Категорія: Життя

Африканська мрія

Замислився над тим, що наш переїзд (кожен) називається не Американська мрія, а, скоріш, Африканська. Чому? Бо ж “Що? Брат переїхав за 80 км від Одеси? Нєєєєєє…ми так далеко не поїдемо…ми шо, здуріли?..ракхєрак, Дубно-Одеса майже 800 км.

“Шо? Та нє…ми ближче до родичів..” Відстань до родичів (Одеса) 397 км. До інших родичів 330 км. Історія мовчить про те що траса називається Е95 і Алісу я цитувати не буду. За те Київ 141 км -_-

“Шо? Та нє…нам і 15 соток хватить” – ну…якщо історія закінчиться тим чим зараз може – то “хватить. Просто ми, як сусід тут, взяли одразу 4 будинки оптом…”

Якщо мене хтось спитає, чому мене навчило життя – істерично зарегочу йому в обличчя…Сашку ж життя не навчило казати “назвемоїїКорічкою” за день-два до того, як тобі підкинуть під паркан помаранчеву кішечку…

Сниться. Як дістала ця війна!..

Кліп вийшов 17 жовтня 2014…це про “девибули8років”.. Продовжувати читання Сниться. Як дістала ця війна!..

Задаюсь питанням

Чи мають “право на страждання” люди, котрі живуть поза нашою нинішньою системою? Ну, тобто. Як приклад – є люди, в котрих є клінічна депресія. А є ті, котрі кажуть “я в депресії”, маючи на увазі що їм “грустнєнько”, але не маючи на увазі клінічну картину.

Для себе я зробив висновок, що не мають. Ну, тобто. У моєму всесвіті – вони не мають такого права. Бо в моєму всесвіті є війна. В моєму всесвіті ідея “переїзду” потихеньку криється тазом, хоча у всесвіті людей, котрі зовсім втратили житло, моя ситуація теж така, в котрій я не маю права жалітися. Тож…я не жаліюсь-жаліюсь, просто мені “незручненько”. Мабуть, коли людина з іншої країни каже, що їй “погано”, вона має казати “незручненько”. Бо погано тим, хто є тут. Навколо. Мені “незручненько”, бо ми живемо на західній, і “незручненько” через те, що хтось страждає більше за нас. Але моє “більше за нас” це коли в тебе ситуація зі здоров’ям не стає краще, бо 90% проблем пов’язано (певно) з психосоматикою, котру не вилікуєш, знаходячись у країні, де йде війна, бо через цю саму війну і є ця сама проблема.

Я стаю звірем для тих, хто знаходячись десь під сонцем вирішить сказати мені, що йому “погано”. Бо навіть викресливши мене і мою ситуацію – є сотні тисяч тих, кому гірше. Гірше тим, хто лишився без домівки, кінцівок, близьких людей і всього того іншого, що неможливо якось передати словами.

Коли ви знаходитесь за кордоном і пишете людині з України, котра живе зараз там. Пишіть просто “мені незручненько” жити в Болгарії (Польщі, Німеччині, будь де). Годі вже ці ваші “мені важко”, “мені погано” – і все таке інше..

Котики

На одному знімку продажу будинків побачив іграшку – качечку. Згадав, що в мене була така ж. Але були і інші. Більш дивні. Ну, тобто. Це зараз я розумію що дивні, бо ж то були “частини когось”. Декстер стайл пост. Охох. Продовжувати читання Котики

Дивне відчуття свободи..

Вчора, а точніше вже позавчора у нас з гнізда випав горобець. Ну, тобто. Не у нас, а у птахів, що під дахом завелись, він випав і його знайшла наша Варя. На подив не встигла замучати, тож дістав його з-під пенька, куди він якимось чином забився. Постало питання що з ним робити далі. Варіанти розділились між “рятувати” і “рятувати”. Пробував годувати, горобець не їв. Вирішив покласти його у коробку, викласти її сіном і розмістити ту коробку неподалік від гнізда. Я задався питанням – що я можу зробити в цій ситуації. І прийшов до висновку що нічого. Але задався іншим питанням, крізь призму того, що він скоріш за все не виживе. Що гірше, повільно чи швидко померти? Тобто, цілком логічне питання з точки зору – ви б хотіли поступово протягом тижня помирати від голоду (знаючи, що вам все одно 100% світить померти) чи ж померти швидко?

Цей світ цікавий (ні) тим, що нас в ньому часто ставлять перед фактом вибору, котрий ми маємо зробити, коли вибір не є вірним в будь-якому ключі. Тобто як в грі. Якщо тобі дають на вибір два варіанти – у 90% випадків ти вибереш невірний. Бо ти поступиш так, як би ти поступив, опинись в цій ситуації. І потім диву даєшся, коли для “ачівки” чи “вірного ходу сюжету” тобі потрібно зробити так, як тобі не хотілось спочатку.

Сьогодні зранку я думав, що його вже немає в живих. Але сталось диво. Його батьки знайшли його там, мабуть підгодували, і він…живий. Дивиться на мене. Його батьки щось там щибітали мені. Впевнений, що вони не дуже розуміють, що то я зробив з їх дитиною. Я й сам не зрозумів, бо я звик що всі ці історії закінчуються смертю створіння з різницею в часі. Година чи день. Ми спостерігали багато смертей кошенят за останні пару років. Когось намагались відігріти, когось просто не ставало зненацька. З роками ти не чекаєш на диво, ти чекаєш на ще одну смерть. Мабуть вже навіть не важливо чию – людини чи тварини. Смерть як вихід за межі цього світу виглядає не більше ніж просто вихід за двері приміщення, де відбувається якийсь двіж.

Дивно писати це, і натрапити попутньо на пісню. Най буде епіграфом…

“Зірки на небі палають
Сусіди за стіною знову вмирають
Чи буде завтра не знаю
Але я гадаю

Ти тут і я тут не назавжди
То будемо справжні
Ти тут і я тут, не назавжди
То будемо справжні..”(с)ba.latskii

Запах сорвавшихся вниз облаков, и день, день…

В нашем городе нет не проводов, не машин
Теперь времени больше чем жизнь, не спеши
Дыши не дыши, останься здесь, в комнатах без потолков, не души,
Запах сорвавшихся вниз облаков, и день, день.

На сегодня прощай, гасим свет
Где с мыслями на рассвет…

Колись дуже її любив. Ось в чому різниця. Музику ми любимо, а людей кохаємо. Але мова про пісню, звісно ж.

Пам’ятаю емоцію і відчуття. Я не можу згадати людини, відносно якої в мене ця пісня резонувала. Є думка, що таких було багато, і це просто як якийсь загальний образ. Епілог взаємовідносин з кимось.

И так смешно, без жестов без слов в сердце
На лице выстрелы с той стороны
Все равны, все равно вместе…
Брось ключи, и дальше без нас.

Знаєте, що смішно? Цей текст я беру з сайту гурту, котрий сам колись створив…тобто сайт, не гурт звісно ж…

Chemical romance

Якщо так подумати, то моє життя, все ж таки, стало пов’язаним з хімією. Не візьмусь о пів на четверту рахувати кількість за рік, але…частково то Хондроітін з Глюкозаміном. Частково то Амітриптилін. Частково то Омепразол з Домперидоном. Частково Метамізол натрію (Спазмолгон). Я можу сказати “диви! Я можу без пігулок!”. Але щось мені то нагадує той чорний анекдот, де “- Мама, мама, диви! Я їду без рук! (через хвильку, з-за повороту) – Мама, мама, диви, я їду без ніг!”.

Смішно, але я задоволений. Чим? Тим, що хоч в чомусь я відповідаю самосприйняттю. Бо ж я можу мати нервові зриви, але я вважаю, що я “недостатньо працюю”. Я можу не мати грошей на те, щоб щось замовити, але вважати що “треба шукати товари”. Завжди здається, що ти недостатньо відповідаєш чомусь, щоб сміливо заявляти, що те в тобі є. Зараз я можу сказати “дивіться, я можу без хондропротекторів!” але ця гумореска може закінчитись за місяць-два…

Що мене дійсно бісить, так це кількість грошей, скільки йде на підтримку моєї життєдіяльності. Навіть якщо викреслити ідею самознищення, я не дуже розумію, якщо в 33 в тебе стільки ліків, то що буде в 40? Чи, недай боже, 50?..

Скільки коштує ваша творчість?

Задумався над тим, скільки коштує творчість? Тобто, наприклад. Хтось має камеру. Додаємо до того вартість об’єктивів. Додаємо (якщо платно) вартість розміщення робіт. Підписка чи ще щось. І..яка ціна вимальовується?

Питання вартості завжди доречне там, де ти себе все ще питаєш “а чи не забагато воно коштує?”. І я цим питанням задаюсь кожен раз. По кожній камері що мав. Тобто, уявімо, що камера коштує 20000. Ти собі кажеш “ні, то дорого”. Чи можна припустити, що якби тобі дали 20000, ти б погодився нічого не створювати, бо ж “тобі заплатили такі великі гроші”. Чи це так не працює?..

На мою думку, сама ідея творчості не має мати меж. Будь яких. Бо ж то щось унікальне. Але то добре “у думках” так. Фізично ж ми залежимо від багатьох тих самих “фізичних” факторів, що впливають на наш вибір. Але чим далі, тим більше ловлю себе на думці, що то лише в мене так. Бо ж багато людей створює щось дивовижне на досить прості камери. Певна людина може крейдою на землі намалювати те, що ти не зможеш зробити найдорожчими в світі фарбами. Мабуть, воно або є, або його немає. І все ж…

Розділимо це все на два. У творчості співпрацюють тіло і душа. Для тіла важливо те, що ти відчуваєш, коли щось створюєш. Для душі сам процес. Мабуть зараз, з тою реальністю, в якій живемо, душа знаходиться наче в клітці, бо не можеш якось відволіктись. Тіло ж думає, що щось не так не з точки зору наповненості, а з точки зору технічного підходу. І маємо що маємо.

Ми сподіваємось що та чи інша придбана річ прибере війну і все інше, і ми зможемо створювати щось як раніше. Але проблема того самого “як раніше” в тому, що його не існує і вже не буде ніколи після. Багато чого втрачає сенс, коли не бачиш свого завтра…