На майбутнє

Відпустити минуле, навчитись не чіплятись за людей і спогади, які наче цепи тягнуть тебе назад, приковуючи наче до фундамента. Перестати думати про чужі проблеми, як про свої власні. Не намагатись зробити життя всіх краще, в тому числі тих, хто тобі не близький душевно. Не намагатись приймати участь у всьому, куди тільки можна “влізти”. Не сумувати за речами, які ти більше ніколи не зможеш зробити і місцях, які ніколи більше не зможеш відвідати.

Не думати про те, що могло бути якось інакше або краще в тому чи іншому місці. Йти до цілі, не дивлячись на те, наскільки вона буде важкодосяжна. Не зупинятись у пошуку місця, яке стане тобі домом до останнього дня. Місця, в яке тобі завжди буде хотіти вертатись.

Знайти справу, якою будеш займатись і отримувати з цього дохід. Робити тільки так як хочеш і вважаєш за потрібне. Жити і виглядати, не озираючись на минуле життя. Зробити все, чого боявся і що раніше тобі здавалося дивним і неправильним. Вірити в себе і в те, що кожен наступний рік буде краще за минулий.

Я не пам’ятаю, коли саме я це писав. Чи коли я втратив надію на те, що повернусь звідти, де служив. Чи після спроби самогубства. Чи в інший момент. Але я писав їх, щоб дати собі пораду як далі жити. Яких правил дотримуватись. Яким шляхом йти. Цікаво, що останній абзац збувся перш за все. Інше, думаю, теж буде…

Твій смак, твій стиль

Це мої улюблені чашки для фото, які я найчастіше використовую як для чаю, так і для робіт. Дивним чином мені сподобалось як фото виглядає з камери (ха-ха, воно ж вже отримало свій фільтр). Але “дороблений знімок” я теж додав. Бо він по-своєму мені подобається.

Взагалі, кожен знімок це наше сприйняття кольору. Тож якщо комусь подобається наше сприйняття кольору – ми з ним на одній хвилі.


Чашки підсвічені світлодіодною підсвіткою для квітів, яка зараз використовується не для них, а просто як вечірнє світло на кухні. Кухня в неонових тонах виглядає незвично, але цікаво. Рекомендую.

Маленькі роботи

Я ніколи не сприймав дописи у блог як щось велике. Навпаки. Коли ти починаєш вести новий блог (а я ще пам’ятаю, як це відбувалось з OFU, більше 10 років тому), ти думаєш “окей. Це допис. Але він лише один. Кому буде цікавий один допис? Їх має бути багато! Лише тоді кожен знайде щось своє! І буде повертатись до тебе”. Але зараз я замислився над тим, що кожен такий допис це велика робота. Це велике досягнення. Це те, що вже є і буде в цьому світі, і з часом люди будуть повертатись до нього. Якщо він корисний. І так відбувається зі старим блогом, де в мене читають статті котрі були написані кілька років тому, а стали актуальні саме зараз, під час відключення світла.

Кожна стаття це велика робота. Навіть якщо вона наспіх написана – головне сенс, який ти в неї вкладаєш. А успішно написана стаття може зробити твій блог відомим як якась відома пісня, котра відгукнулась в серцях багатьох. Тож не варто недооцінювати кожен окремий допис.

Пахло смертю…

Люди навколо відчувають смерть. Люди дзвонять мені, і кажуть про смерть. Люди говорять зі мною і кажуть про смерть. Мій погляд став більш похмурий, а реальність ставала такою, що я б давав відсотків 75 що ми не виживемо, якщо кудись не поїдемо, і 25 що дотягнемо в тому стані як є до кінця війни. Бо обстріли стали частіші і точніші, ніж в часи…коли їх не було? Саме так. Будь-який снаряд, дрон, бомба – знесе будинок і, вірогідніше, нас разом з ним. Це факт. Сухий, але факт.  Замислився, що треба проплатити хостинг хоча б на рік, щоб людина не дарма відправила мені ту гру за посилання на сайт, бо ж…реальність темнішала.

Коли я надягаю якесь плаття чи перуку – я задумуюсь, що якщо зараз прилетить – саме в такому вигляді мене знайдуть. Мені пофіг. Як і їм буде. Просто факт. Цікаво читати блог, коли  кожен допис може бути останнім? Чи він сприймається живішим в такому випадку?

 

Бургер Кінгс

Одне з наших сімейних хобі – це приготування бургерів. Ми кожен раз щось змінюємо чи додаємо, щоб досягти “того самого смаку”, який ти отримуєш, коли відвідуєш бургерну.

Іноді ми щось забуваємо додати (як то солоні огірки, яких у нас може не бути), іноді ми вибираємо інше м’ясо (не свіжоприготовлену котлету). На цей раз ми взяли готові булочки, намазали на нижню половину кетчуп, потім свіже приготовлена котлета з курячого фаршу (фарш робили самі), засмажена на електрогрилі. Далі свіжа цибуля, солоні огірки, які самі маринували, і кілька шматочків сиру Чедер. Закриває це все верхня половина булочки і ставиться у духовку під гриль з конвекцією.

На цей раз смак був вже досить наближеним до того, що ти отримуєш у спеціальних закладах. Я б сказав, що десь відсотків на 85-90 було “тим самим”.

Хто зна, можливо колись ми відкриємо бургерну на колесах? Можливо. Хто зна… 🙂

Легко відпускаю людей

Є тип людей, яких я легко відпускаю. От вона. Живе під Луцьком. Це гріх? Ні. Ми самі там жили. Недалеко…їздить в Словаччину – це гріх? Ні…мова не про те. Це просто той фрагмент котрий був у останньому листі з одного майданчику, на який вона пише. Вона пише на російськомовному блогомайданчику – це гріх? Так.

В такі моменти у мене складається відчуття, що західна Україна це, дійсно, “окремий світ”, де немає війни, тож…можна писати на ворожому майданчику, де кожні 4.5 з 5 хочуть твоєї смерті? Так…мабуть. Бо люди з “мирного світу” – вони як золоті рибки. Не довго пам’ятають, чому вони, взагалі, на початку війни, виїжджали із своєї країни. І зручно зараз мотнутись у Словаччину, чи Німеччину, чи ще кудись, щоб “розвіятись” від цієї війни.

Була колись гра Dr. Mario. В моєму дитинстві ми грали в неї на старому телевізорі на приставці, яка була аналогом Nes. Картинка була чорно-біла, а там треба було знищувати мікробів. Білого, жовтого і червоного кольору. На монохромі білий і жовтий були як один колір, ледь-ледь відрізняючись якщо придивлятись. І от відчуття, що для цієї людини війна в монохромі. Вона є – але можна й пописати. Бо ж “війна десь там…”

Подивились Банди Нью-Йорка (2002)

Дивно дивитись фільм, якому ледве не стільки ж скільки і тобі. Одразу прокручуєш в голові скільки тобі тоді було, що в тебе було в житті, які події припали на цей час. Приблизно так само ти дивишся фільм, і намагаєшся зрозуміти, як саме і чим жили люди в ті часи.

Питання міграції завжди викликає суперечки, особливо серед корінного населення. Все це веде до воїн і розподілу влади на різних територіях. Саме про це і ведеться розповідь у фільмі Мартіна Скорсезе – Банди Нью-Йорка. Я не хочу переказувати сюжет і згадувати персонажів, давайте просто пройдемось по відчуттях. Це той самий фільм, котрий ми вдвох досі не дивились, тим цікавіше було дізнатись, що ж саме так викликало захват у людей, що фільм отримав стільки нагород.

В більшості випадків список імен акторів може сказати тобі, яке кіно ти будеш дивитись. І якщо звернути увагу на те, хто був у фільмі на ролях – можна сміливо сказати, що фільм просто не міг провалитись хоча б за безліч відомих імен. Але що ховається за ними?

Історія досить звична, коли в дитини вбивають батька і вона планує помститись. Це не перший і не останній раз, коли вже з початку фільму ти розумієш, який в нього буде кінець. Але сюжет розкручується, і тобі починає здаватись, що все буде зовсім не так, як здавалось. Ти навіть робиш теорії про те, хто ж буде “тим самим”, хто переверне історію у свій бік і напише її. Але…

Щось починає йти не так приблизно у другій половині фільму. Коли карти відкриті, ти розумієш хто є хто і які в нього цілі, але, що важливіше – персонажі знають те ж саме. І тут ти стикаєшся з дурістю, котру неможливо ніяк пробачити. Чому? Ну…бо ж. Пів фільму нам показують персонажа, який живе на принципах. Він розповідає про те, що “ніколи не вбивав чесних людей, окрім…” – але… В інший момент він же починає резко ненавидіти людину, яку ще кілька хвилин тому восхваляв і возносив до небес. І в тебе виникає певний дисонанс – як так? На чому заснований світогляд персонажа, якщо він в один момент каже і робить одне, а в інший змінюється так, що тобі стає важко зрозуміти “що то було?” – першу половину фільму.

Головна трійка акторів (хоча відомих імен тут половина списку) зіграла чудово першу половину фільму, і…дивно другу. Є певні елементи романтики, які не розкриваються. Є певні елементи дружби, яка руйнується. І в цілому, якщо так замислитись, увесь фільм про те, що усі гівнюки. Просто одні через те, що ними народились, а інші – бо їм здається, що в цьому світі так легше жити.

Фільм було цікаво дивитись всі майже три години. Але є мало причин, через які б я міг порекомендувати його до перегляду. Він не гірший за схожі фільми, але чи кращий?..

Hell

Коли ми приїхали в свою частину, нас зустрічав напис над входом “Welcome to Hell”.

Часом мені здається, що моє життя котиться в пекло, хоча я чую за вікном кулеметну чергу, вибух від збитої цілі чи прильоту і розумію, що життя не може котитись туди, де воно вже знаходиться. Тож…чи так страшно померти з боргами? Думаю, що ніт. Неприємно, але не смертельно. Я намагаюсь вирішити всі питання і одночасно. Банк повідомляє про “дивні справи з моїм рахунком”, і, часом, лишається думати – що раніше прилетить, шахед у будинок чи блокування карток? Ох…

Як для людини, котра хотіла закінчити рік без боргів і кредитів – я взяв на себе (надто) великий тягар, котрий маю якось винести. Мені треба якось дожити ці два місяці, не згоріти в цьому всьому (маю на увазі в зайнятості), вивезти це все і вийти переможцем. І я вірю, що з весни мені буде легше, бо ж буде повноцінна робота, я зможу повноцінно оформитись і…до неї ще треба дотягнути. У всіх сенсах.

Я зробив велику ставку. Я поставив, фактично, все на ідею того, що я буду займатись чисткою димарів. Мене запитали “Рус, в чому ти впевнений?” і я відповів – в тому, чим займаюсь фізично. Бо тільки це реально. Тільки те, що ти робиш руками, в тебе не зможуть забрати. Бо ти це робиш сам. Цими самими руками. І я вірив в цю ідею настільки, що у нас з’явився Жужик. Фактично на останні збереження. Ще клаптик збережень пішов на літієву батарею до нього, котра ще не доїхала. Смішно, але вона може обійтись десь майже в половину його вартості.

Зимою в нас майже не буде роботи, тож сподіватись що я щось вивезу взимку не слід. Так, пару робіт може і трапиться. Але це не те, що врятує моє фінансове становище. Те, що трішки його врятує – я цим і так займаюсь. Наскільки можу собі це дозволити.

Мені потрібна людина, але зараз її немає в моєму оточенні. Я кажу собі “о…є цей” – але ловлю на думці, що той чи інший не дасть мені зараз того, що мені потрібно від нього чи неї. Ті що є самі потребують моєї уваги, а не навпаки. А я хочу якоїсь такої підтримки, чи фз. Я хотів би найти “примарну людину” – з якою ділитись музикою. З якою ми б могли у щось побігати через Стім втрьох чи вчотирьох. Живу людину, а не це все. Але не маю ресурсу зараз щоб от прям думати про те. Навіть страшусь написати в місцеву групу про те, чи є взагалі такі “динозаври” як ми, які в 30+ років грають у щось кооперативне. Хоча…ризикнув, нарешті. Подвимось…