Автор: revolytion

Стрикотіння жорсткого диску навіювало минуле..

Підключив старий жорсткий диск до комп’ютеру, треба було знайти ліцензійний ключ одного плагіну. Натрапив на старі архіви – музику, що тоді слухав, кілька світлин…чому ми чіпляємось за старе?..

Чим далі тим більше ти нагадуєш той мемчик, коли “хлопчику Колі 30 рочків, а він так і не вирішив ким буде коли виросте”. Мабуть питання навіть не в тому ким буде, а скоріше ким не хоче бути, дивлячись на інших, кому “за 30-ть”.

Коли дивишся вакансії – в тебе постійне відчуття, що “це не для тебе робота, це не про тебе”. Бо розумієш що то буде за робота по 10-12 годин на добу. З іншого боку…а чого ти досяг? Ти ж просрав всю можливість у щось вкластись, щоб бути вище і краще того, що тобі зараз можуть запропонувати. В тебе немає жирної лапи в сраці, котра тебе витягне кудись, тож…на що ти сподівався?..

В такі моменти здається, що ти просто лишишся там де є і продовжиш займатись тим самим, чим і раніше. Бо тоді в тебе, хоча б, буде вільний час. В іншому…

Я б хотів займатись тим напрямком що зараз – ремонтуванням техніки, але всюди потрібні тільки пакувальники, складальники, і інші робітники складів. Що сумно. Але як є. Плюси? Ти можеш отримувати 2000-2500 євро не замислюючись над якимись там курсами і вивченням мов. Але наскільки тебе вистачить на такій роботі, коли ти не бачиш життя і в цілому? Когось на довго. Мене?..я б не хотів закинути блог, фотографію, і просто працювати за гроші. Бо нащо таке треба?..але і інакших варіантів зараз не багато. Тож будемо думати…

Комусь випадає можливість поїхати кудись і його влаштують, а хтось…хтось має сам шукати своє місце..

Подивились “У будинку” (2012)

Є такі фільми, в яких ти не дуже розумієш що буде далі, але тобі просто цікаво дивитись. І…фільм “У будинку” – це якраз один з тих випадків, коли ти до останнього моменту не можеш відірватись від історії, котру тобі розповідають.

Клод учень восьмого класу, який з небагатьох зміг зацікавити свого вчителя – викладача французької літератури на ім’я Жермен. Справа в тому, що його твір заснований на історії, котра пов’язана з іншим учнем з цього ж класу – Рафі. Але одним твором історія не закінчується, тож вчитель буде отримувати нові глави твору, якийсь Клод пише з натури. Чи…зі своєї голови?

Сучасне кіно час від часу творче підходить до манери розгортання сюжету, тож зустрічаються фільми, де про події нам розповідають певними фрагментами чи від лиця різних осіб, що дозволяє нам з певним тоном заглиблюватись у сюжет, відкриваючи певну таємницю. Франсуа Озон в цьому фільмі не став використовувати якісь незвичні прийоми і розповідає все як є, поступово розкриваючи історію яка відбувається в реальному часі. От тільки чи варто вірити всьому, про що напише хлопець, котрий вчиться у восьмому класі?

Його вчитель з дружиною, якій він читає нові глави робіт свого учня, ставлять під сумнів те, що історія розвивається саме так. Більш того, вчитель радить учню трішки змінити тон розповіді – приділяти більше часу тим чи іншим моментам. Через це тобі стає важко зрозуміти, куди взагалі може вивести цей шлях, так як з одного боку учень робить дії, про які вчитель мав би комусь розповісти. Учень, в свою чергу, наче грається зі своїм читачем, заводячи сюжет оповідання в такі повороти, що іноді це починає лякати, але ж…чи часто ми можемо відірватись від цікавої книги чи серіалу, якщо автори зуміли нас зацікавити? Тим більше, що вчитель Клода сам письменник (щоправда, не вдалий), тож в нього є свій погляд на те, як все мало б розвиватись у книзі.

Фільми Франсуа Озона це картини, котрі ти або полюбиш всім серцем, бо вони “саме такі”, мають свій шарм і свій смак, або…не зрозумієш, і скажеш що фільм дурня. Тож не дивуйтесь, якщо в описі під цим фільмом ви знайдете як хвалебні відгуки, так і більш негативні. На мою думку в цій картині автор дуже вдало зміг розповісти історію, через що ти очікуєш наступної глави розповіді так само як і вчитель Клода.

Чи вартий фільм перегляду? На мою думку так. Рідкий випадок, коли фільм тримає твою увагу до останнього моменту, при тому не в напруженні, а в якійсь легкості оповідання. Ставлю фільму 8 з 10 🙂

По Дратувати

До речі, пам’ятаєте те моє дивне фото? Ну…оце

Так от. Кинув його в один конкурс, і..

Від першого місця я був далеко, але…575 з 866 теж непогано. Часом був в перших 400. Непогано, як для дивака і першого такого досвіду. Далі буде..

Звуки душі

Чи всі люди бачать чи чують щось однаково? Свого часу я розмірковував над тим, що є люди, котрі можуть не подобатись комусь, але я знаходжу в них щось симпатичне. І вважав, що це бачу лише я і ніхто інший. З часом прийшло розуміння, що моє сприйняття є таким самим середньостатистичним як і у інших, відповідно будь-яка людина з того ж класу населення буде сприймати якусь конкретну людину, скоріш за все, так само як і я. Інша справа музика.

Коли я сьогодні їхав і слухав пісню, замислився, що я не знаю, як її може сприймати хтось інший? Бо ж для нього вона буде звучати зовсім інакше і зовсім по іншому. Він не вбачатиме тих самих сенсів що і я, когось воно і зовсім буде дратувати. І те що нам подобається з музики може комусь дуже не подобатись. Багато людей над цим не замислюються, але ж…ми не з тих, чи не так? 🙂

З цим всім прийшов до думки, що створив для себе світ, в якому ті чи інші речі пов’язані між собою, через що я цілком можу набирати дописи типу цього, слухаючи свій плейлист, і не можу зібрати думки, якщо на фоні звучить якесь відео з Ютуба або щось інше. Бо ця музика є частиною мене і вона є “фоном душі”. Він може бути зрозумілим лиш тобі, тому щ це як твій власний будинок і чийсь чужий – “вдома” ти можеш почуватись лише у себе, і така фраза як “почувайся як вдома” втрачає всілякий сенс, бо ти не можеш десь в іншому місці почуватись як там, де ти звик.

Я думаю, що було б чудово, якби ми могли дати комусь послухати свій плейлист і він давав можливість побачити світ нашими очима. Зрозуміти наше сприйняття. Але, на жаль, це хоч і працює, втім в дуже виключних випадках. В іншому ж наша музика, думки і світ завжди лишатимуться лише нашою “домівкою”, в якій інші будуть почуватись дискомфортно.

Notes 2.0

Ми міняємось і змінюються плани. Щось змінилось? Так.

Я не хочу ділитись по планах, але зрозумів що в мене є більш ніж 10-річне портфоліо. Це думки, статті. Певний багаж, котрий мені ще може знадобитись поки я стану на ноги і розкрию крила. Тож будемо йти далі.

Я так само ділюсь думками, але іншою мовою, в іншому місці. Там де мені комфортно. Думав, як поєднати ці два світи, але зрозумів що не хочу цього робити. Не через хуйове сприйняття українцями певних речей, бо якось пофіг. Просто, бо в мене маю бути я. І мені значно цінніше, щоб мене бачили і сприймали тим. А якщо вже у нас тут театр, най…і назва буде відповідна. Як дань…моді?..мабуть..

Відповідь ні…

…справа завжди в мені?..

Насправді, то таке дивне відчуття, коли до тебе доябуються на блокпості. Одній половині лячно (бо ж в якій країні ми живемо?), іншій…по*уй? Мабуть що…бо ти знаєш помітку у своєму військовому і якою ціною вона далася тобі.

Коли ми були в Одесі, в перший же день (протягом перших двох годин, ок) до мене встиг хтось підійти в центрі і щось від мене хотіти. Він мене перепитав “чи місцевий я?” – і важко відповісти, коли з цим містом тебе об’єднує 27 прожитих років, з іншого ж боку 7 років ти живеш поза його межами.

Так само важко мені зараз сформулювати своє відношення до збройних сил як таких. Бо ж мені дзвонять у неробочий час, кажуть “нам нужна пилка. І зі знижкою для зсу”. І от однією частиною я теж був тими самими “зсу” (і, до речі, хтось пам’ятає, щоб я просив мені на щось зібрати? На бронік, там, 17к, чи на більш легку каску 8-10к). І от, коли в мене просять “знижку для зсу” після того, як ці самі “зсу” мене ледь по другому колу до себе не записали, то якось…якось відверто гидко від того всього. Від того що замість захисників з людей зробили таких собі гопників. Котрі з одного боку можуть до тебе доїбатись “с повєсточкой”, з іншого хочуть від тебе чогось, хоча в них є 20+к зарплати, а в тебе немає.

Живучи в межах країни, я не відчуваю себе її частиною. Бо я, певним сенсом, в цій країні вмер. Бо ця країна, певним сенсом, вмерла в мені…

Боже, як я зараз нагадую її..

..я шукав стабільності і знайшов. У містечку з населенням у 10-12-20к людей. А тепер…не знаю, що мені з нею робити? Питання завжди глибше… Продовжувати читання Боже, як я зараз нагадую її..

но будто не знаю, как…

..быть, а не казаться.

Марія радує, як завжди…

[su_youtube url=”https://www.youtube.com/watch?v=A8GcHAlAwGY”]

“смотри на меня влюблённо –
я просто хочу остаться,
но будто не знаю, как
быть, а не казаться.

смотри на меня влюблённо –
это всё – всё, что мне нужно,
это всё, что мне сейчас нужно,
всё, что мне теперь нужно,
всё, что мне будет нужно –
всё…

смотри на меня влюблённо –
тебе ведь это не сложно,
твои мне глаза солёные
никогда не станут прошлым.

смотри на меня влюблённо –
это всегда помогает.
я ничего не знаю –
может это меня и спасает…”

Насправді в цьому тексті більше, ніж хочеться чи можеться сказати. Хочеться якогось знаку зверху. Як в тому фільмі. “Постукайте в стіну три рази..”. Іноді буває так, що ти хочеш щоб тобі сказали, як буде краще. Куди піти і як зробити. Що слід зробити.

Я знаю, що ніякого знаку не буде. Тож..вирішуй, виключно, сам…