“And I’ve got nothing left to give
Will you deem me fit to swim
And will you water me?
‘Cause I’ve, cause I’ve been here before
And it don’t get any easier
Tell me will you help me swim
And will you water me?
Ohh..”
Ранок починається з того, з чого і мав. Пісні-натхнення на весь день…
Сподіваюсь, лікарка таки дозволить ноут, і я зможу постити щось більш зрозуміле…
Слухаючи пісню Soundgarden, згадав вчорашній ролик де розповідалося про нову вокалістка Linkin Park, і те що Честер пішов з життя за своїм другом Крісом Корнеллом. Як завжди почав все приміряти на себе, бо ж це моє найулюбленіше зайняття – питати в себе, як би було у моєму випадку.
Починаю перераховувати в голові всіх людей, кого знав. Приміряти на кожного. Підставляти у рівняння. І отримую пустоту. Zero. І справа не в тому, що в моєму житті не було таких людей. Скоріш я б спробував їх якось увіковічити, створити якийсь фонд, допомагати людям у скрутному становищі, щоб таких речей не траплялось, або траплялось менше. Бо найгірше що ти можеш зробити це піти за кимось із життя. Просто щоб “на знак..”
Мабуть тим і імпонує Ynk, що вона дає допомогу з проблемами, а не вирішення для цих проблем. І цього достатньо…хоча..
“By the time that you’re reading this
I’ll be gone, I’ll be gone
By the time that you’re reading this
I’ll be gone, I’ll be gone
So come now, dive right in
The water’s fine to swim
Don’t look away, don’t blink
Or you’ll regret it
By the time that you’re reading this
I’ll be gone..”
Сашка сказала, що можна сказати, наче в мене є другий день народження, а за фактом…
Безліч людей, що згадали тебе коли ти майже зник. Це цінно. Чи скоріш безцінно. Чи хотів би я зникнути насправді? Головна проблема в тому, що зараз будь-які мої слова можуть бути, в прямому сенсі, використані проти мене. Бо тим, що я вижив, я обманув себе самого. Я питаю в себе – чому не дочекався вечора? Коли все було за планом і так як треба. Хоча собаки мене б здали і я це знаю. Навіть коли в обід я пішов за пагорб, наковтавшись таблеток, вони були поряд. Ті, хто був поруч, не дивлячись ні на що.
Чи судилося мені взагалі піти з життя в той день і саме так? Це вже риторичне питання. Пропорції відомі, тож за будь-яким бажанням я знаю що робити. Просто поки що не розумію нащо. Це актуально і у темі “нащо жити” і у “нащо вмирати”.
Треба знайти якийсь сенс. Бо без нього далі буде важко. Дуже важко…
“I’m screaming down your walls
Can you hear me at all?
Can you hear me at all?
‘Cause I’m crying out your pain
I’m trying hard to get through
I’ll be there when you fall
If you need me at all
I’ll be there to fix you
It could never be too late
To call me up and come my way
I would love to see your face
Don’t wait ’til tomorrow
We could take it back to when
We were young and were best friends
I will help you through this mess
Don’t wait ’til tomorrow..”
Цікавий факт полягав в тому, що я не можу згадати такого ж виконавця, на якого б я так підсів, щоб вважати його ліками від усього. Тобто можна сказати, що це вже навіть не про музику, а щось більш особисте. Наче співає твій внутрішній голос, тільки десь ззовні.
І це те, що завжди дозволяло лишатись мені самим собою, за яких обставин я б десь не знаходився. Такий-собі маяк в пітьмі.
Хотілося б вірити, що подальший шлях буде для мене більш зрозумілим. І є люди, котрих я буду підтримувати навіть якщо буду знаходитись не поряд з ними у частині. Бо є певні обов’язки з мого боку, від яких я не відхрещуюсь. Тож далі буде далі. Колись війна закінчиться і я потраплю на концерт. Можливо найбажаніший в своєму житті. А поки…поки буду розробляти макет. Він має бути таким, що буде відповідати внутрішньому відчуттю. Часу вдосталь..
Миєш, прибираєш, їздиш, робиш – і так по колу. А…іноді ще щось вчиш. В іншому…більш плоского життя давно вже не пам’ятаю…
Скоро його кудись хильне. Тож…не звикай до когось бо чогось. Всяк все зміниться…
..As I look into your eyes
And I can see the lies you tell me
You sell me
Keep covering my mouth
The truth is coming out about you
About you..
От пишу цей допис з ноутбука, і…частково це більший “я”, ніж зазвичай. Та й…чи лишився я собою?..
Іноді мені здається, що більше немає того мене, яким я був. В будь-якій іпостасі. І навіть того, котрий планував переїхати в Чехію теж. Лишився я, котрий певною мірою не хоче існувати в цьому світі в будь-якому з середовищ. Звик казати так як є, як відчуваю. А відчуваю зараз саме так. Сьогодні було трішки менше думок про те щоб стрибнути з поверху. Чи краще? Ну…я охоплював зором з вікна третього поверху, наскільки тут високо, тож..мабуть, відносно воно все.
В мене дивний спосіб з’ясовувати, який мій світогляд зараз. Якщо я йду, наприклад, в туалет, і от “не йде”…зазвичай я собі щось бормочу під ніс, щоб заспокоїтись. В от вчора не “запланований переїзд”, не “ти заробиш багато грошей..” – не працювали. Тож це не те, у що я вірю зараз. І, мабуть, я в цілому зараз мало у що вірю. Заїбався сьогодні за день, але коли оце от…робили душову, заливали підлогу бетоном. Я відчував себе частиною чогось. Але це була частина частини мене. Не більше. Це як я можу сидіти за столом з Сашкою і Оленою, їхніми дітьми, відчувати якусь спорідненість, а в наступний момент обмірковувати переїзд кудись далеко від них – так і тут. Одна зі сторін щось відчуває, але не більше. Бо це саме “більше” хоче звідси втекти. Не у вигляді “психозу”, а просто бути в іншому місці. Смішно, але їх “серйозний і суворий комбат” навіть своєю собакою не керує, тож диву даюсь, як він керує своїми людьми і чого саме вони бояться. Ну..хіба що того, що він їх викине з цього “корабля”. В іншому…я не поважаю цю людину. А коли я не маю поваги до людини, чиї накази я маю виконувати, то про що ми говоримо? Яка взагалі в тому суть?..чи хтось вірить, що я колись буду відкорятись тому, кого я вважаю слабшим? Кмон…
Певним сенсом, може те що він там де “планшетники” майже постійно, одна з причин, чому я не хочу там бути. Маленька, але причина. В іншому…я поважав командира “танкової” котрий там був, зараз не дуже розумію яка там людина, але і тут я не розумію, чому я маю тут бути…просто не відчуваю цього. Для мене тут немає “мого місця”. Тож…нащо?..
Можна багато чого сприймати моїми “психозами”, але внутрішньо я розумію, що це все інформація, котра була “перероблена” моїм внутрішнім чуттям, і якщо воно десь так звучить від мене – значить саме так я це і сприймаю. Тут я когось і щось знаю, але чи є це причиною тут лишатись? У зрозумілих обставинах і середовищі, але без зрозумілих причин нахуя було переробляти ту душову, якщо будівля зіяє дірками і не готова до зими.
Мабуть, я був готовий і, певним сенсом, чекав суворого але справедливого начальника, щоб розуміти, що за твоєю спиною надійна людина. Тут я бачу лише людину, котру всі бояться, але мені все ще не зрозуміло, чому саме. Тож…подивимось що там по ВЛК буде і далі буду думати. Може завтра у свого безпосереднього начальника перепитаю що і як з переводом у іншу частину. Бо хотілося б знати, що тут погодять мій перевод в іншу частину і вже тоді брати з неї відношення, а не знову як завжди. Якщо вже ВЛК вкаже що я повністю придатний, то можу йти куди завгодно. Хоч і в ту ж танкову.
Я живу емоціями. Я людина емоцій. І тут мені не вистачає цих самих емоцій. Тут просто як таке собі “болотце”. В котрому можна пересидіти, але я не хочу. Я і з автоматом, може б, не дуже хотів бігати, але отак от сидіти…навіть теоретично приносячи користь…не хочу. Не тут, не зараз…я розумію, що можу попасти в значно гірше середовище і загалом, що там буде не до таких от постиків, хоча б і вночі, але може хоч там я би відчував себе на своєму місці. Якщо вже я не можу бути вдома, то хочу бути хоч там, де я буду розуміти, нащо я саме там. Тут я цього так і не зрозумів…якось так..
..Fuck your authorityI’ll make my own..
Чудово, до ви почули про три моїх іпостасі, і добре, якщо ви не зрозумієте глибину того всього. Втім, дивлячись на епікриз, там вказано навіть те, що я сам не очікував побачити. Тож..завтрашній ранок покаже що і як, а поки…
Who decides what’s wrong, what’s right?
Everything is balance, everything’s light
I got so much on my mind, and I been awake all night
I’m so pumped, I’m so psyched
It’s bigger than me, I’m getting so hyped, like
let me taste the lows and highs
(Oh) let me feel that burning fright
(Oh) this story is my truth..
..Trying my best not to forget..
Продовжувати читання I was alone falling free.. (чернетка 2023)
..котрі полюбляють казати щось типу “о…яким я був/-ла дурним тоді, коли це писав/казав”. Типу виріс, змінився, всьо ок, і тепер соромно за щось з того, що було зроблено, чи сказано раніше. В такі моменти я полюбляю зануритись в свої старі записи. Будь-які..типу такого:
Це запис, десь приблизно, 2005-2006 року. Часів, коли я навчався в технікумі і, відверто, я навіть не пам’ятаю, кому те могло бути адресовано. Але натикаючись на подібні записи я не вважаю себе “тоді дурним” чи зараз “надто розумним”. Скажімо так, я відношусь до них приблизно так само, як би хтось відносився до чогось подібного, що написала його дитина. Ну типу…ти ж не скажеш “боже, яка в мене тупа дитина, що вона таке написала!”. Просто це про іншу, “внутрішню” дитину. Зі своєю ми вчимось розуміти друг друга. Інакше дивитись на ті чи інші речі, крізь досвід, пройдений “разом”. Хоча…тут, мабуть, і без лапок можна. В моєму сприйнятті, якщо казати “яким я тоді був тупим” – ти не себе тодішнього принижуєш, ти принижуєш себе теперішнього. Приблизно от як в тій ситуації, коли мені заявили що моя дівчина “нє трамвай – подвінєтса”. І це було не про те, що її не беруть у розрахунок. Це про те, що в розрахунок не беруть мене і мою точку зору. Моє сприйняття. До речі, за 11 років “нє подвінулась”. Дивно, нє?..хоча дєвоньок я знавав багато за цей час. Повернемось.
Людей я оцінюю по кількох критеріях. Один з них як вони відносяться до себе. Другий – як вони відносяться до інших. Мені без різниці, як вони відносяться до мене, бо якщо відношення до інших паскудне – це, всяк, дорівнює відношенню до тебе. Хоча те, як вони відносяться до себе – це, мабуть, найважливіше.
За життя ми робимо безліч речей. Добрих, поганих, смішних, дурних. Але ми самі і є такі – добрі, погані, смішні, дурні. Тож…чому тоді бігти від себе? Від тої людини, котрою ми були колись?..
Якщо вибрати річ, котру можна було б виділити за останнє десятиріччя, одне досягнення. Я б вибрав не свій рід діяльності і свободу. І, навіть, не наші взаємовідносини. Це була б навичка не соромитись себе, своїх хобі, свого внутрішнього світу. Не реагувати на те, як все сприйме зовнішній світ. Бо це не важливо, коли ти в гармонії з внутрішнім. В гармонії з собою…
Стара чернетка. Дивно, що не опублікована
Зловив себе на певній нестабільності, котра пов’язана з моєю майбутньою (без 5 хвилин минулою?) службою. І цікаво тут навіть не те, як далі будуть розвиватись події. Це, якраз таки. Більш ніж зрозуміло. Цікавий сам факт виникнення подібного “маршруту”, відносно якого ти б навіть подумати не зміг, втім..
Як я і казав, якщо мені згодні платити 20к і тримати у штаті заради чистої підлоги – ок, але нащо?.. – і, мабуть, тим самим питання задався не тільки я. Я цілком можу проаналізувати і відслідкувати послідовність міркувань людей, котрі вирішили, що може мені не зовсім і місце серед них. Тож…питання виключно технічне? Мабуть..
Як би там не було, зараз я більше готовий до того, що буду отримувати зарплатню і “якось служити”, ніж вірю у звільнення. Бо воно зараз переплутали би усі карти. Хоча, відверто, я б був не проти, бо пам’ятаю, скільки питань лишалось по будинку по підготовці до зими. Тож…час покаже. або гроші отримуватиму, або мені дадуть час. І спокій. Черне слово, якщо так, то перший тиждень буду перевіряти смак пива і вина, щоб якось відійти від цього самого жорстокого і нещадного “українського рейву” під назвою “какбилізація”. Бо мобілізацією тут і не пахне тоді, якщо в мене забрали час, а за фактом виявилось що я, все ж таки, непридатний до служби..