Ні-ні, це не частина друга, це про інше…
Задумався над тим, що можливо в кожного з нас є певний “запас енергії”, котрий існує відносно спогадів чи людей. Тому ми так цінуємо спогади відносно когось і не викидаємо їх з голови. Ми сто разів перекручуємо в голові ті чи інші події і речі, і не живемо далі, сьогоденням, а намагаємось знайти вирішення в тому, що давно вже було вирішено. Можливо тому хтось цінує так ті чи інші взаємовідносини, не дивлячись на все погане що відбувалось чи відбувається. Бо, умовно кажучи, “нового запасу енергії” на цей весь шлях вже не знайдеться.
Звучить не дуже логічно. Це приблизно так само, як уявити, що людина, народжуючи дитину, втрачає частину здоров’я. Але ж є люди, котрі народжують і 5 і 10 дітей. Тобто, в певному сенсі, це є ресурс, але він дещо умовний. В той же час все відносно. Може й тут так?..
Я намагаюсь вирватись з залізної закономірності причинно-наслідкових зв’язків, але світ не дає мені це зробити. От навіть зараз, поки писався цей запис, я видалив плагін репостів і сам акаунт репостів. Чому? Тому що люди кажуть одне, а роблять інше. Стабільність стала самоціллю, а там де є люди -немає цієї самої стабільності. Я не хочу навіть думати, щоб хоч раз я вибрав людей замість своїх бажань. Щоб хоч раз я вирішив “краще переїхати туди, бо там є така-то людина” – бо за межами цієї людини світу, котрий є в твоїй уяві, не існує.
Всі ми хочемо тепла і комфорту. Але, навіть, та сама “температура комфорта” у різних джерелах різна. Я не знаю, як в певних речах, перестати жити минулим. Також, як не знаю, як можна будувати майбутнє на цеглі, котра вже обвітшала з роками. Мабуть, світ обертається тільки завдяки людям, котрим до 25. Всі що старші – лише його тягар.