Той випадок, коли знімок на малому екрані виглядатиме краще
Цей знімок це подвійна експозиція, зроблена на дитячу фотокамеру з термодруком. Точніше було зроблено два знімки поспіль, кожен з яких наклався на інший. Після цього знімок було сфотографовано на мій улюблений Панасонік і вуаля!
Вночі був приліт по Одесі, точніше по багатоповерхівці, де в той час був мій брат. Добре що не постраждав. Але часом те, все “темне”, десь дуже поряд. Не зі мною, звісно, бо я і так під кордоном живу, через нас все тільки летить. Але ж…
Буває думаю, що буде з ресурсами, які вів, коли мене не стане. Типу хоп! І тиша. Це викликає певний сум. Що воно помре зі мною. Коли не стає людини не стає цілого всесвіту, який існував завдяки їй. У брата стільки проектів, три дитини, і взагалі. Що страшно уявляти, як би цього всього разом могло не стати.
Мені не страшно померти. І це те, з чим я живу і житиму до останнього дня. Але мені страшно втрачати когось в тому сенсі, що я всі свої “втрати” звик контролювати, і зазвичай це називається “перестав спілкуватись”. А такі втрати. Вони більш страшні…тому і не уявляю, що б відчувалось, якби таки щось трапилось…
Часом життя це фільм, який ти не хочеш дивитись, бо знаєш, чим закінчиться його сюжет.
Як я міг не сфотографувати свого “мокрого красеня”? Уф..
Загорівся думкою як буде можливість, поставити на нього, все ж, киловатник. Бо педальками він всяк не їздить, то хай хоч динаміку і швидкість має на рівні 🙂
Але з нинішніми реаліями то, мабуть, не скоро. Наступний рік? Цілком..
And nobody gives a fuck.. Продовжувати читання Why is everything so messed up?
Своїм музичним смакам. Коли сьогодні щось не подобається, а завтра ти заслухуєш це до дір…так вийшло і з цим твором.. Продовжувати читання Все ще дивуюсь…
То питання не до когось, а в першу чергу до себе. Бо я не знаю, як живуть страшненькі, але в той же час тактильні, люди?
Сьогодні мені наснився сон, де я сидів на лавочці, поруч якась особа. По відчуттях молодшого віку. І от відчуття, що протягом всього сну ти намагаєшся увійти у довіру, стати ближче. І наче щось і виходить, і наче щось і ні. А “страшненькі” це, навіть, не про зовнішність, а про загальну енергетику. Тобто, знаєте, як коли бачиш людину, котра хоче щось фанатично показати і тебе починає лякати не стільки те, що вона говорить, як з якою експресією це відбувається. Легше кажучи – з певного етапу і певної міри твої спроби з кимось подружитись стають не “о…привіт, давай будемо друзями!”, а мають, дещо, ознаки божевільності, через що ти більше відштовхуєш людей, ніж приваблюєш. Мабуть, саме тому кажуть – перестань чогось хотіти, і ти отримаєш це.
В голові люди-люди-люди, від кожної з яких ти знаєш, що б ти отримав у спілкуванні, якби ви “..все ще спілкувались”. Як така-собі добірка покемонів у кишені. Але це, здебільшого, нагадує кладовище, де ти ходиш повз могилки, прибираєш, приносиш квіти. Тим, хто для тебе помер при житті. Тому організм вдається до хитрощів, і надсилає тобі людей, котрих ти не зможеш поховати просто тому що вони в твоїй голові, а не в серці.
Вчора мені згадались слова сусіда, в котрого певний час тому не стало дружини. І він мені якось обмовився, що “..йому б молоденьку знайти”. Чимось серйозним той сусід не відрізняється, тож я задався питанням – що в ньому такого, щоб якась “молоденька” йому знайшлась. Питання навіть не в “молоденькій” чи “старенькій”. Чисто технічно навіть в моєму віці знайти просто цікавого і близького за духом співрозмовника, а не когось більше, дуже важко. Бо в кожної людини є безліч “гострих голок”. Яких з віком стає лише більше. Бо ми починаємо “знати що нам треба”, не розуміючи, що тим самим йдемо до думки що нам не треба нічого. Плюс маючи певний досвід і знання, все менше цікавих людей трапляється з думками чи речами, котрих ти ще не знаєш чи до яких ще не дійшов. Тому “знайтись” стає все важче…
Останні дні голова забита всякими дурницями, як то збірка акумулятора для електровелосипеда або ж майстрування ящика, що буде закривати труби опалення біля котла. Взагалі-то це корисні справи, але якось воно відчувається “не тим”. Здається що я маю постійно десь щось розміщувати, наче та моделька, в котрої від того залежить заробіток.
Сумно, що я нічого не роблю для того, щоб отримати кращі умови в майбутньому місці роботи, з іншого боку сьогодні замислився що якщо говорити про “сімейну справу” то це або торгівля (від матері), або ремонти чогось (від батька). Тобто, чисто технічно, ти (скоріш за все) будеш працювати або в першому, або в другому напрямкові. І я думаю, що “десь там” я б мав попит, за умов що знав би мову і пройшов хоч якісь мінімальні курси. Час покаже. Я все ще вважаю, що мову краще вчити по місцю, ніж намагатись зараз і робити купу помилок. Але і тут час покаже, як воно було краще.
А ще не навчився “вимикатись” коли треба. Тобто коли тобі треба не “щось обов’язково робити”, а вимкнутись і не робити нічого. Хоч в ігри грати, хоч щось майструвати – просто забити і забути про “важливість навколишнього світу” і поринути в себе. Займатись тим чим хочеться, а не тим, чим треба.
Літо важка пора, зі всіх сторін. З одного боку грошей завжди не вистачає, з іншого відчуття, що постійно десь не встигаєш. Плюс темніє досить пізно для творчості. В іншому…мені б хотілось, щоб були ще теплі дні, і можна було з палаткою на увесь день кудись махнути у ліс як і планувалось. Така собі міні-подорож. А ще як погода буде і збереться друга батарея – випробувати їх, поїхавши у найближчий населений пункт. Тут недалеко, близько 25 кілометрів. Батареї має вистачити на дорогу туди і назад. Але це в теорії, на практиці хто зна, як воно буде. Втім, це була б дуже цікава подорож саме через реальність того, що туди можна доїхати на велосипеді з собівартістю дороги в копійки.
Як би там не було, цей рік має видатись найбільш продуктивним з точки зору кількості зроблених справ. І я сподіваюсь, що до від’їзду вдастся привести будинок до ладу і зі спокійною душею поїхати, як мінімум, на заробітки, а там вже буде видно що і як. Не хочу чогось загадувати. Просто хотілося б трішки пожити іншим життям. Без війни і новин….
Сказати, що я не боюсь – це збрехати самому собі. Бо надто багато речей не залежать від тебе в цьому всьому. Більше від випадку. Та й по здоров’ю я бачу, що моя тривожність дається в знаки симптомами по шлунку. Але зараз за вікном летить, такий вже звичний, всратий дрон. Тож..чи так би я сумував по цьому звукові? Навряд чи…
Є біль, котрий тимчасовий. Тимчасовий дискомфорт. І я знаю це, і це треба просто перетерпіти і далі буде краще.
Просто я ще не остаточно дійшов до думки, що в цій країні в мене немає майбутнього. З цими зарплатами в нас немає майбутнього. Тож це єдиний варіант, щоб щось було. Саме тому треба просто рухатись далі, знаючи що чим далі тим краще все буде. Бо інакше бути не може…
Ps цей блог ще існуватиме десь місяць. Після того закінчиться хостинг і я не буду його подовжувати. Якщо тут є якісь читачі (в чому сумніваюсь) – відпишіться десь, кину посилання на “новий” (актуальний) блог. Як ні то ні. Бо ж бо..
Жартую. Скоріш людям, котрі кепкують з сучасної молоді і трендів. Бо ж що? Вірно. Мою світлину прийняли на продаж у 500px. Яку? Нууу….
Та…на фоні обідраного дивану. Та. В фурійній масці і…ой. Але ж прийняли. Гріє душу, бо це не я відправив запит на ліцензування, а мені запропонували при розміщені. На мої макро-фото такого попиту у них немає (хоча у Сашки кожну другу пропонують), тож.. ^_^
Правило “не їж там де сереш” змушує розділяти блоги, бо ж десь треба писати думки про те, наскільки виправдовують себе ті чи інші речі. І…постінг на Реддіт виправдовує. Опустимо історію про “ефект Реддіта”, але це досить непоганий метод для отримання аудиторії на сайт. Особливо коли розміщуєш свою ж творчість по тематичних сторінках.
Взагалі-то така “реклама” у багатьох спільнотах заборонена. Типу тебе банять, якщо ти розміщуєш контент, коли в профілі вказана хоч якась адреса. І ніхто не дивиться на те, що це не має ані прямої, ані іншої монетизації. Ну…принаймні, мені поки що моя творчість не принесла якогось доходу 🙂
Було б круто знайти “творчих друзів” з різних куточків світу. Можливо це б полегшило переїзд кудись. Хоча про це ще зарано говорити. Але все може піти швидше ніж думалось, бо ніколи не знаєш що буде завтра…