Мрійного

Знаю, як певній людині важко читати безліч негативних думок тут, але це таке собі відображення внутрішнього світу у зрізі останніх подій в житті. Я думав, що після переїзду зникне блог і якось лишити Нотс, але Нотс, так само, зникне як і ОФУ. Буде інше, буде інакше. Буде без старих людей там. Буде чеською. Буде інший світ. Мене тішить ідея, що я виріжу скальпелем все своє життя до 40 років, щоб почати нове. З якимись певними контактами, але не більше. Взагалі, я б лишив максимум 5 людей, яких знав. І то, здається, це забагато. Якось Дар’я одна. В іншому…я питаю себе, кому я потрібен такий, який є? І не знаходжу в собі відповіді на це питання. Не хочу засудження, не хочу зайвих питань. Саме для цього і потрібен скальпель.

Мені подобається оцей блог, наприклад https://www.tumblr.com/redpanther23/ – життя людини, образ, творчість, машина. І хочеться щось таке. Жити сьогоденням, мріями, планами. Десь їздити, щось бачити, знайомитись.

Іноді здається, що це навіть не стільки про плани, а така собі обіцянка комусь. Виборювання права на своє майбутнє. Ти кажеш, на що ти згоден. Що ти будеш робити, як ти будеш жити. Що зміниться в тобі зсередини і ззовні. Скільки кроків готовий зробити, яких раніше не робив, щоб мати те, чого хочеш.

Я розумію ціну і час, які слід буде віддати. Десь п’ять років на робочому контракті, ВНЖ, вивчення мови, здавання на права, на громадянство, вивчення традицій, середовища. Це великий і довгий шлях. Але це буде шлях до себе. І все це, що відбувається зараз, це не “перед”, це вже теж частина того шляху, котрий веде тебе до мрії. На початковому етапі важливо вижити і не накосячити, зробити підгрунтя для свого майбутнього. І просто йти до своєї цілі, по маленьких кроках.

Телефона вже більш достатньо, щоб не закидати фото творчість. Буду знаходити час, розвиватись, відволікатись. Хто зна, може в майбутньому саме фото стане для нашої сім’ї одним з основних джерел доходів. Чим погано їздити Європою своїм “запакованим” Трафіком, фотографувати, зустрічати нове, і…просто жити?..чи так багато нам треба?..

Ще один секретик

Тепер я зрозумів, про що те було…

“Всего два выхода для честных ребят
Схватить автомат и убивать всех подряд
Или покончить с собой, собой, собой, собой, собой, собой
Если всерьёз воспринимать этот мир…”

Мабуть, далі процитую себе ж з розмови. Так все буде ясніше.

Главная моя проблема в ближайших стрельбах…

Точнее не в них проблема, а в том что я знаю, что меня не услышат. Я знаю, что будет ситуация как тогда у тебя была на кухне с дверью. Или у меня с маминой чашкой. Кажется чашкой, ведь ..

Я размышлял над тем, что мне говорил Коля который астматик. И спорил что не может быть чтобы было два человека в одном. И я обычный не особо хотел бы боли, не имеющей причины. Но что, если бы ему потребовалось доказательство? И я подумал, что я бы проткнул руку ручкой. Не задумываясь. Потому что это ключ к решению проблемы, чтобы мне поверили. Проще говоря, меня не спрашивают могу я или нет. Меня просто берут на слабо. И либо я выпускаю ту очередь в условный воздух и у них сомнений нет, что я не нахожусь под их контролем полноценно, и могу сделать то, чего от меня не ожидают. Либо же я имею предохранители, которые есть у всех.

Мне срать, по большому счету. На это все. Но я сам боюсь своих предохранителей. Если человек исходит из мысли, что главное что у него есть это жизнь – фактических предохранителей не существует в принципе. Он просто цепляется за эту самую жизнь. Как далеко я зайду в попытка показать, что мне не нужно давать оружие?..

Меня научили из него стрелять. Это была их ошибка. Т.к. я 10 раз переспрашивая себя, сколько вообще людей погибло из этого автомата. Насколько он только учебный. Мне это важно. Казалось бы.

Я постараюсь словами объяснить, что если не хотят проблем на стрельбах то пусть меня отстранят от стрельб. Из блять проблемы, как они будут учить меня на стрелка

Я сегодня вот, заявил Роману Юрьевичу, что тот хуй черновал в первую очередь получил бы от меня очередь. Он мне сказал, что нужно потише быть с такими высказываниями. Но зачем? Потому что я могу это сделать? А если так, то почему мне тогда дают в руки оружие? Главный вопрос ведь в этом. Я говорю о том что могу сделать, а уже их проблемы, как это предотвратить.

Наверное, худшая версия меня появилась именно тогда, когда мне дали оружие и начали учить как им убивать. Эта версия никого не убила, но мне порой кажется, что я потеряю себя из-за этого всего. Проще говоря мою негативную версию, которая себя проявляла в бытовой жизни, сдерживала позитивная. Которую пришлось отделить, чтобы как-то разобраться в себе. В своих действиях и поступках. И сейчас те две версии хуеют с того, с сам они столкнулись вместе…

Мне можно задать логичный вопрос – если так все плохо, почему я тогда не пью таблетки или не стал пить их ещё больше. Но все это, опять, относит нас к истории с той чашкой. Был бы ли я сегодняшний, если бы не было той чашки. Мне не верят. Не верят моим диагнозам и словам. Не верят что я сдерживаю себя. Я не собираюсь причинять кому-то вред, я даже психологический вред не хочу причинять своим сослуживцам. Мне плевать что они будут меня бояться и остерегаться. Я просто не хочу чтобы они видели, что бывает и такое.

Мне эта ситуация вся всплыла цитатой…”Сколько звезд должно взорваться, чтоб заснуть в одной постели”. И она, кажется, отражает все что сейчас в нашей жизни происходит. Только вопрос не в количестве звёзд..но это уже в Нотс..

Знаешь, я ведь понимаю в чем суть. Буквально только что понял. А где знак Стоп? То есть, исходя из того что я мелкий, я всегда не мог как-то физически довести свою правоту. Всегда казалось что должен быть кто-то, кто меня защитит. Знаешь, чего я боюсь? Что найду эту защиту в оружии. Что любую защиту своих прав, вне зависимости от того, кто будет предо мной, я буду решать оружием. Хоть это враг, хоть какой-то доебавшийся солдатик, хоть начальник которому что-то не подошло

Если я начну убивать, чтобы довести свою правоту, это буду уже не я. Но мои моральные принципы таковы, что я не могу не доводить эту правоту. Просто я выбрал для себя письмо более комфортным методом. Я не взрываю военкомат боевой гранатой, я пишу статью с примерами. Но дай мне гранату, и, возможно, я не стану считать такой уж важной силу слов

Вот это и нужно рассказать психиатру…все это..

Это не вопрос успокоительных, а вопрос предохранителей. Личных предохранителей, которые мы себе ставим..

Проще говоря я ослушаюсь первого же приказа, с которым буду не согласен. Я буду отрезать головы тем, о ком я буду знать что он отрезал их кому-то другому. И т.д. Обычно таких кадров не особо допускают в боевые части. Именно потому что…

Наверное я хороший не потом что хороший, просто все плохое стараюсь держать под 7 замками. И это ситуация, которая начинает проверять на прочность эти самые замки. Вопрос ведь не в том, что пострадают некие враги. В первую очередь пострадают свои

Те-пе-е-рь..

“Мир
Разбился и тонет
В холодных твоих ладонях
В никуда
Падаем в эти города
Стены, проспекты, колонны
Изредка
Жить так, как не нравится
Как грустно, что все не сбывается
Шесть часов
И шесть миллиардов
Которых здесь никогда не останется

Мне не хочется верить в то
Что мы не встретимся с теми, с кем мы
Могли бы хоть раз взлететь

Вверх к потолку
И далее, далее…
В день, когда я приду
Ты скажешь опять “До свидания”
И все, что осталось мне
Прятать себя в чужие сны
Теперь
Мы вряд ли доживем до следующей весны”(с)OH

Сприйняття

Якщо б мене запитали, чи погоджусь я за н-ну суму, що все це закінчиться – я б відмовився. Принаймні, таке сприйняття в мене зараз. Загалом, це  і є моє реальне відношення до людини, коли тобі хочеться, щоб шанс був хоч в когось з вас двох.

Якийсь з поворотів на цьому шляху був хибний. І він превів мене в цю ситуацію, що є. Але це моя помилка. Тож і відповідати мені. Я слабка людина, багато чого боюся. Хочеться бути сильним хоч в цьому..

Нагадайте якось..

До наступного переїзду знайти десь психіатра, котрий виведе у діагнози усе оце:

Воно то не настільки заважає життю, і, часом, навіть додаткового лікування не потребує, але часом надто відчувається, що воно є..

You’ll miss your shot..

Ну ось…знову вона…це досить дивне відчуття, коли після подій останнього тижня я її включив, і наче прокинувся. Типу “хей, чувак! Не забувай хто ти! І завжди пам’ятай те, що тобі близьке до серця!”. Бо ж…

Якщо зі мною щось трапиться, най некрологом буде:

If it isn’t now, then when? And tell me
If it isn’t me, then who the fuck is it?..”

Мені подобається…

Загалом, повернувся в казарму, чи то всі зайобані, чи ігнор. Чи є для мене різниця? Загалом, ні. Чи хочу я одразу захворіти і вже, офіційно, закінчувати навчання з іншими людьми? Загалом, мені без різниці..але було б непогано. Питання скоріш, чи хочу я взагалі його закінчувати?..

“Who are you with the lights out? (Lights out)
I don’t feel right when I’m all alone
My human natures makes me a stranger
To everyone I know..”

Нарощую шкіру. Бо ж…самотність – це модно? У цьому сезоні..не думав додавати це, але ж..

I grew up, I’m a big girl
Stopped giving time to people that make me hurt
Sometimes when I cry, it makes me better
My tears are wetter now that I accept ’em..”

Життя обмежує нас певними людьми, точніше суспільством, в котрому є певні люди. Але це не є причиною обмежувати себе цими людьми. Мабуть той факт, що я в сан. частині спілкуюсь зі ще вчора чужими людьми, більше, ніж з тими, з ким я жив півтора тижні на сусідніх ліжках, говорить про те, що мене неможливо заставити навіть в обмеженому просторі з певними правилами спілкуватись з тими, з ким я не хочу.

Якщо я зараз включу особистого психолога, він скаже мені що я шукав якоїсь підтримки, але не знайшовши її, я став ігнорувати середовище, в якому я знаходжусь. В школі я вже був у ворожому середовищі. В технікумі було вже легше. А загалом..зараз мене достатньо мене з моїми думками отут. Ну ще з Дашею побалакати. Все інше спілкування якимось тягарем. Люди пишуть, переживають. А мені легше їх відправити до Сашки.

У гусіні на стадії старання метеликом є етап, коли вона вже не гусінь, але в ролі метелика тільки вилазить у світ. Я приблизно десь на тому ж етапі еволюції тут. Тобто я починаю окліматизуватись, розуміти що я можу і як це зробити. Будую плани на завтра вина післязавтра. Відійшов від шоку незрозумілості, і…далі буде.

..він вмів повертати час назад..

Сон складався з двох частин. В одній ми жили десь на вулиці у провулку куди вело дві дороги. І ось один провулок (останній) був наш. Сусід вирішив поставити паркан, висварився на нас що типу “ви ніколи не будете тут проходити більше, а тільки з мого дозволу”. Але згодом він чогось перелякався і прибрав той тпаркан.

Другий сон напів-історичний. Спочатку, наче показано як у старому кіно, діти в костюмах жандармів повертаються зі школи. По вулиці на них несеться машина. Вони стрибають і всі падають у багнюку, меншого з них (чомусь сприймаю, що то я) рятує хлопець більш старший, здається що то його брат. Але ця картина наче вже була раніше, бо вона повторюється після епізоду, котрий називався День народження.

День народження.

Всі зібрались у нас в Одесі. Льоша був, хтось ще. Брат, причому брат тут любив ретро машини і володів якимось родстером. Був Дімка, його друг дитинства. Часи сучасні бо гості прийшли, а в мене розуміння що стіл напів-пустий і треба у магазин. А я знаю що грошей в мене лишилось приблизно як зараз. Типу вистачило б щось купити. Ми йдемо в магазин. Чомусь згадується одеський Віртус через дорогу. Ходжу між прилавків, вибираю їжу. Проходжу біля вітрини де стоїть щось типу “сальтісона” чи фз. По моїх відчуттях то свинячі шкварки перемелені. Подруга Дімки підбігає і радісно кричить, що любить це, я беру. Йду далі, ще щось добираю. У магазин ми пішли з братом і Дімкою. Поки я ходжу між вітрин і шукаю торта, проміж рядків бігають якісь дівчата в котрих якийсь там майстер класс у магазині. Мені це заважає нормально оглядати вітрини. Наштовхують на вітрину з якимось наче ромом по 250 грн, але за фактом то сидр, котрий підписано як пиво. Торти мені не подобаються. Один зовсім наче зроблено з якихось сухариків, принаймні ними присипано. Відчуття що частину торта вже хтось купив. Забув уточнити, я знав що хтось з гостей поспішає (брат? Чи Дімка?) . . Тож купити все треба було швиденько. Бачу, Дімка йде з кошиком. В ньому пляшка Коли, для ром-коли, відповідно. Я йому кажу як добре що він взяв, кажу що ще торт зараз візьму і все. Але він каже що торт вже є і я розумію що це той, не ідеальний, котрий я бачив і не хотів брати. Я кажу я не хочу цього. Він питає – яка різниця який, торт є, ходімо. Я беру цей торт, біжу на парковку, кидаю на асфальт і пинаю його ногою. Кричу що я сам мав купити торта на мій день народження. Він каже що я псих, сідає у свій родстер і поспішно їде. Брат сідає у свою машину в їде за ним. А я тим часом опиняюсь десь у дверному пройомі. Батьки наче стоять поруч, мати моя, а тато не схожий на мого. Вони питають чого я розсердився. А я починаю бити кулаком у дверну коробку в кричати що “я хотів свій торт!”. Продовжую бити, розуміючи що просто лупцюю деревину. Але з’являється відчуття що деревина слабшає, і як у фільмі Вбити Біла, коли вона була у труні, і кулаком намагалась пробити її, я так само б’ю цю дверну коробку. Вона починає ламатися і я відчуваю свою силу. Батьки поруч перелякані. Але я, якимось чином, відмотую час назад, у той час коли коробка була зламана, але батьки ще не перелякалися. Є відчуття що вони розуміють, що я тільки що відмотав час назад. Після цього показано момент з багнюкою, наче то з першого фільму. Наче машина не розчавила нас тільки через те, що я відмотав час назад і щось змінив (стрибнув спеціально у багнюку?). На тому фільм закінчується…

——-

Лишилось знайти таблетки, через які в мене такі сни 😀

Какой прекрасный вид, кабы не эта кровь…

Як приклад своїх вчинків я привів з останнього – Будяка. Сказав, що вивіз кішку, котра настала не там де треба, не дивлячись на те, скільки років вона була у нас. То мені тільки у вухах одразу заграло:

“Я забыл, я монстр! Поднимите мне веки
Руки мои изломались в извечной мольбе
Я убил так просто, я убил человека в себе”

Мій психологічний стан і мої дії можуть здаватись жорстокими, і навіть, більш того, на наступний день я перепитаю себе, чи вірно я зробив. Але в тому моменті і в тій секунді, коли приймається рішення, в мене не виникає питань, чи вірним є те, що я роблю.

Насправді, я не роблю необдуманих речей. Просто я не можу надати приклад формули, яка б усе пояснила. Та й треба? На монстрів і диваків, нині, шалені черги…

Засинаючи чи прокидаючись – думайте про те, який я монстр. Бійтеся моїх дій. Бо, загалом, страх і дружба – це одне і те саме. Просто соус різний.

Мені не подобається, що люди пропускають мимо вух і очей те, що я роблю для них. Та чи можу я щось зробити? Іноді мене сприймають несерйозно через мої габарити, іноді через надмірну балакучість. Добрий і відкритий Руся мало кому потрібен..що ж..

Now put your fingers in the air screaming, “Fuck ’em, I don’t care”..

..Gotta do what you do to get by, yeah..

Післязавтра їду на навчання, тож…як ви розумієте, навряд чи тут будуть часто з’являтись думки чи ідеї. Але, сподіваюсь, що будуть. Що буде час і можливість (бо цього рота ніхто не заткне, гг). Загалом, відчуття двоякі. Не добре, не погано. Просто все є як є. Час покаже що там буде зі мною, де я буду, чим це закінчиться для мене. Чим “бравіше” мої речі, тим епичніше, зазвичай, буває, коли я повертаюсь через день. І такий “ну кмон! Я ж так старався загнати в сльози своїми речами”.

Якщо так вже трапиться, що поїду “аждоперемоги”, то най буде ціль повернутись – поїхати на концерт Yonak’и у Європу. На подив, від “та шо тут слухати окрім двох пісень”, зараз це музика, яка мене підтримує. Кожен раз, коли їхав у РТЦК, я вмикав саме її. Сьогодні це знову була Call me a saint.

Страх наповнює серце, біль наповнює мозок. Мені важко, навіть на хвилину, лишати людину, з якою я вже майже пів життя. Але просто зараз так треба зробити. Просто така ситуація і просто такий момент. Згадується OH…
“Жаль сегодня мой день
Сегодня не мой год
И все люди не интересны, все мои планы на оборот
Может быть в следующий раз
Может быть в следующей жизни
Воздух всего лишь – газ, даты всего лишь – числа

Пой мне ночью под
Солнцем. В тесной
Квартире, из пьяных
Стен

И я держу тебя за руку
И мы переживем эту зиму, воздух скурим и заново
Ведь всё что мне нужно, просто лишь держать тебя за руку
Под снегом там наверху, вместе вернемся из темноты, и ты
Держи меня, держи меня, держи..”

Я розумію, що не можу знати, наскільки це все і коли я повернусь додому, тим важче окреслити свої думки. Сподіваюсь, що вернусь цілим і живим. Сподіваюсь, що здоров’я не похитнеться більше ніж зараз. Є ще багато слів, котрих я не сказав близьким людям, тож сподіваюсь що неодмінно встигну їх сказати. Обійняти близьких – мати, брата, племінників. Побачити їх нарешті, вони вже зовсім дорослі. Сподіваюсь, що зможемо з Сашкою з’їздити на могилку Аделаїди. Вона завжди зі мною, де б вона не була.

Дякую всім, кого знав. Хто освітлював моє життя своїми променями. Я обов’язково повернусь, щоб бути. Просто не маю права лишити Сашку саму. Всіх люблю, всім радий. Ваш Руся..

 

Ps сподіваюсь, що буде час і можливості писати сюди нотатки. Тож…не губимось..