Часом спливає щось у пам’яті. От як один випадок з дитинства. Коли взимку каталися на санчатах. Сусід попросив покататись – я дав. Увесь вечір тоді катались. І ось вечір закінчувався тим, що прийшла якась незнайома компанія. Наче нічого такого, наче й якихось циган чи ще когось такого. Не суть важливо. Тож діти. Попросили покататись. Я не давав. Потім вирішив дати проїхатись. Закінчилось тим, що та компанія проїхалась і…побігла з моїми санчатами кудись подалі. Я лишився стояти на горі. Поруч була їх чи то сусідка, чи то менша сестра. Я крикнув що не відпущу її поки вони не повернуть санчата. Вони щось там крикнули в дусі “нам все одно”. Поруч стояв той самий сусід/друг, чи як там його можна було назвати. Не суть важливо. Але цей спогад вигартувався в пам’яті як така собі “дружня безхребетність”.
Інший випадок був, коли стояли з сусідом з верхнього поверху розмовляли, прийшли мої одноклашники, з якими я певний час дружив. Це вже (наче) після закінчення школи було, бо ж…
Взяли вони за “манічку” ходити і кидати пітарди у віконце у дверях коли я виходив. А в той час я стояв біля дверей, тож…один вирішив, що краща ідея взяти і вдарити мене в око. Це був ще один досвід друга-сусіда, котрий ніяк не відреагував, чи щось зробив чи якось допоміг. І, мабуть, це був другий приклад такої “дружньої безхребетності”.
Я думаю, що моє небажання звертатись до когось за допомогою росте звідти. З дитинства. З розуміння, що в тих рідких випадках, коли тобі потрібна чиясь допомога – ніхто тобі не прийде на допомогу. І фактично, ти кожен раз лишаєшся сам на сам зі своїми проблемами. Сам на сам з ворожим світом.
Коли писав у різні ЗМІ по розповсюдженню тої теми з військоматом і всюди мене зустріла тиша – можливо, то вже був приклад з дорослого життя. Хоча, думаю їх було значно більше по життю. В будь-якому випадку, в такі моменти відчуваєш свою слабкість і безпорадність.
Завжди слід залишати за собою право на останній постріл. Право виїбати цей світ з усіма його недоліками, не дивлячись на свою слабкість чи безпорадність.
Я навчився сам себе підбадьорювати. Сам себе підіймати з колін. Сам собі казати, що “нічого…сьогодні не твій день. Не переймайся…завтра ти покажеш всьому світу, а сьогодні відпочинь…”
Булінгі, хуюлінги, і все таке інше – люди навчились давати речам “гарні назви”. Хтось скаже “називати речі своїми іменами”. Я скажу – називати речі, з котрими ніхто нічого не робить. Бо ж легше дати назву хворобі, ніж її лікувати. Легше прилетіти літаком на конференцію по кліматичним питанням, тим самим створюючи ці самі питання.
Світ навчився сприймати мене, як маленьку людину. Я навчився сприймати світ, як велику хуйню. Ворожу до всіх і вся…
