Категорія: Життя

Українська реальність…

..така, що тобі приходить лист

в котрому вказано, що почався новий період надавання тобі доступу до інтернету. Втім, цей лист приходить тобі в той час, коли цього самого інтернету немає, і ти підключений до нього через мобілку…palmface

…а брови від дідуся

Мати завжди казала, що в мене характер від бабусі – важки. А от брова, мабуть, від дідуся – думаю я кожен раз дивлячись у дзеркало. Але то по іншій лінії, якраз таки материнській…

Задумався, якою б могла бути Аделаїда? З нашими двома хреновими характерами, мабуть не дуже люблячою навколишній світ. Я дивлюсь на котів і бачу в них певне відображення нас. Обережні. Не довіряють нікому, але поряд з нами – всім. Якщо уявити, що Адель була б такою ж, мені було б сумно лишати її в такому світі.

Кращі батьки це ті, котрі нікого не виховували. Принаймні, у них не було можливостей наробити багато помилок у вихованні..

У ліфті

Часом, коли ти їдеш у ліфті, ти розмірковуєш про те, на якому саме поверсі ти їдеш. Зазвичай, такі думки виникають, коли ти спускаєшся униз. Сиджу, граю у фурійно-хентайну гру. Продовжую розмірковувати про поверх, на якому я зараз…

Я не зацінив цю композицію, як таку, але чому в мене це звучить у голові?…

Пішки іти
Довго камінь нести
Жити
Бігти повзти
Спати знову іти.
Жити

Кожен переживає ті чи інші речі по-своєму. Думаю, що це просто мій спосіб…сходити з розуму контрольовано, ніж безконтрольно.

В собі самому жити вмій…

Гіпотетично, я знайшов собі того самого друга, котрий “Человек 33 черты”…і ним виявився я сам. Мені достатньо того, що я сам для себе пишу. Сам для себе знімаю світлини. І, більше того. Я починаю ревнувати, коли щось або хтось руйнує цей зв’язок. Коли я чекаю чийогось “лайку” більше ніж натхнення для нового запису у блог – я просто йду з того місця, де я його чекаю. Коли я чекаю чийогось листа, більше ніж своїх думок відносно різних речей – я викреслюю того, хто має його написати. В певному сенсі, для мене стало небезпечним з кимось підтримувати стабільний зв’язок, бо він може знову стати тією причиною, через що я перестану з кимось спілкуватись.

Фактично, найближчою для мене людиною є Олександра. Далі йду я сам. Далі всі інші. І мені подобається бачити світ саме в такій площині. На жаль, при всьому моєму бажанні дарувати свій час і свою…най буде любов, я не зміг знайти людей, котрі були б варті того, щоб їм приділяти більше часу, ніж собі.

Тож, загалом я не проти, а може навіть дуже “за” з кимось поспілкуватись із повною зацікавленістю в людині і її історії, але відмовляюсь від відчуття “бодунчіка” після того, як моя зацікавленість втрачає межі..

Додамо трішки “непідсанкційного”..

Uncensored ^_^

Censored -_-

Я в школе так решил
Что когда вырасту совсем большим
Не буду тратить жизнь на дела
Что считаю скучными

Пускай другой идет на завод
Или слепнет в офисе
Жизнь слишком коротка
Чтоб ее про*бать как все..

Цікаво…

Люди ніколи не проти купити щось по собівартості, і не дуже часто готові дати гроші, щоб ти їм щось продав значно дешевше, ніж вони можуть купити по місцю..здається, треба свою доброзичливість перемкнути у позначку “Off”. Просто тому що я зараз не маю можливостей на “добрі справи”.

Ps Олексію, з ДРом тебе, подарунок трішки пізніше бо “технічні складності”…

Ты устаешь, ты сходишь с дистанции

“..а я продолжаю
Красные танцы…”

без месяца полтора года как мы переехали, и вновь выкошенное поле лишь еще раз доказывает, что не смотря на представления многих, мы “продолжаем танцевать”. Появляется все больше идей и планов. Помаленьку реализуются идеи с мини-бизнесом…

“И если всевышний смотрит на нас сейчас, то вряд ли ему это интересно…”

Стремление

Стремясь везде и всегда успеть, и главное – ни о ком не забыть – ты всегда что-то, да проебешь.
Нельзя угнаться за всем миром сразу, так ведь?

“Не принимает разум твой уход
Не лечат этот факт года
И если твое время летит вперед
То мое стоит всегда.

И я не стану отрицать
Что лет примерно эдак “дцать”
Я не даю тебе сбежать
В моменты прошлого гляжу
До совершенства довожу, их довожу

Поздно Адель!
Ты сделала свой выбор, и я
Остановлю часы в двенадцать дня
И время снова направлю я вспять
Будущего нет!
Но прошлое вполне для меня
Останешься такой как прежде
Мне невежде будет что исправлять”

Вот читаю я этот текст, и он воспринимается по другому, нежели тогда, когда я ехал в маршрутке, кажется по трассе на Краснова, и в голове как всегда рисовал себе картинки…в духе что когда-то я буду ехать там на байке и буду везти тебя за спиной. Ты будешь моей гордостью, кем бы ты ни была, и какой бы путь не выбрала, и я буду гордиться своим ребенком.
Жизнь расставила все иначе, за руль байка мне теперь лучше не садиться, а текст, который нравился тогда нам обоим, звучит как еще одно проклятье.

Иногда мне кажется, что единственное ради чего мы оба живем, это ради веры в то, что когда-то мы все-таки будем с ней вместе…и нет мира за пределами этой веры, из-за чего сложно не забывать о том, что происходит вокруг – о жизнях других людей, которые живут за пределами нашего с Сашей мира.