В мене була звичка. Досить шкідлива, бо ж з наслідками. Я міг знайти щось десь про співрозмовника. Загалом…береш аську (номер) чи нік, вбиваєш в Гугл, вуалях! За часів ВКшок все стало ще легше, коли когось чи щось окрім ніку можна було знайти тупо по даті народження. Але то вже було значно пізніше. Так от.
Звичка була не в тому, щоб знайти. Звичка була в тому, що я говорив “я можу розповісти, як я це дізнався, але після цього нашого спілкування більше не буде”. Здається кілька разів так робив, здається кілька разів того спілкування більше не було. Не в тому суть.
Сьогодні воно мені згадалося, і я спитав себе – наскільки ти далеко готовий піти, заради втіхи свого “я”? І дійсно, наскільки?..
В мене безліч сторін, більшість з яких негативні. Як от, наприклад, оця. Згадуючи назву блогу Олени, відчуття, що мене була близька ідея писати про якісь минулі події, наче то вже не важливо і то було про іншу людину і інше життя. В неї я чекав, поки почнуться події часів нашого з нею спілкування. У себе…у себе я не чекаю, що колись я буду про це писати як про минуле. Не дарма завжди кажу, що я людина, котра може бути “ламповою” тільки з тої точки зору, що не змінююсь. Не змінюються смаки, не змінюється сприйняття світу. Хіба що сприйняття людей, хоча…чи збрешу я комусь, що люди в моєму житті (мабуть) теж, для втіхи оцього самого, свого “я”.
Раніше було цікаво, чи є якісь межі в цього мого “лагідного паразитизму”. Зараз вже здається, що ні…
