Позначка: думки

Дождь, как шорох страниц…

Цікава штука, цей ваш Амітриптилін…з одного боку він дає можливість “бути мені людиною”, з іншого…пригнічує і, я б сказав, вирізає саму мою сутність. Як я там намагався зберегти. Протез нервової системи – я б так його назвав.

Часто читав про те, як люди сидять в 15 і 17 років на всяких антидересантах, і думав “ок…а як це?”. Зараз я знаю як, і…мабуть багато речей стали більш зрозумілішими. Не легшими для розуміння, а саме зрозумілішими.

Важко з людьми, але на самоті десь так само..

Для дорослих..

Насправді, “Супермінор” від Cheshires це як “Развлечение” у Стри. Той випадок, коли аудіторія “ще не виросла”, а виконавець вже. І ти лише з часом щось починаєш розуміти. Як от, наприклад, цей скарб котрий відкопав тільки зараз…

“небо усыпано звездами пестрыми
хочется песен и сладостей
простых человеческих радостей

я забыл
я монстр
поднимите мне веки
руки мои изломались в извечной мольбе
я убил
так просто
я убил человека
в себе”

Вважати російськомовні пісні Cheshires поганими через мову? Не став би. Хоча б тому, що в них більше сенсу, ніж в таких же текстах російських виконавців. Про “Гострі предмети” я зовсім мовчу. Бо це пісня, котра, в певному сенсі, стала для двох слухачів таким собі “рятівним човном” в певний час їх життя.

Цей трек (Монстр) не для всіх, але при бажанні ви можете підтримати виконавця і придбати його на Bandcamp https://cheshires.bandcamp.com/track/–41 . Тим більше, що сам Вадим Казаков з самого початку війни всебічно допомагає нашій перемозі. А один з учасників гурту воює за нашу можливість писати такі пости…

А “Сніг”, з цього ж альбому, то просто скарб зі скарбів…

До речі, на моїй пам’яті Cheshires це той самий гурт, котрий одночасно зайшов і мені і Aleksandra Brodovskaya – тож це наш “сімейний” улюблений гурт. Хотілось би подякувати за безліч казкових моментів на концертах що були і тих, що точно ще будуть.

“Режь меня, режь
Заполни эту брешь
Из этих цепких нитей живым не выйти
Горько-солёная слеза из глаз прольётся
Зажглась звезда, погасло солнце

Зима всё ближе
Постель мне лижет
Свой вонзит кинжал
А мой хороший
Нас всех искрошит
Жаль…”

От і зараз…

Я хочу дистанціюватись від важливих рішень, як от, наприклад, жити в будинку що є, але з сусідами, або ж шукати своє. І я не хочу відповідати на це питання. Не для себе, ні для когось ще. Бо…воно все одно не моє. То чи є якийсь сенс вкладатись у щось, що не твоє?..життя навчило, що ні. Але і варіантів не дуже багато…

Можна спитати себе “Русь…ну чим ти невдоволений на цей раз?”. На цей раз я невдоволений тим, що один хоче купити цю половину, другий хоче лишити як є, третій не знає що він хоче, а ми четверті. Сторона, котра зовсім стороння. І завжди буде відчуття не свого будинку. От запам’ятайте цю думку – я вам на неї ще точно встигну 10 разів поскаржитись.

Невчасно я себе накручую, але різниця між відновлювати цей будинок і взяти інший в такому ж стані за 5000-10000 і відновлювати – десь так на так…але там ти сам вирішуєш, як все буде. А тут ні…

Фром спікінг…

“Если так подумать, что вся жизнь людей состоит в желании “окольцевать” всех и вся. Т.е. сделать их собственностью. И когда кто-то становится собственностью, люди начинают искать другую собственность. Однажды я понял одну замечательную вещь – ты можешь “окольцевать” душу, ну, или, сердце человека. И это не о физическом проявлении. То есть всегда нам хочется, чтобы о нас вспоминали. Нам писали. Это означает привязанность. В широком смысле мы стремимся к тому, чтобы привязать к себе как можно больше.

Иногда я ощущаю себя Марусей…в этот раз с большой буквы, т.к. некое признание. Я захватываю людей, а потом не знаю, что мне с ними делать. Но возможно лишь так думаю, что делаю это…”

Заперечення, Гнів, Торг, Депресія, Прийняття

Не впевнений, на якій сходинці цієї драбини я знаходжусь зараз, але, мабуть, це останнє. Але на моїх умовах. Добрий продавець знає, як цілеспрямовано завищити ціну, щоб потім зробити знижку і вийти у плюс. Щоправда, боюся що тут я, як завжди – вийду в нуль. Та й…у цілому, в мене одна з книг на читання була “Менше нуля”. Тож…де я зараз?..

Думаю, що зарано чітко щось визначати. Забагато змінних, що не залежать від мене. Втім…зараз я лежу з продовженням свого ГЕРХу, тільки на лікарняному ліжку. Що буде далі – підкаже понеділок. А до нього ще три дні.

Підлікуватись, розібратись зі справами, відійти. А там як карта ляже…

Я майже змирився з тим, що треба їхати на навчання. За однієї умови – вони будуть у Чернігівській області. Ну або ж..як буде…

В будь-якому випадку, в першу чергу треба підлікуватись

“Не для молвы, что, мол, чудак…”

..А просто так, а просто так..

Мабуть, я найдивніший кадр, котрий під час війни сам пішов у військомат, щоб…отримати повістку. Чисто технічно я живу за три-дев’ять земель від місця прописки, і які взагалі були шанси її отримати офіційно? Тож…хай лишиться тут, як приклад дурості того, що нічого страшного в цьому немає.

..і ніхто тебе не затягує в машину…і ніхто не лупить тебе дубинками. Більш того, навіть питання про “дєвибилі86лєт” ніхто не задав, хоча за фактом моє тимчасове посвідчення було дійсне до лютого 2017, тож…ввічливо все пояснили, що від мене треба, де куди і з чим бути.

Загалом, я якраз і не люблю вирішувати якісь прострочені питання через те, що на мене обов’язково мають кричати в дусі “вичьтособіпозволяєтє”. А тут і за штраф не почув і в цілому.

Мабуть я той самий кадр, котрий виходячи з військомату побажав гарного дня. Бо ж як до мене відносяться, так і я…

Завжди любив ці очі

..з обкладинки гри..

В них є щось таке…знайоме…цікаво падаюче світло. Проступаючі капіляри…колись я був дурбельком, і дуже багато днів грав у Діабло 2. І ото мені доставляло знаєте шо? Що в мене були такі ж самі червоні очі як у нього. І я думав про те, що “треба до друзів доїхати поки вони такі”. Мабуть, тоді в мені жив якийсь явний косплеєр-придурок, котрий вважав то за щось таке. В будь-якому варіанті, автори ігор знають щось про очі.. 🙂