Тим часом, в паралельному всесвіті…

Я фз чи то успіх, чи, але..

Ще ніколи мої ноги не були так популярні ^_^

Взагалі, той допис був про використання зробленого самотужки засобу для латексу (для вдягання і блиску) за рекомендацією ChatGPT. І був більше про те, що дурний я купився на його рекомендацію))

Смішно, що дописи з вивіреними роботами збирають менше вподобайок (і це завжди), ніж знімок, який ти робиш як такий собі рофл. Шкода, що ця аудиторія цікавиться виключно конкретно взятим знімком, а не творчістю в цілому. Але…ми ж за просування? Ці вподобайки підіймають твій профіль вище, роблячи його більш впізнаваним. Тож іноді є сенс піти на певні жертви, аби здобути щось більше.

На тому тижні я заохотив нігтьових фетишистів, на цьому латексно-ножних. Хлопчик Руся, (майже) 36 рочків.

Не завжди шлях може бути прямим. Частіше він хвилястий. І я знаходжу себе в цих хвилях. Створюючи себе і світ навколо. Більшість творчості я тут не публікую, а хто знає де той знає. Сплив в думках вірш Якімова, котрий я тут згадував 7 років тому. Резонує.

“Вы не умеете хранить чужие тайны
Имена людей как карточки в колоде
Из-под полы в игре роняете случайно
И это шулерство, как будто, даже в моде.

Вы не умеете хранить чужие тайны
И доверяя вам
Очередная жертва,
Шажок навстречу сделает случайно
И будет вскрыта
Как письмо с конверта.

Читайте ж вслух,
Доходчиво и прямо!
И громко смейтесь,
Чтобы слышал каждый.
Вы не имеете хранить чужие тайны
А остальное, как-то,
Мне уже не важно…(с)Ваня Якимов”

Подивились Венера в хутрі (2013)

Не перестаю дивуватись, як дивно дивитись такі-собі “театральні постанови” у вигляді кіно, але минулий досвід з Догвілєм показав, що мені може бути цікавий такого формату фільм. Про що він?

Фільм розповідає історію двох людей – режисера Тома і актриси на ім’я Ванда. Том хоче поставити театральну постанову за мотивами роботи Леопольда фон Захера-Мазоха – Венера в хутрі. Але йому ніяк не вдається знайти актрису, яка б могла ідеально підійти до головної ролі. Аж раптом, до театральної зали заходить актриса, яка має те ж саме ім’я що і героїня роману – Ванда. Не дивлячись на свій, дещо, нахабний характер, котрий одразу ж починає бісити Тома, з кожною новою хвилиною вона ще більше розкривається як та, хто зможе чудово зіграти головну роль п’єси. Але…де закінчується п’єса, а починається реальність?

Свого часу я запитав одну дівчину, чи можна вважати, що будь-яка творчість, в тому числі її (фанфіки) є відображенням внутрішніх бажань і думок. Тоді я отримав ледь не протест на ці слова. Бо ж це “виключно видумка”, але на чому вона базується? Так само в цьому фільмі ти задаєшся питанням, чому саме режисер для своєї дебютної роботи вибрав саме цей роман і чим він його надихнув. Протягом фільму стає зрозумілим, що режисер (п’єси, не фільму) певним сенсом хоче прожити те, що викликало в ньому неабиякий захват. Він, неначе, хоче висловити свою “оду” твору, котрий відгукнувся в ньому чимось дуже близьким.

Венера у хутрі є останньою з адаптацій цього твору під режисурою Романа Поланськи. Казковим чином цей фільм випав нам у перегляд перед Новим роком, і я був би дуже не проти, якщо б увесь рік ми дивились лише картини такого рівня. Це безпрецедентна історія про двох людей, які лишаються віч на віч в пустій театральній залі, і між ними відбувається справжня магія, коли тобі приємно спостерігати цю хімію між акторами і персонажами. Якщо Догвіль показав мені, що для цікавого сюжету достатньо лише сцени і мінімальних декорацій, то Венера у хутрі показала, що для цікавої історії достатньо не більше двох акторів.

Чи рекомендую до перегляду? Так, звісно. 9 з 10! 🙂

Ps а ще ми тут можемо спостерігати чарівну гру чарівної Еммануель Сеньє. Думаю, без неї ця роль не була б настільки видатною ^_^

Ненавиджу

Цікаво, що один з останніх, якщо не останній, допис за рік, буде про хейт.

Зловив себе на думці, що я ненавиджу той факт, коли дивлюсь на певних людей, які або влаштували собі концерт (мається на увазі свій), або ще щось. І ти розумієш, що вони змогли це зробити через те, що в них є якісь знайомі чи друзі, які їм допомогли це зробити. Легше кажучи що в них є це “плече”, котрого в тебе в житті ніколи не було.

Кажуть, що у відносинах хтось любить, а хтось дозволяє себе любити – і іноді складається відчуття, що з допомогою комусь все працює так само. Є ті хто допомагають комусь, і це ти, а є ті, котрім лиш необхідна твоя допомога. Вони просто не створені щоб допомогти тобі самому, нехай і в якійсь дрібниці. Просто тому що не створені.

Якщо подивитись в це ширше. З того куту, що все в житті базується на любові – нехай вона буде “сліпим фанатизмом”, з цього виходить, що якщо людина тебе не кохає – вона не захоче тобі чимось допомогти. Бо коли любиш когось – ти намагаєшся все для нього зробити. І виходить, що тебе не любить ніхто.

Щоразу ловлю себе на думці, що наші взаємовідносини (сімейні) саме на тому базуються. Що в більшості своїй, ти можеш покладатися лише на себе. Є епізодичні люди, які щиро щось тобі пробують допомогти, але в загальному сенсі все так не працює. З відчуттям, що ти просто не народився з якоюсь золотою ложкою в дупі.

Саме в тому полягає моя прив’язаність до людей типу Касі, котра якось позитивно відреагувала на те що я створював – і все. Тобі здається що хоч хтось оцінив те, що знецінено іншими. І ти починаєш чіплятись за таких людей. Робити з них ікону.

Відчувається якась безвихідь, коли ти розумієш що це все немає рішення. Просто бо у кожного в житті свій шлях. І якщо ти дійсно не можеш когось чимось зачепити, що йому буде подобатись – твій шлях це шлях одинака.

Сумно це..

Ідеальні частини

Протягом життя ми втрачаємо свої “ідеальні частини”. Для звичайних людей то, мабуть, нічого, але коли ти перфекціоніст – це нагадує відрізання шматків від цілісної особистості.

Якось в дитинстві, принаймні як воно відклалось в моїй пам’яті, мене жбурнули на машину. Точніше машину в якій був обрізаний дах. Я не певен, що це було перше травмування за життя, але так я отримав свій шрам на лівій нозі і свої перші чотири шви на тілі.

Інший випадок був пов’язаний з тим, що знаходячись у бабусі, я поліз на трубу покликати матір. Причина? Дивна і дурна. Екгем. Мені треба було витерти дупцю. Тож про вік не питайте. Нога зісковзнула із труби що лежала на землі, і…так я отримав рану калитки, напоровшись на арматуру, що стирчала з землі. Все зашили і “заклали на місце”, але так в мене з’явився ще один шрам на досить дивному місці.

Третій випадок стався також в дитинстві. Коли я спускався з залізної гірки. Знизу балувався мій старший брат, котрий сидів в її основі. Коли я поїхав я злякався, що в’їду в нього, і заструмив палець між металевою трубою качелі і полотном котре було також з металу. Ні, тоді мені не відрізало пальця. Але з тих пір на мізинці в мене став красуватись ще один шрам.

Років так в 15 мені зламали ніс під час новорічних свят. Якісь гопники, бо ж ми спокійно відпочивали у своїй неформальській тусовці. На нас накинулись і…з тих пір, мабуть, мій ніс такий який є.

Цікаво, що всю юність я був більш обережний ніж раніше. Тож особливих травм (окрім душевних, звісно) не отримував. Років у 17 мені вирізали варикоцеле. Приблизно три шви. Але те не рахується.

Смішно, але більшість травм я отримав у місті, в якому зараз живу. Якось я ледь не вибив собі око, коли поставив дошку на камінь, на один бік поставив аличу, на інший бік натиснув ногою. Зараз смішно, тоді було не дуже. Але вона потрапила мені прямо у око. Було боляче. Дуже. Часом мені здавалось що через це в мене одне око бачить все у більш жовтих тонах, але з часом я дізнався з інтернету, що це властиво багатьом людям.

В цьому ж місті років у 10-12, мабуть, я набрав у пластикову пляшку газу з запальнички і…підпалив його. Як результат – був опік пальця, але відносно несерйозний бо зараз його і не видно.

На лівій руці є маленький шрам – і я точно пам’ятаю, що він від арбуза. Точніше від ножа який зіскочив. Так само як на іншій руці є шрам звідси ж, котрий був отриманий старим ножем, який різали кропиву курам. Вже не пам’ятаю, як саме я отримав той шрам.

На брові в мене є шрам від удару о двері. Це вже з військових часів, коли я в темряві втрапив лбом у дерев’яні двері.

Один з самих дурних шрамів, точніше не шрамів, а майже відрізану частинку себе, я отримав коли ремонтував велосипед. Я крутнув колесо, намагався зупинити дискове гальмо рукою, і мій великий палець потрапив між гальмом і диском. Кінчик пальця майже відрізало. Але, дякувати Павлу, ми доїхали до лікарні, там рану обробили і все обійшлося. Я не зовсім відчуваю цей кінчик, але палець виглядає як звичайний. Саме він став причиною для цього допису.

Протягом життя ми втрачаємо свої “ідеальні частини”. Ми стаємо зруйнованими. Не такими як інші чи як нас створила природа. В мене виникає сум, що певні частини мене вже не будуть такими, якими б мали бути. Але я не можу з цим нічого зробити, тож чи варто сумувати через це? Я поки що ще шукаю відповіді на питання, що сильніше відрізає від нас частини – залізо, чи негативний досвід, отриманий від певних людей? Схиляюсь більше до другого.

В мене безліч неідеальних частин, з якими я навчився жити. Я змирився з тим якими вони є. Колись я думав, що якби втратив хоч частинку себе – то було б краще померти, ніж лишитись з каліцтвом. Але якщо так мислити – треба було стрибати з того моста у 17 років, бо перше своє серйозне каліцтво я отримав саме тоді.

В світі є багато людей гарніших за мене чи вас. Ідеальніших за нас. Та що з того? В широкому сенсі? Це не робить їх важливішими за нас. Гарнішими (в більш широкому сенсі) за нас. Кращими чи ще якимись. Просто в кожного свій шлях, так само як кожен народився за певних умов, в певному місці, і в певній сім’ї. Це не страшно що ти можеш бути не багатим, чи мати якісь вади – головне не робити ці недоліки сенсом свого життя. Не фокусуватись на них і не надавати більше значення. Моя камера потерта, але вона все ще робить чудові знімки. Я теж потертий, і роблю, часом, чудові речі. Це ніяк не залежить від фізичного стану.

Ретро (Contra)

Я хотів би коротко написати «хто знає, той знає», але, мабуть, поясню. У моєму дитинстві була консоль, здебільшого відома як Денді. На ній є гра «Contra». Якщо на титульному екрані ввести «вгору вгору, вниз вниз, назад вперед, назад вперед, B A, Start», то в грі з’явиться тридцять життів. Це також відоме як “код Конамі”.

Я носив в голові цей проект кілька днів, але все не знаходив часу (чи можливості, через обстріли) для того, щоб розмалювати нігті. Що цікавіше – вчора відбувся сильний обстріл, який знищив місцевий відділ поліції. Тож…мабуть, ця робота знайшла інший, більш глибший сенс – зараз, нам всім необхідні ці самі “додаткові тридцять життів”. Не важливо, врятованих, або не втрачених.

Нещодавно, одна людина сказала мені, що хоче менше думати про війну. Мати менше “війни” в своєму житті. Фактично, на тому наші шляхи і розійшлись. Бо я не хочу мовчати про те, що мене оточує. Я хочу вносити в це свої сенси, але якщо для неї війни немає – ок. Бо я в ній живу. Тож, фактично, для неї немає мене.

Зміни

Непомітно для самого себе, я став надто обережним. Вже не роблю раптових придбань чи дарунків. Все зважено. Виміряно. Я не купую речі бо “просто подобається”, а дійсно зважую, чи можу я дозволити собі за плату для роутера віддати, наприклад, 25 доларів. Чи це забагато. Саму плату роутера з ціною у 2600 грн я планую брати у розстрочку, з розумінням що зараз, ця смішна раніше сума, мені стає не по кишені. Нехай до весни. Нехай до часу, коли ми зможемо знову працювати на повну міць, але поки що ні.

Смішно, але в мене навіть став розділений бюджет по заробітку. Що я витрачаю на дорогі товари і що на більш дешеві, хоч і ті, що принесуть більше заробітку. Мені доводиться вивіряти кожну копійку, щоб сходилось одне з іншим. Я планую проопалювати будинок взимку хоч пару місяців дровами, щоб зекономити тих 7000 грн на газ (хоча на дрова пішли, майже, ті ж самі 7000 грн). І ця економія вона багато в чому.

Днями здивувався, скільки в мішку сміття було пляшок від алкоголю. Зрозуміло, що то не “за місяць” чи, навіть рік, але ж факт фактом. Ти дивишся і розумієш, скільки грошей йде, в тому числі, на таку дурницю. Але коли ти не палиш (привіт 100 грн на пачку в день/два), 1-2 рази на тиждень щось випити не страшно. Чи страшно?..міх герх з мене сміється під час цих роздумів, бо ж…бо.

Навіть у площині творчості зараз смішний момент – кожен раз коли я йду митись, я голю окрему частину. Сподіваючись, що настане день, і “добивши все інше я піду себе знову знімати”. Я хочу цього. Робити темні речі, висвітлюючи їх у світлинах. Гарно звучить, чи не так?..

Знову третя. Час спати…

Завжди пам’ятай…

..хто ти є..

Я нафарбував білі полоски, а на них букви. Мені хотілось щоб ці штрихи нагадували старий паркан, на яких хтось намалював нові літери. Загалом, ідеально було б нанести поверх літер ще один шар білого, але, боюся, що все зіпсував би. Мені треба вчитись..