Позначка: думки

Найкращий спосіб

Насправді, кращий спосіб дізнатись, яка навпроти тебе людина – це подивитись на його/її домашню тварину. Ні-ні. Мова не про те, що “собаки похожі на своїх господарів”. Це, в певному сенсі, про виховання. Про відношення до інших людей. Тобто якщо, наприклад, ти у людей, і до тебе до рук йде їх кішка – значить люди відкриті. Якщо йде, але боїться – сором’язливі. Якщо до рук не йде – люди обережні, не дружні. Наші коти, наприклад, всім раді (Варя). Дехто з них досить обережний (Будяк). Дехто терпить незвичне для нього відношення (Гаммі). І у інших людей так само. Тобто, я будую своє сприйняття інших, частково засновуючи його на тому, як тварини людей на тебе реагують.

Не можу згадати якихось зворотних прикладів. Коли це не співпадало…

Обід

Часом буває так, що мене не відпускає якась фраза. Зловив себе на думці, що сьогодні це фраза про те, що “мене родичі з’їдять”, якщо дізнаються що я допомагав сусідці. І…я підвис. Реально. В такі моменти я починаю підставляти змінні. Як це?

Ну…тобто. Ти задаєш собі питання – чому тебе мають “з’їсти”. Приходиш до думки – мабуть, тому що ти не робиш в себе, але робиш десь. Ок. Аргумент. Але яка кому різниця, як ти витрачаєш свій час?

Ще варіант..фз. Що ти їм не допомагаєш, але ж кожна людина вільна вибирати, кому допомагати, а кому ні. Тобто вона орієнтується на свій власний смак в цьому питанні, приблизно так само як людина не питає у родичів, який їй диван чи стілець взяти. Бо ж…яка комусь різниця, який стілець береш ти?

Одні люди уживаються з іншими, з котрими не уживається хтось третій, і…в цій всій системі якось виходить так, що ти є тою ланкою, котра уживається (чи пробує уживатись) зі всіма. Знаходячи свої плюси і мінуси у всіх.

Кожен раз, переїжджаючи кудись, ми дійсно беремо “себе” “з собою”. З принципами і правилами. І кожен раз, кудись переїжджаючи, ти спостерігаєш одну й ту саму картину, коли “зовнішні” люди намагаються нав’язати тобі своє уявлення про когось. Але ж, справа в тому, що кожна людина для кожної окремої людини буде “своя”. Вона буде бачити її своїми очима та й загалом. Тож…мені не зрозуміло, яка комусь має бути різниця, кому я допомагаю, чи як, чи що роблю.

Одне мені не подобається – ти не можеш поділитись тою радістю, що ти комусь допоміг чи плануєш допомогти, бо є одне золоте і єдине правило в цьому випадку – тебе зацькують. Не важливо, кому і чим ти допоміг і які ВЛАСНІ ресурси ти на те витратив. Чи то сили, чи то гроші. Мене часто питають, “чому я допоміг” чи ж нащо я щось зробив для когось…і мені набридло відповідати на питання, на яке я не хочу відповідати. Бо ж я не скажу комусь “ну вам подобається бути свинями і жити в своїй голові і ради себе або своєї сім’ї, а мені – ні”. Це ж пряма умова для конфлікту. А нащо ще один конфлікт в середовищі, де конфлікти самі по собі виникають?..

“Життя – це

…трагедія, коли бачиш її великим планом, і комедія, коли дивишся на неї здалека” – хтось приписує ці слова Чарлі Чапліну. В іншій версії ця цитата є від лиця Джокера. Хоча мені здавалось, що я її чув в Сальте. Не суть важливо. Продовжувати читання “Життя – це

Дивина

Стикнувся з дивним явищем. Точніше не дивним, але про це трішки пізніше. Спочатку про те, що було спочатку. Продовжувати читання Дивина

Проблемка на двох лапках

Відчуваю себе такою-собі “проблемкою на двох лапках”. Бо всім оточуючим від мене зараз більше проблем, ніж користі. Але мене, загалом, ні на що не вистачає. Бо ж чи там, чи сям…та й взагалі…

Колись найважчим місяцем мені згадувався той, коли в мене з нирки йшов камінь. Пам’ятаю як косив траву. Пам’ятаю як у Повчу їздили…все те відбувалось, коли він, фактично, застряг. Навіть пам’ятаю, як тоді в похмуру погоду жарили у Павла ковбаски, і я ще їхав додому щоб випити таблетки. Коротше кажучи той період добре відклався мені в пам’яті. І здається, що цей місяць, котрий проминув “за два дні”, є чимось схожим. І він важчий. Тобто, візьмемо стани крайньої радості і крайнього відчаю – так от, вони якось змінювались один за одним. Радість від зустрічі з друзями, з якими не бачився пів життя. І відчай від неспроможності щось зробити. Якби я писав свої мемуари, це б була окрема глава в них. Але ні.

Напис на моїй футболці каже “More hopeless fear”, або “більш безнадійний страх”. Мабуть, цим терміном можна назвати мої відчуття зараз.

Загалом, в мене одне питання. На яке я не хочу отримати відповідь. Мене відпустили, забули, чи чекають? Бо ж…технічно мене можуть “тримати” вічно. Практично…є законні норми, котрі вони не можуть обійти. Тож, хотілося б бачити результат витрачених грошей і…часу? Ці маленькі виродки зробили так, що Сашка мала, майже, сама збирати всі речі. Досягли своєї мети? Цього хотіли?..нде…

Останнім часом я починав вірити в ідею “безпорадності долі”. Тобто, що, все ж таки, є речі, котрі ти не можеш обійти і вони обов’язково трапляться. Обшуки в військоматах трапились одночасно з моєю історією. Тож…мої дії це зміна долі, чи знову випадковість? В будь-якому разі відчуття, що це такий-собі “тайм-аут..” далі буде? Чи готовий я?..

И смотреть – не насмотреться, и дышать – не надышаться…

Бьётся и рвётся наружу сиянье, размеры его велики…

Продовжувати читання И смотреть – не насмотреться, и дышать – не надышаться…