Fallout 2. Ні, не другий сезон серіалу. Саме Fallout 2. В цій назві для мене так багато. Сьогодні зловив себе на думці, що погода за вікном і настрій такі, які кажуть “завантаж…запусти…зникни з цього похмурого всесвіту у ще більш похмурий. Але такий знайомий…” – смак дитинства це не “морозиво по 50 копійок”. Це коли ти з ангіною йшов міняти диски в магазин, і одним з двох виявився Fallout 2. Тобі сподобався “чувак на обкладинці”. І ти зрозмів, що це саме те…
Я пам’ятаю і сніжну погоду, і те що з ангіною мені краще тоді не стало після походу. Але тоді я відкрив для себе цілий всесвіт. Я пів дня рубився над квестом з “відкриттям” дверей, бо навіть уявити не міг, що у грі можна не просто “клікнути”, а запустити вибухівку з таймером, викинути її з рюкзака і…підірвати ті кляті двері. То було щось неймовірне. Цей всесвіт був неймовірним. Бо ігри тоді були про можливості. Про тони тексту. Про історії, якими ти жив і з якими засинав і прокидався.
Саме Fallout 2 стала для мене відкриттям про те, як можна створювати ігри і наскільки безмежними з точки зору можливостей вони можуть бути. Це була не гра, а кінематографічна пригода. Я можу назвати купу ігор з того часу, типу Phantasmagoria, котрі виділялись на фоні ААА підробок типу Assassins Creed, що виходять зараз. Бо тоді ігри були про ідею, а не обкладинку (гра слів, знаю).
Відкрийте більше з Notes 2.0
Підпишіться, щоб отримувати найсвіжіші записи на вашу електронну пошту.