Категорія: Особисте

Побіг з Шоу…

Проблема мого власного Шоушенка полягала в тому, що значно легше втекти з чогось, що має крайню локацію, ніж з того, де локація передостання.

І я чемний, та чи цей чемний це я? Чи то просто роблю вірні речі вірним людям? Скоріш так, аніж ні. Якщо придивитися – я той ще слимак, котрий першочерговою ціллю бачить своє виживання і свій комфорт. Важко сперечатися з цим. Тож…

Яка моя кінцева ціль цього всього? Чи є вона взагалі?..

Я хотів би відкатити життя до певного етапу, та чи можу? Чи вистачить сил? Чи ж задовольнятися тим, що є?..вчора ввечері я бачив розклад, при якому моє “хочу” вже немає значення. Тож, не зазнавайся, хлопчику, в іграх, правил яких ти не знаєш. Часом, тут дуже великі ставки.

Програма мінімум відкатити до “п’ятничного сейву”. За нею і йдемо….а далі буде далі. Ранок був надто вже не бадьорим і добрим, щоб його повторювати…

Здобуття чи…

Стало якось соромно писати тим, з ким пооходив навчання. Розмірковую, здобуття то, чи..? Мається на увазі той факт, що я в лікарні. Частина мене каже “Руся, ти слабак, якщо вже потрапив сюди і не впорався зі своїми демонами”. Та чи моїми?..

Якщо вважати, що я маю три особистості, то не подобається мені лише одна. Та що тримала в руках зброю. Через неї я тут, і тільки. Не через свої “фото експерименти”, хоча то не експерименти зовсім, скоріш частина другої особистості. А от третя…вона звіряча. І якщо їй дати волю, вона буде робити речі, проти яких не те що будуть проти дві інші особистості, це буде вбивати мене самого. Бо це ті речі, котрі не приймає сама моя сутність. Речі, про які я не хочу думати.

Має “розділення на три” поки немає хворобливих ознак, а з собою “двома” я і так міг завжди впоратись. Питання лише в тому, третьому…тому, хто сидить зараз у військовій формі. Я намагався зрозуміти, чому я не перевдягнусь у цивільне. А зараз зрозумів – бо я лікую не цивільну частину себе. Я лікую те, що носить цю кляту форму. Обіцяю вам не вдягати її після цього всього. Як і не брати до рук зброї…але “це все” може затягнутись, і треба те розуміти. В тому і суть, чому я хочуть займатись своїм цивільним направленням не дивлячись на форму – бо в тому буде хоч якась частина мене, а не оцього всього…

А людей я лишу. Бо люди – то про інше…

It’s funny how we ended up here..

..So fucked up and full of fear..

Ти хотів цієї зустрічі – ось тобі вона. Чомусь згадується 2007. Коли так само хотілось зустрічі, котра закінчилась не так, як очікувалось. Дивні паралелі. Тим не менш, ось я, знову тут..

Якщо уявити, що людина дійсно буде розумітись на тому, що вона робить, це могла б бути зустріч із самим собою. Чи не цієї зустрічі я боюсь більше за все? Мабуть.

Насправді все буде більш прісним, навіть якщо завтра я попаду до психолога. Один психолог вже сказав свою думку після мого тестування, цікаво, що скаже цей. Чи знову будуть ті ж самі тести, чи ні…скільки тобі треба задати питань людині, щоб зрозуміти, що вона хвора на голову? Мені здається, що будь-яка цифра буде хибною. Від зворотного – по тому, як людина розмовляє і веде себе – вже можна сказати, чи все з цією людиною гаразд. А якщо ні? То що?..лікування? Пігулки? Стаціонар?..

Головна проблема в тому, що я зруйнував свою особистість рівно настільки, щоб лишатись на плаву, але, в той же час, вибухнути, якщо щось піде не так. Можна двісті разів сперечатись про те, наскільки я об’єктивним був у тестуванні, але навіть сам собі я не можу зараз сказати, чи можу я зірватись у прірву якогось фатального рішення. Думаю, що можу. Просто тому що мій запобіжник за сотні кілометрів від мене. Це одна з причин. Інша в тому, що ми підходимо до моменту, коли моє особисте життя так само вісить на волосині. Воно залежить від чийогось рішення, і щось мені підказує, що я не дозволив би комусь вирішувати мою долю.

Сама по собі ситуація склалась так, що вона на щось має вивести. І те що тести провалив, і те, що начальника немає. І поспіх з цим психологом…

“Oh, and if you think that I’m gonna fall off
You ain’t wrong, you ain’t wrong, you ain’t wrong
But just remember I always get up
Won’t be long..


Welcome to my house
I’m lazy like a sedative
Welcome to my house
I’m ugly like the seven sins
Welcome to my house
I’m broken like my heritage
Welcome to my house (yeah, yeah)
Welcome to my house (my house)..”

Об’єктивно? Для мене показовою була та ситуація у навчальному. Коли я кинув зброю і послав то все “восвоясі”, сказавши що це все не моє. Як я наступного разу це скажу, щоб мене почули? Я не знаю…але краще, щоб без зарядженої зброї. В мене вже не стоїть питання, що б я зробив у спірній ситуації. На жаль, я і так знаю відповідь. Згадаємо, хоча б, ситуацію з Будяком. Тоді моя рука була тверда і непохитна, коли я її вивіз за місто і випустив у вільне життя. Не дивлячись на те, що це була, умовно, “моя дитина”. Чи стану я вагатись відносно чужої для мене людини?..

Є така штука як принциповість. У тестах в мене всюди були варіанти, що я поважаю першочерговість законів. Проте, також були відповіді, що я сам для себе є законом. Тому ще раз – якби я мав сумніви в тому, що це можливо, я б не став всюди казати про це щоб звернули увагу. Зараз будь-яка ситуація, коли в мене буде великий стрес, може закінчитись трагічно. Не тому що якась людина погана, не тому що я поганий. Просто тому що зійдуться в одному місці кілька факторів, котрі зроблять ситуацію. Тож… хотілося б, щоб мене почули..

“Take off your mask and
Show me your heart, I
Wanna rip it to pieces
I know it will hurt, but
I promise you that you
Will always remember this feeling

If it isn’t now, then when? And tell me
If it isn’t me, then who the fuck is it?
Go sleep it off
You’ll miss your shot
You’ll miss your shot..”

Big dreams, gangsta..

Said you had to leave to start your life over
I was like, “No please, stay here”
We don’t need no money, we can make it all work
But he headed out on Sunday, said he’d come home Monday
I stayed up waitin’, anticipatin’ and pacin’ but he was
Chasing (oh oh) paper (oh oh)
Caught up in the game, that was the last I heard..

Знайшов головну проблему цього всього..

Полягає вона в тому, що “Цьому світу я не потрібен тим, ким я є.  А мені не потрібний той, кого з мене хочуть зробити”

Я не такий як вони. У всіх сенсах. І краще не прокинутись зовсім, ніж прокинутись кимось іншим.

Прошу..

“Я так люблю тебя
Знаешь, не всё пройдет
Солнце из ноября
дым из рта в рот
Просто в июле снег
Сложно стать кем-то для
Ты хуже всех
И лучше чем я

Пой мне, пой
Прошу, жизнь слишком короткая
ты и я
лишь шум, мешающий пробкам
Голые, пьяные спим с тобой
так противно и одному ещё хуже
каждый нуждается в том,
кто никому не нужен.“(c)O.H.

Дивне відчуття

Якесь дивне відчуття від того, куди я завтра відправляють. Ну, тобто, мені і в ніжинську бригаду ППО хотілось потрапити і профільно навчитись на ту спеціальність, котра була у відношенні. І так співпало, що тут теж бригада, котра відповідає за ППО, і якось…не знаю. Легко від того. Хочеться швидше приїхати, познайомитись зі штатом. Зрозуміти, яку роль у всьому цьому я буду мати. І тут, мабуть, головне не спеціалізація, а сам напрямок. Суть тієї діяльності, якою буду займатись. Тобто не моє нападати. Не моє сидіти чи бігати з автоматом. Але цілком моє захищатись і захищати інших. Робити так, щоб приносити максимальну користь. Символічно, що бригада з Одеси. Мабуть, зараз там більше тих, кого я маю захищати. Тому…

Це дивне співпадіння, але воно..приємне? Мабуть, що так. Тож…щастя мені в тому місці, де я тимчасово опинюсь. А далі все по плану…

I feel nothing, nothing, nothing

Полюбляю сни без…бо ж..

“You make me die, die, die, and I’m walking dead
Because you lie, lie, lie to my face like that..”

Дивним чином, після вчорашніх міркувань, під ранок мені приснилось, що якимось перехуєм, в руки попав зошит марусі, в котрому половина листів було свіжонаписаних, але вирваних, зошит попав під дощ, але там був якийсь останній конспект з малюнками грибів і словом під кожним. Послідовність їх не пам’ятаю, та й не суть важливо. В кінці зошита був пакетик в якому були якісь вирвані листки, котрі я знав, що про щось особисте, що стосувалось нас. І що той зошит попав мені в руки коли я вирішив викреслити все минуле.

Я запитав себе, чи є бажання прочитати те, чи просто знищити, щоб не лишилось навіть якихось відголосків. І тут треба було рушити на “завдання”. Я взяв якусь бойову гранату. Сашка щось перепитала, я кажу “ну…якщо їй жахнути, то не лишиться нічого на відстані шістьох метрів навколо” – хоча технічно не можу того всього знати. Тож на питання, що з тим робити, моя відповідь умовно полягала в тому, що я пішов шляхом знищення всього, що мені заважає. Так, щоб від того не лишилось сліду.

Чи піду я так далеко, що видалю навіть архівні фото з 2007 чи десь поруч? Риторичне питання – так, піду. Бо не намагаючись витягнути людей з того часу, я не буду бачити сенсу і у світлинах із ними. “..що було в таксі залишиться а таксі..”(c)Volna

“I’m so tired feeling
Like something is missing
The war inside is heavy
Nobody seems to get me
I’m tired of screaming
When no one is listening
Why do I keep pretending
The world I see is more than empty”

– – – – – – – – – – –

Дивним чином співпало, що після Nothing заграла Echoes. Що була згадана вище, і ось..

“No one can hear me
Like I’m screaming alone
Til I’m dead in my heart
And I bleed in my throat
Should I let go
Cause all I hear are echoes”

Загалом, це дійсно Linkin Park сучасності. Він інший, як і я. Але той самий..