Тут доречно згадати про “Цикад”, в яких був персонаж, котрий мімімішкав і кричав “хачузабратьдамооооой!”. І от це про приблизно те ж саме явище.
Чим більше ти “тусиш” (якщо це можна відносити до цього дійства) серед творчих людей, в тебе є бажання вхопити невловиме – забрати частину цих самих людей собі. Але ж…ми ж розібрались, що з точки зору законодавства, єдиний легальний спосіб когось “забрати” це одружитись. Проблема цього методу в тому, що по-перше не всі країни дозволяють мати такі взаємовідносини з більш ніж одним, а по-друге там, де навіть таке можливе (на законодавчому рівні мати безліч відносин), є певні питання – як “прихопити” людей ще й своєї статі. Тож у світі немає ідеального місця з ідеальними законами і офіційно ти не можеш прив’язати до себе якусь кількість людей. І…що ж робити?..
Не знаю. Дійсно. Який рівень взаємовідносин з кимось буде відповідати твоєму “він мій/вона моя”? Те, що людина тобі відповідає одразу? Чи ж те, що вона тобі пише? Те, що приходить на допомогу у важкий час? Що може зробити людину “своєю”? Можливо, це сприйняття для кожного своє. Типу є ж приклад вільних відносин, де люди можуть бути з ким завгодно, але офіційно вони один з одним. В тому випадку є чітке окреслення в дусі “спим з ким завгодно, але ми разом”. З точки зору того, що тебе просто надихає чиясь творчість або думки – все важче. Ти не можеш сказати що “у нас спільні думки”. Ну, точніше. Можеш. Але це параметр досить неосяжний. Бо ж якісь думки спільні, а якісь можуть бути зовсім протилежними.
Мабуть, головна проблема полягає саме в тому, що ти можеш “огорнути” тіло, а не душу. В той же час не раз стикався з думкою, що це саме “огортання душі” обмежує її. І робить тільки гірше. Тож, в цілому, ти можеш спостерігати за сяйвом зірок. Ти можеш їм надихатись. Чудово, якщо вони, хоч іноді, надихаються і тобою. Але завжди в тобі буде частинка того болю, що ти не володієш тим, чим, в цілому, володіти не можеш. Та й чи треба?..
