Автор: revolytion

(якось) Подивились Застряглі разом (2021)

Натрапив на нього знову і здивувався, що не написав тоді відгук. Тож.. Продовжувати читання (якось) Подивились Застряглі разом (2021)

Іноді треба просто…

..потратити трішки грошей і полежати в ванній..

Помітив дві речі. Перша це те що часто використовую словосполучення “коли переїдемо”, а друга що став рідше його використовувати. Бо ж…загалом, хто зна що завтра, та й в цілому. А з моїм єврейським щастям отримувати від життя наганяй, то й зовсім…так от.

Написали мені позавчора добрі люди по комплекту відеоспостереження. Спитали, чи зможу зробити знижку (а там ціна і так 1800 стоїть і комплект з нюансом). Спочатку перепитав, чи влаштує ціна у 1500, а потім подумав…і ще раз подумам…і ще раз…і вирішив що якщо військовим і у військовий час, то можна й просто відправити. Мене перепитали чи потрібні документи, але я не те що їх не спитав, а ще й запропонував відправити ще один повністю робочий комплект. Результат?

Обидва комплекти вже у хлопців, по отриманню відчитались вище. Радість.

Чим більше ти якось так допомагаєш військовим, тим більше фрази про “коли переїдемо” звучать якось більш живо і реалістично…я не герой, і род діяльності зовсім не геройський, та й загалом. Але приємно відчувати, що ти є частиною того, що не те що наближає перемогу, але, хоча б, може врятувати чиєсь життя. Це вже того варте…

Дивне відчуття свободи..

Вчора, а точніше вже позавчора у нас з гнізда випав горобець. Ну, тобто. Не у нас, а у птахів, що під дахом завелись, він випав і його знайшла наша Варя. На подив не встигла замучати, тож дістав його з-під пенька, куди він якимось чином забився. Постало питання що з ним робити далі. Варіанти розділились між “рятувати” і “рятувати”. Пробував годувати, горобець не їв. Вирішив покласти його у коробку, викласти її сіном і розмістити ту коробку неподалік від гнізда. Я задався питанням – що я можу зробити в цій ситуації. І прийшов до висновку що нічого. Але задався іншим питанням, крізь призму того, що він скоріш за все не виживе. Що гірше, повільно чи швидко померти? Тобто, цілком логічне питання з точки зору – ви б хотіли поступово протягом тижня помирати від голоду (знаючи, що вам все одно 100% світить померти) чи ж померти швидко?

Цей світ цікавий (ні) тим, що нас в ньому часто ставлять перед фактом вибору, котрий ми маємо зробити, коли вибір не є вірним в будь-якому ключі. Тобто як в грі. Якщо тобі дають на вибір два варіанти – у 90% випадків ти вибереш невірний. Бо ти поступиш так, як би ти поступив, опинись в цій ситуації. І потім диву даєшся, коли для “ачівки” чи “вірного ходу сюжету” тобі потрібно зробити так, як тобі не хотілось спочатку.

Сьогодні зранку я думав, що його вже немає в живих. Але сталось диво. Його батьки знайшли його там, мабуть підгодували, і він…живий. Дивиться на мене. Його батьки щось там щибітали мені. Впевнений, що вони не дуже розуміють, що то я зробив з їх дитиною. Я й сам не зрозумів, бо я звик що всі ці історії закінчуються смертю створіння з різницею в часі. Година чи день. Ми спостерігали багато смертей кошенят за останні пару років. Когось намагались відігріти, когось просто не ставало зненацька. З роками ти не чекаєш на диво, ти чекаєш на ще одну смерть. Мабуть вже навіть не важливо чию – людини чи тварини. Смерть як вихід за межі цього світу виглядає не більше ніж просто вихід за двері приміщення, де відбувається якийсь двіж.

Дивно писати це, і натрапити попутньо на пісню. Най буде епіграфом…

“Зірки на небі палають
Сусіди за стіною знову вмирають
Чи буде завтра не знаю
Але я гадаю

Ти тут і я тут не назавжди
То будемо справжні
Ти тут і я тут, не назавжди
То будемо справжні..”(с)ba.latskii

Город в твоих глазах сужается до света ламп…

“Знаешь, я потерялся в телефонных номерах.
Я так давно не улыбался «не всерьёз».
И нам с тобой на крыше не сидеть до утра
Под взрывы
Июльских
Гроз..”(с)Orange House..

Чому в мене відчуття примарливого друга, котрий десь пропав, і ти хочеш йому сказати про “Ти більше не пропадай, дзвони…дзвони..”

Хм…

дивно слухати плейлист, і…як блискавкою…бо ж…

Последний вагон поезда.
Боязно,
Но течет река,дым
И один за одним
Дни…
Собери меня
В горсть…
Я только гость..
И всего ничего
От грома до волн
В море,
От полки верхней
До края мира…

И словно весной зараженный
Ищу только что-то родное
За каждым углом
Этой жизни…
Мы снегом укрыты…
Как дети…
Последний вагон…
До свидания…
Титры…

Перезаписана версія ще більш потужно звучить…більш проникливо…

 

Запах сорвавшихся вниз облаков, и день, день…

В нашем городе нет не проводов, не машин
Теперь времени больше чем жизнь, не спеши
Дыши не дыши, останься здесь, в комнатах без потолков, не души,
Запах сорвавшихся вниз облаков, и день, день.

На сегодня прощай, гасим свет
Где с мыслями на рассвет…

Колись дуже її любив. Ось в чому різниця. Музику ми любимо, а людей кохаємо. Але мова про пісню, звісно ж.

Пам’ятаю емоцію і відчуття. Я не можу згадати людини, відносно якої в мене ця пісня резонувала. Є думка, що таких було багато, і це просто як якийсь загальний образ. Епілог взаємовідносин з кимось.

И так смешно, без жестов без слов в сердце
На лице выстрелы с той стороны
Все равны, все равно вместе…
Брось ключи, и дальше без нас.

Знаєте, що смішно? Цей текст я беру з сайту гурту, котрий сам колись створив…тобто сайт, не гурт звісно ж…