Трішки легше стало, бо стало відомо куди. Смішно і епічно, що штаб у Одесі. Епічно, що неподалік кладовища, тож зможу побачитись з малою. І це, мабуть, одне з найприємнішого. В іншому…відчуття, що буде щось більш профільне по хобі, тож не так вже й погано це все може закінчитись. Будемо бачити завтра-післязавтра, коли попаду фактично у якесь місце, де ми і будемо. Звісно, це не під Ніжином, але теж не гірший варіант. Принаймні, я на це сподіваюсь.
Певна радість є і в тому, що інші також попаді більш менш туди, куди вони хотіли. Тож…без жертв? Ну..мабуть. час покаже. Але там мені всяк буде легше себе знайти в проявити.
Цікаво, що нік я не планую якось міняти. Бо це я. Це моя сутність. Хотілося повністю перейти на Дремора, але то про інше. І навіть фз, темна чи то світла сторона. Але не зірвався, і дві сторони мене “отпиздили” ту, нову сторону..
Загалом то, бачу, що ця вся історія, просто додала ненависті до тієї сторони, що у заголовкові. Або ж, скоріш, люті. Бо багато речей спалахнули ще більшим полум’ям в мені. І я вже не той, хто б’ється з вітряками. Я той, хто обриває їм лопасті. So..
Типу тої, що була у попередньому дописі, і зависаєш на ній…
Вчора сидів, і знову міркував, що хочу на концерт. І саме моє знаходження на ньому вкаже мені на те, що я вирвався з цих гратів. Наче Кока-кола у 90-ті ..
Чому мені здається, що все піде не так, і я буд змушений аде через тиждень воювати на два фронти? Але одне, певно, скажу – я готовий. Навіть якщо буде не так, як планувалось, я зроблю так, щоб мої умови були найкращі. Виборю своє місце під сонцем навіть а цій всій сраці…
В кожного своя війна, і моя – з цією системою…а вода точила камінь..
Щось кудись пішло, але що і куди – не зовсім зрозуміло. Налякав я їх? Чи, навпаки, розізлив? Мабуть, вже й не суть важливо. Але шуму я тут мав все одно більше, ніж багато інших. А шум дозволяє хоч якось виділитись з натовпу. Цього достатньо? Авжеж!
Люди зустрічаються досить різні, багато з особливостями, загалом психічними. Але фізично теж є багато людей з особливостями. І це слід враховувати саме тобі. Поки ти тут.
Життя нагадує Жовту стрілу, де хтось з пасажирів був у потязі і був його частиною, а хтось просто їхав на ньому. І здається, що я все ще їду десь ззовні. Наскільки це можливо, висунувшись з вікна.
Один хлопчина сказав, що я нічого не шарю в армії, тому не можу казати що “армія то срака”. Що забагато пролежав у лікарні. І все таке. Але ж, справа в тому, що я ніколи в не казав про себе, як про бравого вояку. Я той, хто просто пише історію. Часом свою, часом чиюсь..
“You make me die, die, die, and I’m walking dead Because you lie, lie, lie to my face like that..”
Дивним чином, після вчорашніх міркувань, під ранок мені приснилось, що якимось перехуєм, в руки попав зошит марусі, в котрому половина листів було свіжонаписаних, але вирваних, зошит попав під дощ, але там був якийсь останній конспект з малюнками грибів і словом під кожним. Послідовність їх не пам’ятаю, та й не суть важливо. В кінці зошита був пакетик в якому були якісь вирвані листки, котрі я знав, що про щось особисте, що стосувалось нас. І що той зошит попав мені в руки коли я вирішив викреслити все минуле.
Я запитав себе, чи є бажання прочитати те, чи просто знищити, щоб не лишилось навіть якихось відголосків. І тут треба було рушити на “завдання”. Я взяв якусь бойову гранату. Сашка щось перепитала, я кажу “ну…якщо їй жахнути, то не лишиться нічого на відстані шістьох метрів навколо” – хоча технічно не можу того всього знати. Тож на питання, що з тим робити, моя відповідь умовно полягала в тому, що я пішов шляхом знищення всього, що мені заважає. Так, щоб від того не лишилось сліду.
Чи піду я так далеко, що видалю навіть архівні фото з 2007 чи десь поруч? Риторичне питання – так, піду. Бо не намагаючись витягнути людей з того часу, я не буду бачити сенсу і у світлинах із ними. “..що було в таксі залишиться а таксі..”(c)Volna
“I’m so tired feeling Like something is missing The war inside is heavy Nobody seems to get me I’m tired of screaming When no one is listening Why do I keep pretending The world I see is more than empty”
– – – – – – – – – – –
Дивним чином співпало, що після Nothing заграла Echoes. Що була згадана вище, і ось..
“No one can hear me Like I’m screaming alone Til I’m dead in my heart And I bleed in my throat Should I let go Cause all I hear are echoes”
Загалом, це дійсно Linkin Park сучасності. Він інший, як і я. Але той самий..
Знаю, як певній людині важко читати безліч негативних думок тут, але це таке собі відображення внутрішнього світу у зрізі останніх подій в житті. Я думав, що після переїзду зникне блог і якось лишити Нотс, але Нотс, так само, зникне як і ОФУ. Буде інше, буде інакше. Буде без старих людей там. Буде чеською. Буде інший світ. Мене тішить ідея, що я виріжу скальпелем все своє життя до 40 років, щоб почати нове. З якимись певними контактами, але не більше. Взагалі, я б лишив максимум 5 людей, яких знав. І то, здається, це забагато. Якось Дар’я одна. В іншому…я питаю себе, кому я потрібен такий, який є? І не знаходжу в собі відповіді на це питання. Не хочу засудження, не хочу зайвих питань. Саме для цього і потрібен скальпель.
Мені подобається оцей блог, наприклад https://www.tumblr.com/redpanther23/ – життя людини, образ, творчість, машина. І хочеться щось таке. Жити сьогоденням, мріями, планами. Десь їздити, щось бачити, знайомитись.
Іноді здається, що це навіть не стільки про плани, а така собі обіцянка комусь. Виборювання права на своє майбутнє. Ти кажеш, на що ти згоден. Що ти будеш робити, як ти будеш жити. Що зміниться в тобі зсередини і ззовні. Скільки кроків готовий зробити, яких раніше не робив, щоб мати те, чого хочеш.
Я розумію ціну і час, які слід буде віддати. Десь п’ять років на робочому контракті, ВНЖ, вивчення мови, здавання на права, на громадянство, вивчення традицій, середовища. Це великий і довгий шлях. Але це буде шлях до себе. І все це, що відбувається зараз, це не “перед”, це вже теж частина того шляху, котрий веде тебе до мрії. На початковому етапі важливо вижити і не накосячити, зробити підгрунтя для свого майбутнього. І просто йти до своєї цілі, по маленьких кроках.
Телефона вже більш достатньо, щоб не закидати фото творчість. Буду знаходити час, розвиватись, відволікатись. Хто зна, може в майбутньому саме фото стане для нашої сім’ї одним з основних джерел доходів. Чим погано їздити Європою своїм “запакованим” Трафіком, фотографувати, зустрічати нове, і…просто жити?..чи так багато нам треба?..
Пів километра праворуч, пів километра ліворуч. Такеє…
Якась така апатія. Не від того що поруч, не від того що наступна може по мені. Просто розуміння певного Титаніка якось не покидає. Питаю в себе, скільки є часу і що за нього можна встигнути. Та й в цілому.
Мені хочеться бачити світло і якісь перспективи. Але поки що, з другим обстрілом за два тижні, локації, протяжністю в 3 км, якось то не дуже..
Мене те не лякає, це більше про ситуацію безвихідності. Типу і вас звідси не переведуть, і, за фактом, ти лише мішень у тирі. Досить дивне відчуття, і я певен, що зі сторони це виглядає значно страшніше, ніж моїми очима.
– – – – – – – – – – –
Це не заважає планам переїзду, скоріш просто плани виглядають чимось на кшталт фантазій йобнутого приреченця, котрий бачить світло перед темрявою.
Чи фаталізую я зараз? Ну…завжди є варіанти, що щось станеться, щось зміниться. Але то більше вже про щось абстрактне…бо якщо навіть не прилетить, якось довчать, розкидають по частинах. Виходячи з нинішньої реальності мабуть менший шанс попасти під обстріл “десь там”, ніж тут…
– – – – – – – – – – – –
Хочу тішити себе, що все буде нормально і як хотілося мені. Але все настільки не залежить від мене, що не хочу себе обманювати марними обіцянками. Я не можу гарантувати собі, що не попаду під обстріл, в тому числі ракетний. Що лишусь цілим. А це вже саме по собі перекреслює всі мої плани і мрії, котрі були ще пару тижнів тому. Відверто срати вже на те відношення і загалом, тут би просто пережити те все цілим, а там буде видно, куди мене далі закине це життя.
Мої гойдалки зараз це не про гойдалки, просто організм не може знайти собі спокійне місце в цьому хаосі..
З часом речі починають сприйматись по іншому, так і зараз. Трішки менше про рокстар, трішки більше про лівін фрі, а тому це:
..We ain’t got no money We’re just living free I just wanna be a rockstar, baby Be a love fuelled junky Live out movie scenes I just wanna be a rockstar, baby..
Більше про завтра. Звісно, хочеться щоб це “завтра” було не десь у неосяжному просторі, а наступним ранком. Прокинутись разом у іншій реальності. Хай і з незвичним графіком, та…що таке робочий графік у порівнянні з напів-в’язничними правилами?
Коли в мене починають з’являтися сили для інших, є розуміння що потрошку одужую. До повного одужання у всіх сенсах ще далеко, плюс фюзеляж надто вже побитий.
Легше жити і прокидатись, коли маєш ціль. Плани якісь. Тут є певна двійність. Чи може будувати плани людина, котра ще пару постів писала про “застрелитись”? Цілком. Просто це дві зовсім різні людини і різний розвиток подій. Тобто, легше говорячи, буде або так, як хочу я, або ніяк. Або я служу так як хочу і там де хочу, або не служу зовсім. Бачите, нічого важкого в моїх, здавалося б, взаємовиключних твердженнях..
“Then listen close ’cause the powers that be Don’t want you to know you have a choice They want you to think theirs is the only way The only path to what’s right But I say fuck them The revolution begins tonight..”(c) Lilith Czar
Набридли ці гойдалки щодня. Але така зараз реальність. Пачка пігулок у кишені каже “Русь, в тебе завжди є вибір..” – легкий метод одним махом стати неосудним і закрити це питання. Але ніт. Колись я мріяв надурити гопників і кинути їх на гроші. Я ще це не зробив, але не забув. Хто сказав, що я не спробую провернути все це тут і зараз?..тільки з гопниками іншого калібру…
Часом замислююсь над ходом думок у своїй голові, і розумію, яка безліч варіантів одночасно розглядається. Щоб вийти у магазин потрібно це зробити не у військовій формі. І я знайшов близько 6 варіантів, як це зробити, враховуючи відсутність магазинів одягу поруч. Можна піти у кофті і..труселях. Можна взяти таксі, доїхати до секонда, взяти речі і перевдягнутись. Можна попросити передати цивільний одяг з частини (офіційно). Можна заплатити 100 грн кур’єру НП і попросити своїх передати через нього. Чисто технічно є магазин медичних товарів де одна взяти халат. Можна підгорнути штанини у військових штанів і зробити з них шорти, що вже буде не схоже на типову військову форму. Це не враховуючи варіантів когось попросити штанів або ж…стягнути з сушки одягу неподалік від лікарні. Це як приклад скільки варіантів для вирішення одного питання.
Є варіанти, за яких я можу вважатись зовсім не придатним до служби, є ті, коли я буду ну дууууже обмежено придатними. Кожен з цих варіантів потребує певних кроків. І, мабуть, питання лише в тому, що я сам хочу. Отримувати 20к десь у відносній безпеці чи ж просто вважатись йобнутим на усю голову?.. Будь-який з варіантів має свою ціну. Я можу бути не розумнішим за увесь світ, але цілком розумнішим за людей, котрі зі мною зіштовхуються і вважають, що мають наді мною перевагу. Просто мені потрібен той, хто має інструменти і правильні формулювання для правильних відомств. Щоб вирішити моє питання.
“I’m not always bad, but I have my days It seems my angels and demons are thinking the same thing My god have I lost her, sometimes I feel like a monster Shit I’ve said too much It serves me right for ever feeling good enough Have I told you what you need to know I’ve been living with an axe over my head The more I look, the closer it gets Why you gotta make me feel like that I heard them talking and I know they’re saying Lock him up and throw the key But you’ve only seen the worst of me So tell me why do I feel like a criminal..”(c)Led By Lanterns
Став інакше сприймати лікарняне ліжко – як можливість щось переосмислити в змінити. Один з моїх “секретів”, це співпраця з моїм організмом. І коли на тому тижні я сказав собі “ну.., організме, врятуй мене..” – я опинився у сан.чвстині. Фз, чи організм встиг заробити собі бронхіт з плавним переходом у пневмонію, чи то навчальний центр мені допоміг так “покращити здоров’я” ( для розуміння, бронхітом, а, тим більше, пневмонією, я ніколи ще не хворів), але факт фактом. Я у лікарняному ліжку.
На мою думку, це час переосмислити щось, на щось інакше подивитися. Шанс зупинитись і провокувати подальші кроки. Я все часто згадую бажання зробити татуювання з написом “too fast for freedom”, але більше не у зв’язку з закінченням війни, а, скоріш, як кредо мого життєвого шляху. Іноді я дуже поспішаю, і, відчуття, що зараз тей самий випадок. Бажання не пропустити 10 днів навчання, щоб не лишитися на другий строк, може бути цілком хибним. А пару додаткових, офіційних, діагнозів у моїй справі, можуть, неабияк, мені допомогти.
В будь-якому випадку, я тут. Я думаю як і що робити далі. Планую різноманітні варіанти і йду до своєї цілі. Технічно, танкова могла б більше спрацювати, а на свої особисті бажання, іноді, треба “класти”. Але все ще вірю, щоб вийшло як хотілося.
Мій світ ще ніколи не був таким хаосом, в якому б я не міг зрозуміти, що буде краще і як діяти далі. Загалом. Хтось став цікавитись цим світом більше, хтось…зовсім забув про нього. Зараз це не дуже важливо. Як і все інше..
