Позначка: кино

Подивились Плаття (1996)

Фільм Плаття, також відомий як De jurk/The Dress – артхаусний проект голландського режисера Алекса ван Вармердама, який також зіграв в ньому одну з головних ролей.

Це історія про кількох різних людей, яких об’єднує єдина річ – плаття, з яким вони стикаються в різних моментах свого життя. Що ж такого цікавого в цьому фільмі, що я вирішив про нього згадати?

Рідко коли можна побачити фільм, в якому головним “персонажем” виступає річ, життєвий шлях якої тут і показано. Вона починається з малюнка дизайнера, який побачив своє натхнення в іншому платті, під час сварки будівельників працюючих на вулиці і жителя однієї з квартир З квартири лунала досить одноманітна індійська музика. Під час конфлікту на вулицю вибігла жіночка у вбранні, референсом якого і став дизайн майбутнього плаття. Цікаво, що сам сюжет буде розвиватись наче нитка від цього самого плаття, котра зачепилась десь за гілку і потягнула за собою череду подій.

В цьому фільмі є ідеальне поєднання артхаусу, еротики, трилера і комедії. Картина показана в такому ключі, що вона не може в тебе викликати якусь одну емоцію, тому кожну секунду емоція змінюється – від переживання за головну героїню через епізод, який з нею трапився, і з елементами комедії, котрі тут розбавлені сценами з оголеним тілом.

Я б навіть провів певну алегорію з тим, що життєвий шлях плаття тут дуже нагадує життя людини, розділене на кілька етапів, серед яких дитинство, юність, молодість, “друга молодість”, старість і смерть.

Важко сказати, чи хотів автор фільму зробити певну прив’язку до того, що як річ виникла під час конфлікту, так своєю подальшою історією вона і демонструє, що не може нести якесь світло чи добро, бо ж саме через плаття люди, як правило, стикаються з проблемами. Втім, також актуальна думка що ти не можеш знати історію, яка передувала тому, як річ потрапила до тебе, і іноді ці історії можуть навіть переплітатись.

З іншого ж боку фільм досить важкий, бо в ньому присутні певні елементи насилля до жінок, через які може бути неприємно його дивитись. Тому б до списку жанрів я б додав, мабуть, ще й трилер.

Чи раджу я його до перегляду? Так. Це той самий фільм, котрий викликав достатньо емоцій, щоб було бажання про нього написати. Ставлю йому сміливих 8 з 10.

 

Подивились Краса по американськи (1999)

Чи дивно дивитись дорослі фільми твого дитинства?.. Продовжувати читання Подивились Краса по американськи (1999)

Подивились Вбивства – мій коник, люба (2009)

Раніше дуже популярним був жанр “романтичних бойовиків”, де не дивлячись на стрілянину, ниткою що сшивала увесь сюжет була…любов. Дуже дивно було натрапити на такий фільм зараз, хоча за фактом фільму вже 16 років як. Тож…чи варто його дивитись?

За історією Тоні Рікарделлі професійний вбивця, котрому щастить у всьому окрім, звісно ж, кохання. Він відкрита людина, і коли потенційні партнерки дізнаються про рід діяльності Тоні – одразу ж передумують створювати з ними відносини. Та…чи всім важливо, чим саме займається Тоні?

В той же час, дівчина Юлія, котрій, навпаки, не щастить в усьому окрім кохання (у Юлії справа йде до весілля), має отримати рукопис від відомого письменника (Пуцо), але той до неї так і не потрапляє, і вона вирішує сама відвідати письменника, щоб привезти його на презентацію нової книги. Саме в цей момент і пересікаються шляхи Тоні і Юлії, втім…є один нюанс – Тоні замовили вбити Пуцо, тож доведеться імпровізувати і грати роль того самого відомого письменника.

Не дивлячись на те, що сюжет фільму немає якихось неочікуваних поворотів і досить прямолінійний, фільм цікаво дивитись до останньої хвилини. Тут є досить тонкий гумор, котрий більш близький до французьких комедій (цей фільм німецький), і який зшиває усі сюжетні нерівності. Юлію зіграла Нора Чірнер, відома за іншими комедійними (і не тільки) ролями.

Якщо вам хочеться якусь легку комедію на вечір – думаю, цей фільм вам зайде. Ставлю 8.5 з 10 🙂

Подивились фільм OXV: The Manual (Частоти, 2013)

Цікаво, що останні два фільми мали певний “синхрон” в ідеяї, але “Частоти” ми дивились кількома днями раніше. І..це фільм, котрий захопив своєю ідеєю.

Суть історії полягає в тому, що з народження люди мають або видатний рівень вдачі/знань, або ж можливість сприймати емоції. Відповідно, чи геніальнішим ти є, тим для тебе важчі такі речі як почуття і емоції. Це все позначається як “частоти”. Чим вища ця сама частота у людини, тим більших досягнень вона може здобути. Вважається, що люди з низькою частотою не можуть її якось збільшити. Більш того, хоча існує таке поняття як “протилежності притягуються”, тут навпаки – чим більша різниця між людьми, тим сильніше сама природа і навколишнє середовище не дає можливості цим людям бути разом. Але чи все так одностайно?

Фільм має кілька глав, і в кожній історія показується від лиця того чи іншого персонажа, що дозволяє нам побачити хід думок і розвиток подій очима тієї чи іншої людини. Тобто нам дають об’єктивну картину намірів і дій кожної сторони. Одна з глав розповідає про хлопця на ім’я Зак, котрий народився з низькою частотою і якого не дуже хотіли бачити у “спеціальній школі”. Не дивлячись на те, що вчителі не радять його батькам залишати його в цій школі, так як він не буде мати якихось серйозних досягнень, батьки, все ж таки, вмовляють лишити його і далі навчатись. Не дивлячись на те, що хлопець відрізняється від багатьох, він знаходить собі друга в лиці хлопчика на ім’я Тео, котрий протягом всього життя намагається допомогти Закові підняти свою частоту до вищого рівня. Кінцева ціль, як стає пізніше відомо, полягає в тому, що Закові подобається дівчинка на ім’я Марі, частота якої настільки висока, що з одного боку вона вважається надто геніальною, а з іншою їй не дано відчути якісь емоції, в тому числі почуття любові. В той же час їй хотілося б дізнатись, як це, тож вона має свою зацікавленість в тому, щоб експерименти, котрі проводять Зак і Тео мали свій успіх.

Першу половину фільму ти не дуже розумієш, про що саме йде мова і чому цей фільм треба дивитись, але з кожним новим епізодом і подальшим розвитком історії приходить розуміння того, що відбувається, а фінал, і зовсім, закінчується з неочікуваною думкою про те, яким може бути вирішення ситуації що склалась.

Не хочу спойлерити сюжетом, тож просто пораджу до перегляду. Моя власна оцінка 9 з 10 🙂

Подивились Ґаттака (1997)

Дивовижно дивитись фільм про майбутнє, коли сам фільм виходив…27 років тому?..

Головні ролі у фільмі виконали Ітан Гоук, Джуд Лоу та Ума Турман. Історія розповідає про те, як…у світі існують “ідеальні” люди, створені з найкращого біоматеріалу, і…просто люди, котрі з’явились на світ більш звичним для нас шляхом. В першому випадку вони, майже, приречені буди успішними і насолоджуватись життям і досягненнями, у другому вони…просто приречені. При народженні батьки вже знають, від чого, скоріш за все, помре їх дитина і у якому приблизно віці. Тож ти не будуєш плани про світле майбутнє, а просто чекаєш того, що тобі “спрогнозували”. Але чи всі прогнози мають відбутись?

Фільм розглядає ідею класовості крізь призму того, що жива істота, котра отримала шанс на життя, може намагатись змінити свою долю і стати тим, ким, за думкою вчених, вона стати не могла. І тут важко сказати, наскільки ця ідея не може існувати в реальному житті, бо ж часто ми стикаємось з тим, як люди з інвалідністю отримують спортивні досягнення на одному рівні з людьми без вад. Як люди, котрі не мали “дорогої освіти”, пробиваються і знаходять свій шлях завдяки геніальності ідей, котрі у них виникають. Але у фільмі це більше показано не крізь шлях довгих тренувань, а, здебільшого, завдяки вмінню пристосовуватись до реалій і використовувати їх по-своєму.

Цікаво, що ти можеш дивитись фільм вже далекого 1997 року, і бачити в ньому цікаву ідею, добру гру акторів, сюжет, котрій тобі цікаво дивитись. І, в той же час, зараз ти не можеш знайти фільм, котрий мав би хоч якусь ідею, через яку б ти сказав, що так, “це хочеться подивитись..”

Я б поставив фільму 8 з 10 і..загалом, радив до перегляду, якщо не знаєте що подивитись ввечері 🙂

Подивились Звірі, які чіпляються за соломинку (2020)

Південнокорейський нео-нуарний кримінальний триллер. Який він?

Як це часто буває, історія починається з “зайвих грошей”, котрі знаходить один з героїв. Але ж якщо є зайві гроші – завжди є ті, кому вони потрібні. І картина отримує неочікувані повороти І переплетіння серед персонажів, історія яких здавалося б не мала якось перетинатись одна з одною.

Фільм поділений на глави, і якесь розуміння того, що саме відбувається на екрані, приходить до тебе лише тоді, коли ти дивишся десь другу-третю історію. Для людини, яка не дивилась раніше південнокорейські фільми, половина персонажів виявляється схожими один на одного, від чого ти ще більше починаєш плутатись між тим хто є хто, і чого він жадає в тій ситуації, в якій опинився. І коли до тебе приходить це розуміння – фільм починає грати зовсім іншими барвами, і в тебе складається відчуття, наче ти склав якийсь надважкий пазл.

Що цікаво, не дивлячись на певну плутанину, якщо в загальному подивитись на хід історії – тобі її показують у вірному порядку і зі всіх боків. Але все одно пів фільму тобі здається, що якийсь алкаш вирішив розповісти тобі анекдот, котрий він вважає дуже смішним, а за фактом він втратив половину деталей, від чого анекдот став вже не смішним, а досить сумним. Так і тут – комедійність певних моментів вважається такою, коли ти бачиш все це на екрані, але якщо хоч на мить уявити, що все це відбувається насправді – одразу стає ніяково.

Мені фільм сюжетно і по тому, як все розповідається, нагадав чимось анімешки у дусі “Durarara!!” або, скоріш, навіть “Baccano!” – де нам показують багато незрозумілих переплетінь, які стають зрозумілими тільки ближче до середини.

Не дивлячись на те, що другу половину фільму я примудрявся напів-спати (а от нема чого стомленим сідати дивитись фільми об 11-й ночі), історія мені сподобалась, тому раджу переглянути, особливо якщо для вас, як і для мене, південнокорейські фільми здавались раніше чимось дивним і далеким 🙂

Подивились Наступного разу я стрілятиму в серце (2014)

Досить незвично було бачити Гійома Кане у ролі серійного маніяка, але..

Дивлячись французьке кіно – ти звикаєш або до комедій, або про якісь романтичні мотиви. Тим дивніше бачити історію засновану на реальних подіях, котрі відбувались у 70-80-х роках в департаменті на півночі Франції під назвою Уаза. Жандарми розслідують дивні вбивства і напади на людей і не можуть знайти вбивцю, котрий за цим всім стоїть.

Зазвичай такі історії розповідають від лиця слідчих, тим самим показуючи хід розслідування і сліди, по яких вдається відшукати вбивцю. В цьому фільмі все трішки інакше і всі історія розповідається, якраз таки, очима самого вбивці. Автори фільму попереджають, що певні моменти були додані до історії штучно для зберігання цілісності картини, втім, вони навряд чи вплинули на основі події, які відбувались у фільмі.

Сам по собі фільм цікавий і ти не можеш продумати як буде розвиватись сюжет далі, тож не відриваєшся від перегляду до останньої хвилини. В чомусь це нагадує фільм “Звабливий, Поганий, Злий” в якому була розповідь про життя іншого маніяка – Теда Банді. Втім, певні моменти показані, але не зовсім розкриті у фільмі (як, наприклад, частина про те, що у нього була схильність до гомосексуалізму), що заставляє нас самостійно шукати додаткову інформацію в мережі для уточнення на тему “що це було?..”.

Чи радив би я цей фільм для перегляду? Так, цілком. Особливо враховуючи реальність історії і те, як все було показано. Але більше для фанатів таких фільмів, ніж для всіх 🙂

Подивились Пінкі (2020)

Дивно, як часом співпадають певні речі. Як от, наприклад, коли випадає якийсь фільм зі списку з 86 позицій, і ним виявляється Пінкі, котрий якось мені порадила Дар’я (до речі, українською ім’я набуває цікавого сенсу, але мова не про те).

Так от. Дивним чином співпало те, що у фільмі мова є про “енергетичних вампірів”, і от, нещодавно, мені почали надходити листи з…дайрі.ру. Бо ж колись в мене там був блог, котрий я видалив, але, якимось дивним чином, лишилась підписка на блог і вона запрацювала знову. Видалити я її не можу, бо ж видалив логін, але листи приходять. І листи з дописами людини, котру я, вважав цим самим “енергетичним вампіром”, бо ж є люди, котрим потрібно підбадьорення. Вони потребують від нас певної уваги, потреби. І емпатичним людям хочеться таким допомогти. Але то є марна справа, бо людям потрібна просто ваша увага без якоїсь уваги навзаєм. Їм не цікаво що у вас і як, ви їм цікаві допоки вони можуть казати своє “нє..”, і на нього буде прилітати ваше “та..”.

З іншого ж боку, у фільмі йшла мова про те, що хлопець міг бачити аури інших людей, і розуміти, що їм, насправді, від нього треба. І з цим теж був цікавий момент. Все частіше замислююсь над тим, що часом ми не помічаємо потреб певних людей в нашому оточені, і що часом ці самі потреби не є стандартними у якомусь гендерному чи ще якомусь сенсі. Вони про щось неосяжне, бо ж у фільмі так само був момент, коли головний герой, наче, “зчитав” потребу людини, підійшов до неї, і каже “зараз ми те, потім це, потім те, бо ж ти хочеш цього” – але на нього подивились як на дивака, і сказали, що “ні, я зовсім не цього хочу і відчепись від мене”. І так і з людьми у нашому оточенні – ти можеш знати чи відчувати, чого (на твою думку) людині хочеться, але якщо ти напряму це запитаєш – скоріш за все, тебе так само сприймуть тим самим диваком. Бо є речі, котрі іншим потрібні за певних “елементів інтимності” – тобто, коли про речі не проговорюється, а вони просто робляться.

І от з часом, в людей стає все більше внутрішніх запобіжників, котрі обмежують взаємодію між ними. Думки про те, що “скажуть” чи навіть просто “подумають” про ту чи іншу твою дію. Хоча, в цілому, нічого такого в тому немає.

Я намагаюсь зрозуміти, як те все працює і як можна покращити взаємодію з іншими, обходячи “мінні поля” з речей, котрі ти можеш невірно зрозуміти. Чи багато я приділяю тому уваги? Так. Бо не тільки кожна дія, а й кожне окреме слово, сказане комусь, має наслідки. В чомусь життя нагадує “графічну новелу”, в якій всі твої дії мають певний вплив, тільки “новели” то про романтичне, а тут просто спроби жити в соціумі.

Подивились Ангели відплати (2006)

Автобіографічний фільм з долею містики і еротики? Це сюди.. 🙂

Почну з цікавого факта, котрий полягає в тому що фільм знімався у 2006 році по подіям 2002 року, в той час як у 2007 році актриси, одна з яких знялась в цьому самому фільмі 2006 року, звинуватили режисера Бріссо в зґвалтуванні, сексуальному насильстві та домаганнях протягом періоду з серпня 2005 року по вересень 2007 року. Тож, це вже не просто фільм, а якийсь мульти-всесвіт заснований на тому, хто його і зняв. І…тим не менш.

Фільм розповідає про режисера “середніх” років, котрий намагається зрозуміти суть сексуальності через те, щоб зняти актрис в умовах, котрі будуть для них некомфортні. Тобто, щоб перед камерою з ними відбулось щось таке, на що вони раніше ні за що б не погодились. І от, відбуваються кастинги, кожна актриса розповідає свою історію і те, чого вона хоче отримати від своєї ролі, в той же час мало хто з них погоджується на те, що потрібно режисеру. Втім, знаходяться кілька актрис, котрі згодні на все, що від них потребує режисер. Навіть, якщо це вплине на їх звичайне життя.

Протягом перегляду фільму ми спостерігаємо на те, як режисер (персонаж) намагається знайти щось таке, що від нього втікає швидше, ніж він встигає це схопити, бо ж часом важко зрозуміти – де дівчина віддає щирі емоції і розповідає те, що думає, а де це просто гра акторки, і вона робить все те, чого хоче сам режисер. Складається відчуття, що не дівчатам років по 20, а самому режисеру, котрий хоч і знаходиться осторонь від всього що відбувається між дівчатами, втім вірить всьому, що вони роблять і говорять.

Сюжетно, я б провів певні паралелі з “Німфоманкою”, але тут фільм, дещо, про інше. Втім, це не заважає йому мати приємні для ока постільні сцени, тож…хоча б через це його слід глянути. В іншому, є відчуття що хотіли донести якусь ідею в якійсь формі, що так і не вдалось зробити. Чи раджу я цей фільм до перегляду?..якщо вам подобаються фільми з елементами еротики – так. Якщо ні – то..ні 🙂