Запах сорвавшихся вниз облаков, и день, день…

В нашем городе нет не проводов, не машин
Теперь времени больше чем жизнь, не спеши
Дыши не дыши, останься здесь, в комнатах без потолков, не души,
Запах сорвавшихся вниз облаков, и день, день.

На сегодня прощай, гасим свет
Где с мыслями на рассвет…

Колись дуже її любив. Ось в чому різниця. Музику ми любимо, а людей кохаємо. Але мова про пісню, звісно ж.

Пам’ятаю емоцію і відчуття. Я не можу згадати людини, відносно якої в мене ця пісня резонувала. Є думка, що таких було багато, і це просто як якийсь загальний образ. Епілог взаємовідносин з кимось.

И так смешно, без жестов без слов в сердце
На лице выстрелы с той стороны
Все равны, все равно вместе…
Брось ключи, и дальше без нас.

Знаєте, що смішно? Цей текст я беру з сайту гурту, котрий сам колись створив…тобто сайт, не гурт звісно ж…

Зовсім забувся

Бо ж..

“Я несу тебе май,
На руках, как дитя,
Ты меня обнимай
Понарошку, шутя,
Возвратившись домой,
Из окна посмотри,
Где у меня к тебе… боже мой!
А у тебя со мной – раз, два, три…”

Чёртова весна! Солнце докрасна
Раскалилось и катится,
Если бы могла – я б тебя свела,
Только, думаю, хватятся.
Разлюби меня, снова полюби –
Я не знаю, в чём разница,
Солнце скалится, дразнится,
С неба падают голуби…

Вижу тебе страшно, а мне что?…

“..А мне что?
Пахнут тобой руки, одежда
Вижу тебе больно
Ты пьёшь воду,  рвешь нервы
Всё решено только..

Объясни мне, где тебя носит?
К чему эти выкрики про долгие скитания?
Я жду тебя в “пинки” и это не свидание
Всё будто бы в дымке, а дальше предсказание:
Меня так и скосит на месяц привыкания
Меняются оси, надейся и бойся
И жди моё раскаяние
Жди меня жди..”

“Вижу тебе важно конечно, конечно
Бережно-напряжно, так грешно, так нежно
Вижу тебя – точка
Ты – почва, мой берег
Всё решено точно…

Объясни мне, где тебя носит?
К чему эти выкрики про долгие скитания?
Я жду тебя в “пинки” и это не свидание
А наши поминки, давай без опоздания
Меня так и скосит на месяц привыкания
Меняются оси, надейся и бойся
И жди меня жди…”

Пока дома нет никого – давай затушим свечи и..

..нальем какао вместо кофе…

Ця композиція відкликається в мені різними барвами…от і зараз, вона про щось нічне…перегляд чиїхось робіт. Музики…листування. Вона як таке собі заспокійливе. Я не впевнений навіть, чи не вона була першою, що я почув…вона про якийсь такий комфорт…котрий зі мною крізь роки…голос, музика…я все ще не можу відпустити це відчуття. Коли шкода, що це було колись і більше не буде…і радість від того, що це записано, і…завжди буде десь поруч…наче це співає людина, не котра десь зараз існує, а що існувала років сто тому…

“Пока дома нет никого – давай достанем лестницу и на луну залезем вместе.
В воздухе звон лишь нам понятных звуков, из груди наверх летящих песней.
Сколько времени уйдет на просчёт циферблатов точных.
Зависнем в одной секунде и всё.
Всё гораздо проще…”

И я питаюсь искусственной пищей из книг и кино..

..По ночам так вкуснее и чище, но.. Продовжувати читання И я питаюсь искусственной пищей из книг и кино..

Я снова вспоминаю о тебе..

Короткими гудками вызываю во сне.
И ты уже не прячешься в далёких краях,
Ты вроде поняла, что мы на равных паях.

И комнаты сошлись,
И демоны рассыпались,
И тридцать пять в тени,
И это не привиделось.

Вот тебе журналы, вот тебе шаурма,
Вот тебе билеты на концерты меня.
Ты только не исчезни, не теряй телефон,
Даже если завтра здесь будет шторм.

Ведь комнаты сошлись
И демоны рассыпались
И тридцать пять в тени
И это не привиделось.

=====================

Згадалась вона…композиція, тобто. Для мене ЛПН це оце. Не українською, ні ще якось. А в тому вигляді як є…хочеться якось приїхати в Одесу і почути…загалом, я вважав завжди що “завжди можна приїхати в Одесу і прожити день-два старим життям”, але після переїзду сюди я собі цього дозволити так і не зміг…сумно. Але як є…

Без тебя моя парадная…

Чомусь зараз, скоріш, в голові про

“и твоя кровь холодна,
как вода в моей ванной
и ты один в этой осени рваной.”(с)Chaykovska

Таке відчуття буває десь у серпні, ближче до вересня…коли ти вже відчуваєш початок осені. Знаю чому і чим викликане це відчуття. Не хочу ані пригнічувати його в собі, ані взрощувати. За це дяка антидепрам. Загалом, я не фанат їх, але ж коли ти все одно на них сидиш через свою ж нервову систему, то…чом би й не понасолоджуватись тими певними плюсами, що вони дають? З ними ти можеш казати про що завгодно, з’їжджаючи на те, що “це все вони”. Мабуть, цінність таких слів, приблизно дорівнюється таким самим словам, сказаним напідпитку.

В стані алкогольного сп’яніння є плюс. Бо перший і другий день ти ні про що не думаєш. На третій день ти починаєш розуміти, що жити так само, як попередні два, більше не слід, бо то вже в алкоголізм скатується. Зараз я приблизно у середині другого дня. 5-6 вечора, мабуть.

Проблема будь якого спілкування в тому, що з часом ти починаєш відчувати, десь під шкірою, певні етапи. Є так званий “етап Дайрів”. Він виник, коли я спілкувався з людьми на Дайрях відповідно. Ознаки його нагадують рух вантажного потягу, котрому знадобилось загальмувати. Він вже набрав ходу, несеться, і…ось. Інерція. У 7 Раси є однойменна композиція…там слова ще були..

“Сколько нужных слов
А мне нечего сказать
Инерция как плеть
Гонит меня назад
Где я мог стать
Самым главным
Поводом жить
Твоей весне
Но должен был сжечь
Я руки холодом
Чтобы узнать хоть что-то
О тепле”

Щось в цьому є. Навіть більше, я б сказав що для мене вірші Растіча за концепцією, яку я в них бачив, ближче до того ж Лєтова…з тою різницею, що коли щось цитуєш у нього – це як певний образ, котрий часом може бути чимось абстрактним, про що ти хочеш сказати. У Растіча ж, більше було по суті. Саме тому, мабуть, закінчу свою думку так:

“Расчёты компьютеров оказались неверными
В кострах красно-жёлтых сгорело последнее лето
Мне кашлем твоим окна в комнате вышибло
Да я стал суеверным слишком, наверное
А люди по-прежнему верили в праздники
За хлебным мякишем не видя большего
В надгробных надписях так мало спорного
Не жаль реального, жаль иллюзорного”

Заодно видалив сраний Тмблр. За*бав він мене. Обмежень купа та й тільки…