що вони десь далеко. Кількість невірних рішень і моментів, котрі хотілось би, щоб все було інакше. Мені буває часом дуже сумно за те, що якісь люди живуть так як живуть і чогось не мають. Мені сумно за кожну людину з інвалідністю. Сумно за тих, хто не може знайти собі грошей на хліб чи лікування. Цей сум часом мене просто розпирає, тому я намагаюсь не замислюватись над чимось таким хоча б іноді. Щоб якось виходити з цього стану болі, з котрою нічого неможна зробити. Мені хочеться попросити пробачення в тих, хто навіть не зрозуміє, чого конкретно це стосувалось.

Мабуть, тільки переживаючи якийсь біль всередині, я відчуваю себе живим. Мабуть тому я не перестаю катувати себе спогадами, котрі спливають болем. Мені сумно що ми жили так як жили. Не через те що був якийсь сором за те, що жили відносно небагато чи ще щось. Мабуть через те, що батьки багато працювали. Мабуть через те, що коли були якісь сварки я не міг якось їх зупинити. Цілком розумію з чим це все пов’язано. Мабуть з тим, що цієї сумної людини зі снімку вже немає

По суті вже 13 років як…

Кожен з нас є причиною чогось. Хтось того, що не зробив, хтось, навпаки, того, що було зроблено. Я не знаю якою часткою винен саме я в тому, що сталося. Бо ж я в той вечір сказав матері, що “краще б він зовсім не повертався”. І він не повернувся. Я не думаю про цю фразу. Я думаю про мене на першому знімку. Що я не зробив для того, щоб цього не сталося. І розумію, що, мабуть, нічого. І в такі моменти питаю себе – а що я зараз роблю? Що я роблю вірно чи не вірно відносно тих, кого знаю? Я намагаюсь опікати тих, кого ціную. Допомагати. Намагаюсь робити так, щоб з кожним з них не сталось чогось такого ж.

Це зі мною на все життя, без сумніву. Та й що того життя? 13 років пройшло, я не впевнений що мене ще на 13 років вистачить. Як називався колись пост у Олександри “життя у борг”, і от моє життя після 30 це є “життя у борг”. Бо я не думав, що буду жити далі ніж в 30. Також не думав, що буду жити далі, ніж в 40. Але до останнього дня я буду вважати себе винним в тому що сталося з цією людиною з другого знімку. Він вважав, що з мене нічого не виросте. Я все життя намагався йому довести зворотнє. Точніше примарі, бо ж…

Іноді вдається знаходити рішення стосовно тих чи інших речей. Іноді я закриваю для себе якесь питання, яке мене хвилювало. Не думаю, що колись зможу вирішити це…

Спустошення

З новою мовою в текстах спливають і нові слова. Написав людині у коменті слово “великолепно”, тільки англійською. Отримав кілька варіантів перекладу цього слова. Цікаво, що це той рідкий випадок, коли з української це слово отримує менше варіантів у перекладачу, ніж російською. Але не про те мова. Мова ж про спустошення.

За останній час наткнувся вже на другу дівчину, котра веде блог і веде Ютуб канал. І ти такий “о…ну як дівчина щось веде, то точно буде безліч підписників!”. Бо ж, загалом, так воно і відбувається. Але ніт. Кілька сотень. І ти сприймаєш це все як…якусь яму, чи фз…ну типу, люди нагадують рибу, котру викинуло на берег. І наче поруч безліч води, але риба не може сама добратись до неї.

Загалом, є певне спустошення. Я знаю певні можливі причини, але не хочу їх визнавати. І щось вирішувати теж. Згадуючи ОП, “Так мало радости, так много суеты…”

Життя нагадує двигун мотоблока, котрий запускаєш перший раз за сезон – чи то бензину немає/застарий, чи то підсос не закритий, чи свічка не дає іскру.  Треба шукати натхнення в чомусь іншому, більш стабільному..

Сидів і розмірковував..

І роздуми мої були такі, що ти сидиш, думаєш “гм…треба зайти подивитись, “шояк””. А потім такий “а якщо ти не плануєш з людиною більше спілкуватись, то яка різниця?” – і дійсно. Я ніколи про це не замислювався з цього боку. Фактично, якщо ти за кимось стежиш – ти даєш хоча б 1% того, що колись з цією людиною ти будеш спілкуватись. Тож цілком логічно, що (для себе) відрізати когось від себе це поставити крапку у питанні, чи ти хочеш з тою чи іншою людиною колись продовжити спілкування.

Люди нагадують ранку, котру ти кожен раз з трепетом відриваєш. Щоб знову отримати біль, і чекати поки вона загоїться, щоб знову зробити те саме. Вчасно згадалась Чайковська…

И пусть говорят, что все унесет водой,
Не верь никому, я буду всегда с тобой.

Я буду тонкой нитью на твоем запястье,
Не снимай меня, не позволяй упасть мне.
Я буду тонкой нитью, чуть заметно красной,
Не снимай меня, не убивай напрасно.

Щоб поставити в чомусь крапку, тобі потрібно для себе це пояснити якось. Тобто чому саме це має бути крапка, і чому не слід психологічно збуджуватись від однієї тільки думки, і робити щось не те, щоб варто було…здається це є та сама крапка, котру я сприймаю цілком логічною. Не плануєш спілкуватись – то “нахєр твій клуб 27…”

Досвід/тиша

Цікаво спостерігати, як змінюється сприйняття певних речей. Коли непосидлива людина, котрій потрібно “все й зараз” сидить на землі, і спостерігає за тим як змінюється світ у квадраті метр х метр.

Все ж таки, іноді вдається розчепитися у миті. І просто жити цією самою миттю.

“Дякую тиша, я тепер інший”..?

Атракціон м’яса “по-українськи”

Наткнувся сьогодні в інстахрамі на пост…типу “любахочунафутбол”. А “любавиявиласьяпонкою” і типу “ото казали японкі такі милі і добрі, а на тобі”. Полистав. А там акк в дусі “японка пробує пельмені”. “Японка вимовляє українські слова”. І як я розумію то акк якоїсь “різнокольорової” пари. Один нашинський довбойоб і дехто, кого він вичепив у Японії. І проблема не в тому, що він принижує цю людину. Проблема в тому, що коли ти кажеш “японка” воно нічим не відрізняється від “українка”, і якщо слово “українка” десь поряд з “драє сортіри в Європі”, як було модно ще нещодавно думати/казати (особливо серед руssького населення планети), то це було не про людину, а “про націю”. От і тут я сприймаю це не як “про людину”, а як про націю. І мені не дуже зрозуміло, чому два відброси (один українського походження, інша, мабуть, японського, або просто зовнішності) роблять контент, котрий обидляє і без того (часом) бидляче населення.

Коментарі під записом не відстають. Хтось пише про те “які японкі харошіє в сексі” (українською, коли що), хтось про те, “яка в неї попа” (знову ж, українською), хтось про “оооо…якби я мав таку японку, я б її не на мить не полишав” (знову ж, українською, наче мова про якийсь Ламборгіні, котрий він собі не може дозволити). Наче ти в магазині, навпроти м’ясна вітрина, і ти бачиш натовп роззяв, котрі пускають свої слюні на вітрину…

Огидно, що хтось таке створює. Огидно, що хтось це вподобає. Огидно що ти є частиною цього суспільства…це не нація європейців, це нація мавп. Бо в Європі за оце все було б ай-яй-яй…

Раніше..

..літак у небі сприймався як “о…зараз буде білий слід..”, зараз літак сприймається як “..йо**не чи ні?…” і “шобтиздох” (якщо ворожий) або “о…хлопці полетіли” (якщо свій)

О часи….о нрави…

Досвід

Здатність розуміти 20-річних не дає їм здатності розуміти тебе, адже відрізок між 20 та 30 – це досвід, який вони ще не прожили. Отже, ти можеш їх зрозуміти, але вони не здатні зрозуміти тебе. По суті своїй у цьому і криється загадка, чому так часто люди, які мають стосунки з тим, хто молодший, йдуть до тих, хто старший. До певної міри це і є відповідь на питання, як так вийшло, що Олег пішов до Елі від молодої дружини. З погляду відносин молодість має цінність як молодість. Нам вона цікава тим, що це молодість. У нас створюється відчуття, що чиясь молодість розбавить нашу, умовну, “старість”. Але згодом приходить розуміння, що вона настільки розбавлена, що в нас самих нинішніх нічого не залишається. І ми хочемо повернутися до себе. У себе. У світ, зрозумілий нам…

Тому, в певному сенсі, будь які відносини з різницею у віці, нерідко колись закінчуються. Точніше вони закінчуються частіше, ніж відносини без цієї явної різниці…