Автор: revolytion

Підміна понять

Що таке “свобода”? В твоєму розумінні? В чому вона полягає? Що є твоя свобода в 17 років і в 30?

Я думаю, що це є дві діаметрально різні “свободи”. В розумінні того світу, в якому ти живеш саме в той час. Намагаюсь згадати, чим саме була та сама “свобода” в розумінні 17-років. Внутрішній “я” починає розповідати про те що, “ну дивись…свобода може бути матеріальна (три “ха!”), фізична. Духовна?..певно ще пару варіантів запропоную якщо подумати”. Але матеріальна свобода обмежена цими самими “матеріалами”, фізична…що ми розуміємо під фізичною свободою? Що людина не сидить в тюрмі? Що рухається своїми ногами? Чи може вилізти на будь-який дах? З духовною легше – це є незалежність від релігій. Або ж сприйняття релігії не основою, а лише “лавкою в дорозі”. Що таке “свобода” в 30? Гм..

Прийшов до висновку, що свобода в 30+ це можливість бути собою. І от чим більше ти є “собою” у всебічних проявах – тим ти більш вільний.

Життя, робота, оточення, сім’я, діти – все це відбирає у нас частку “нас”. Ті чи інші прояви додають обмеження нам і…ми стаємо тінню того, ким були колись. Ким хотіли бути. Додається така “цікава” штука, як “а що скажуть..” – сусіди, знайомі, чи зовсім випадковий перехожий. На те, як я виглядаю. Що роблю. Про що думаю. Думаю…це найцікавіше – досі буває тремор від “що подумають про мої думки”. Загалом, більш вірне сприйняття полягає в тому, що свої завжди залишаться поруч. Яким би ти не був. Або ж які б думки не були. Всі ж хто лишиться осторонь – завжди там і були, просто ти не помічав їх, за великим парканом під назвою “страх”.

Дружня безхребетність

Часом спливає щось у пам’яті. От як один випадок з дитинства. Коли взимку каталися на санчатах. Сусід попросив покататись – я дав. Увесь вечір тоді катались. І ось вечір закінчувався тим, що прийшла якась незнайома компанія. Наче нічого такого, наче й якихось циган чи ще когось такого. Не суть важливо. Тож діти. Попросили покататись. Я не давав. Потім вирішив дати проїхатись. Закінчилось тим, що та компанія проїхалась і…побігла з моїми санчатами кудись подалі. Я лишився стояти на горі. Поруч була їх чи то сусідка, чи то менша сестра. Я крикнув що не відпущу її поки вони не повернуть санчата. Вони щось там крикнули в дусі “нам все одно”. Поруч стояв той самий сусід/друг, чи як там його можна було назвати. Не суть важливо. Але цей спогад вигартувався в пам’яті як така собі “дружня безхребетність”.

Інший випадок був, коли стояли з сусідом з верхнього поверху розмовляли, прийшли мої одноклашники, з якими я певний час дружив. Це вже (наче) після закінчення школи було, бо ж…

Взяли вони за “манічку” ходити і кидати пітарди у віконце у дверях коли я виходив. А в той час я стояв біля дверей, тож…один вирішив, що краща ідея взяти і вдарити мене в око. Це був ще один досвід друга-сусіда, котрий ніяк не відреагував, чи щось зробив чи якось допоміг. І, мабуть, це був другий приклад такої “дружньої безхребетності”.

Я думаю, що моє небажання звертатись до когось за допомогою росте звідти. З дитинства. З розуміння, що в тих рідких випадках, коли тобі потрібна чиясь допомога – ніхто тобі не прийде на допомогу. І фактично, ти кожен раз лишаєшся сам на сам зі своїми проблемами. Сам на сам з ворожим світом.

Коли писав у різні ЗМІ по розповсюдженню тої теми з військоматом і всюди мене зустріла тиша – можливо, то вже був приклад з дорослого життя. Хоча, думаю їх було значно більше по життю. В будь-якому випадку, в такі моменти відчуваєш свою слабкість і безпорадність.

Завжди слід залишати за собою право на останній постріл. Право виїбати цей світ з усіма його недоліками, не дивлячись на свою слабкість чи безпорадність.

Я навчився сам себе підбадьорювати. Сам себе підіймати з колін. Сам собі казати, що “нічого…сьогодні не твій день. Не переймайся…завтра ти покажеш всьому світу, а сьогодні відпочинь…”

Булінгі, хуюлінги, і все таке інше – люди навчились давати речам “гарні назви”. Хтось скаже “називати речі своїми іменами”. Я скажу – називати речі, з котрими ніхто нічого не робить. Бо ж легше дати назву хворобі, ніж її лікувати. Легше прилетіти літаком на конференцію по кліматичним питанням, тим самим створюючи ці самі питання.

Світ навчився сприймати мене, як маленьку людину. Я навчився сприймати світ, як велику хуйню. Ворожу до всіх і вся…

Колиш’нуть

Замислився над тим, що мені прийшов лист, там є напис “Tweet this”, тобто запостити у Твітер. Але твітер зараз став “X”, що можна прочитати, відповідно, як “Ex” (спитайте у Гугл Транслейт, наприклад, вимовляння). В свою чергу “Ex” використовується, зазвичай, відносно колишніх партнерів. Типу “моя колишня/мій колишній”. І от “твітнуть” то було зрозуміло, а “екснуть” якось не дуже.

Тож…якщо треба щось розшарити у “Ex”, чи вірно я розумію, що вірно казати “Колишнуть”? о,О

Тим часом у..

Чим цікавий приклад інших невеличких (чи величких) міст, це тим що ми завжди знаємо про їх сильні сторони (переробка сміття, зони відпочину, тощо) і не помічаємо слабих, бо ж хто читає місцеві пабліки. Тим часом, в Дубно нічого не змінилось, бо ж…
Так, в Новгороді теж є проблеми зі снігом, але, вибачте, Дубно за 6 років нашого життя не бачило стільки снігу, скільки тут за цих пару місяців випало – коли день через день треба чистити двір. Тож…все відносно.
Це не виправдовує владу будь-яких міст, де не чиститься сніг (особливо, згадуючи Рівне взимку, коли я їздив в лікарню і тротуари були фактично катком), скоріш це про те, що не все так погано в невеличких містах (по населенню Новгород десь в 3 рази менше Дубна) з комунальними службами. З ними погано всюди 🙂

 

Завжди було цікаво…

..хто мене читає. Ну…не настільки, щоб писати “егей! Щось знайшли цікаве? Давайте знайомитись!”, але в цілому. Якщо провести паралелі, то ведення окремого блогу чимось нагадує бортовий журнал корабля десь на окраїні моря чи, скоріш, океану. Коли інформація буде прочитана лише згодом, в більшості своїй вже може не відповідати реальності. Саме так..

Коли я натрапляв на чужі блоги, я читав старі записи. З самого початку. Скільки б сторінок не було, мені було цікаво. І кожен раз проблискувала думка “гм..а людина ж вже зовсім не така! То яка вартість тих слів і думок, якщо її світогляд вже разів зо три змінився?..”.

Мене засмучує думка, що цей, мій океан, не викидає на берег когось на плотах. Як в тій грі про піратів. Що це не місто, де хтось буде ділитись міркуваннями і роздумами, котрі б мені були цікаві. Та й взагалі. Мертві дороги для мертвих людей. Свіжих думок не вистачає як повітря. Втім, всюди одне й те саме. Переінакшуючи, можна сказати “Фейсбук – війна, Вордпрес – війна. Скоріше відправляйтесь ви такі писаки “на..”” бо ж набридло. Набридло, що це єдина тема всіх. Набридло, що кожен другий пише “тільки не забувайте, що у нас війна!!”. Наче в мене був вибір де жити і як…і якщо вже жити в країні де війна чи не жити – вибрати не можна, дайте, хоча б, мати простір без війни. Для думок..

Останнім часом соціальність – не мій коник. Тож…

Звичка помічати велике

Замислився над тим, що люди звикають помічати лише великі проблеми. Багато “експертів” вбачають у творчості Честера біль у творчості і, звісно ж, це помічається лише після того, як людини не стає, і всі намагаються з’ясувати, “як ми не помічали”, що людині потрібна була допомога. Але мова не про нього.

Наштовхнувся на гурт, в котрого назви пісень Bad habits (Погані звички), І need help (Мені потрібна допомога) – і ніколи не знаєш, що ховається за такими назвами і текстами. Тобто що спонукає людину відтворювати це у віршах і текстах. Бо ж “це якийсь маленький виконавець”. “В нього маленькі проблеми, про які я не знаю і не хочу знати”.

Війна привчила нас сприймати все через призму “а…жертв менше 100? Ну то кожен день таке…” – зменшуючи всі інші обстріли, проблеми, життєві ситуації. І це не є правильним.

Слід частіше перепитувати і близьких і знайомих, чи все добре у них, чи може потрібна якась допомога, і загалом…бо деякі проблеми ми звикли помічати тільки тоді, коли вони стають надто завеликих масштабів…

Речі

Прийшов до думки, що мені не подобається ідея того, що хтось щось мені дарує. Ну…тобто. Коли ти береш сам щось у будинок – ти знаєш, як воно має виглядати, як ти його бачиш і для чого береш. Люди ж, зазвичай, не думають про те, і…ящики набиваються дивним посудом в одному екземплярі (або в кількох, як то було з лимонницею), в ящиках лежать речі, котрі ти не використовуєш, але й діти нема куди, бо ж “подарунок”, і так, поступово, будинок стає…складом. Складом, в котрому ти живеш серед речей, котрі тобі, відверто, не потрібні, як 151 “прикольна чашка”.

Лише з часом і кількома переїздами ти розумієш, скільки непотрібних речей накоплюється в тебе за 2-3-5 років…