Підставляти своє

Помітив паршиву звичку підставляти людей. Ну…не “підставляти”, типу “кинути”, а…

..а підставляти, типу знаходити “замінники з тим самим складом”. Такі собі альтернативи для когось. І от як зараз, людина додалась у вочліст, а я сиджу і думаю “гм…вона схожа на неї. Але ж з нею спілкування не відбулось”. Точніше відбулось, але саме з нього народилось моє “відчуття дворазового кондому”. І от цікаво, що у людей є крайнощі самосприйняття. Одне з них “я нікому не цікавий”, інше “я маю бути цікавим всім”. А куди можна додати “я нікому не цікавий, але люди шукають схожих на мене?”. Та й тут “шукають” недоречне, скоріш “знаходять”.

Цікавий тут інший факт. Головною рисою творчих людей є те, що між ними дійсно буває щось спільне. Типу спільний стиль знімків чи малювання. От навіть як тут – у двох людей по перше схожа любов до селфачів, по друге – стиль малювання. Не глобально, але “штрихування наше все”.

Завжди в такій ситуації хочеться запитати у людини, чи є в її пріоритетах так звана “винятковість”, чи ж їй те все байдуже…

В мене є страх лишити непоміченими якісь важливі риси людини, якщо отаким от чином ти підставляєш щось своє у когось, хто може й не мати тих самих рис. Ти програмуєш не людину, а сам себе на те, що “а…ну тут я все вже знаю, що і як”. І це матиме певні наслідки.

В загальних питаннях я закрив для себе питання “реального друга”. Стоячи біля ровера, з думкою “мені і так добре”. І дійсно. Важко уявити, що окрім своїх проблем могла б додати інша людина в моє життя. Та й нащо мені нових, коли я старих, цілком, клоную…