Позначка: думки

Іноді треба просто…

..потратити трішки грошей і полежати в ванній..

Помітив дві речі. Перша це те що часто використовую словосполучення “коли переїдемо”, а друга що став рідше його використовувати. Бо ж…загалом, хто зна що завтра, та й в цілому. А з моїм єврейським щастям отримувати від життя наганяй, то й зовсім…так от.

Написали мені позавчора добрі люди по комплекту відеоспостереження. Спитали, чи зможу зробити знижку (а там ціна і так 1800 стоїть і комплект з нюансом). Спочатку перепитав, чи влаштує ціна у 1500, а потім подумав…і ще раз подумам…і ще раз…і вирішив що якщо військовим і у військовий час, то можна й просто відправити. Мене перепитали чи потрібні документи, але я не те що їх не спитав, а ще й запропонував відправити ще один повністю робочий комплект. Результат?

Обидва комплекти вже у хлопців, по отриманню відчитались вище. Радість.

Чим більше ти якось так допомагаєш військовим, тим більше фрази про “коли переїдемо” звучать якось більш живо і реалістично…я не герой, і род діяльності зовсім не геройський, та й загалом. Але приємно відчувати, що ти є частиною того, що не те що наближає перемогу, але, хоча б, може врятувати чиєсь життя. Це вже того варте…

Дивне відчуття свободи..

Вчора, а точніше вже позавчора у нас з гнізда випав горобець. Ну, тобто. Не у нас, а у птахів, що під дахом завелись, він випав і його знайшла наша Варя. На подив не встигла замучати, тож дістав його з-під пенька, куди він якимось чином забився. Постало питання що з ним робити далі. Варіанти розділились між “рятувати” і “рятувати”. Пробував годувати, горобець не їв. Вирішив покласти його у коробку, викласти її сіном і розмістити ту коробку неподалік від гнізда. Я задався питанням – що я можу зробити в цій ситуації. І прийшов до висновку що нічого. Але задався іншим питанням, крізь призму того, що він скоріш за все не виживе. Що гірше, повільно чи швидко померти? Тобто, цілком логічне питання з точки зору – ви б хотіли поступово протягом тижня помирати від голоду (знаючи, що вам все одно 100% світить померти) чи ж померти швидко?

Цей світ цікавий (ні) тим, що нас в ньому часто ставлять перед фактом вибору, котрий ми маємо зробити, коли вибір не є вірним в будь-якому ключі. Тобто як в грі. Якщо тобі дають на вибір два варіанти – у 90% випадків ти вибереш невірний. Бо ти поступиш так, як би ти поступив, опинись в цій ситуації. І потім диву даєшся, коли для “ачівки” чи “вірного ходу сюжету” тобі потрібно зробити так, як тобі не хотілось спочатку.

Сьогодні зранку я думав, що його вже немає в живих. Але сталось диво. Його батьки знайшли його там, мабуть підгодували, і він…живий. Дивиться на мене. Його батьки щось там щибітали мені. Впевнений, що вони не дуже розуміють, що то я зробив з їх дитиною. Я й сам не зрозумів, бо я звик що всі ці історії закінчуються смертю створіння з різницею в часі. Година чи день. Ми спостерігали багато смертей кошенят за останні пару років. Когось намагались відігріти, когось просто не ставало зненацька. З роками ти не чекаєш на диво, ти чекаєш на ще одну смерть. Мабуть вже навіть не важливо чию – людини чи тварини. Смерть як вихід за межі цього світу виглядає не більше ніж просто вихід за двері приміщення, де відбувається якийсь двіж.

Дивно писати це, і натрапити попутньо на пісню. Най буде епіграфом…

“Зірки на небі палають
Сусіди за стіною знову вмирають
Чи буде завтра не знаю
Але я гадаю

Ти тут і я тут не назавжди
То будемо справжні
Ти тут і я тут, не назавжди
То будемо справжні..”(с)ba.latskii

Город в твоих глазах сужается до света ламп…

“Знаешь, я потерялся в телефонных номерах.
Я так давно не улыбался «не всерьёз».
И нам с тобой на крыше не сидеть до утра
Под взрывы
Июльских
Гроз..”(с)Orange House..

Чому в мене відчуття примарливого друга, котрий десь пропав, і ти хочеш йому сказати про “Ти більше не пропадай, дзвони…дзвони..”

Запах сорвавшихся вниз облаков, и день, день…

В нашем городе нет не проводов, не машин
Теперь времени больше чем жизнь, не спеши
Дыши не дыши, останься здесь, в комнатах без потолков, не души,
Запах сорвавшихся вниз облаков, и день, день.

На сегодня прощай, гасим свет
Где с мыслями на рассвет…

Колись дуже її любив. Ось в чому різниця. Музику ми любимо, а людей кохаємо. Але мова про пісню, звісно ж.

Пам’ятаю емоцію і відчуття. Я не можу згадати людини, відносно якої в мене ця пісня резонувала. Є думка, що таких було багато, і це просто як якийсь загальний образ. Епілог взаємовідносин з кимось.

И так смешно, без жестов без слов в сердце
На лице выстрелы с той стороны
Все равны, все равно вместе…
Брось ключи, и дальше без нас.

Знаєте, що смішно? Цей текст я беру з сайту гурту, котрий сам колись створив…тобто сайт, не гурт звісно ж…

Колись давно, часів ще айсікью…

В мене була звичка. Досить шкідлива, бо ж з наслідками. Я міг знайти щось десь про співрозмовника. Загалом…береш аську (номер) чи нік, вбиваєш в Гугл, вуалях! За часів ВКшок все стало ще легше, коли когось чи щось окрім ніку можна було знайти тупо по даті народження. Але то вже було значно пізніше. Так от.

Звичка була не в тому, щоб знайти. Звичка була в тому, що я говорив “я можу розповісти, як я це дізнався, але після цього нашого спілкування більше не буде”. Здається кілька разів так робив, здається кілька разів того спілкування більше не було. Не в тому суть.

Сьогодні воно мені згадалося, і я спитав себе – наскільки ти далеко готовий піти, заради втіхи свого “я”? І дійсно, наскільки?..

В мене безліч сторін, більшість з яких негативні. Як от, наприклад, оця. Згадуючи назву блогу Олени, відчуття, що мене була близька ідея писати про якісь минулі події, наче то вже не важливо і то було про іншу людину і інше життя. В неї я чекав, поки почнуться події часів нашого з нею спілкування. У себе…у себе я не чекаю, що колись я буду про це писати як про минуле. Не дарма завжди кажу, що я людина, котра може бути “ламповою” тільки з тої точки зору, що не змінююсь. Не змінюються смаки, не змінюється сприйняття світу. Хіба що сприйняття людей, хоча…чи збрешу я комусь, що люди в моєму житті (мабуть) теж, для втіхи оцього самого, свого “я”.

Раніше було цікаво, чи є якісь межі в цього мого “лагідного паразитизму”. Зараз вже здається, що ні…

Chemical romance

Якщо так подумати, то моє життя, все ж таки, стало пов’язаним з хімією. Не візьмусь о пів на четверту рахувати кількість за рік, але…частково то Хондроітін з Глюкозаміном. Частково то Амітриптилін. Частково то Омепразол з Домперидоном. Частково Метамізол натрію (Спазмолгон). Я можу сказати “диви! Я можу без пігулок!”. Але щось мені то нагадує той чорний анекдот, де “- Мама, мама, диви! Я їду без рук! (через хвильку, з-за повороту) – Мама, мама, диви, я їду без ніг!”.

Смішно, але я задоволений. Чим? Тим, що хоч в чомусь я відповідаю самосприйняттю. Бо ж я можу мати нервові зриви, але я вважаю, що я “недостатньо працюю”. Я можу не мати грошей на те, щоб щось замовити, але вважати що “треба шукати товари”. Завжди здається, що ти недостатньо відповідаєш чомусь, щоб сміливо заявляти, що те в тобі є. Зараз я можу сказати “дивіться, я можу без хондропротекторів!” але ця гумореска може закінчитись за місяць-два…

Що мене дійсно бісить, так це кількість грошей, скільки йде на підтримку моєї життєдіяльності. Навіть якщо викреслити ідею самознищення, я не дуже розумію, якщо в 33 в тебе стільки ліків, то що буде в 40? Чи, недай боже, 50?..

Ну…з K-70 мене…

Той самий випадок, коли я отримав “свою” камеру

Чому саме “свою”? Бо ж…

З певних часів прийшов до думки, що річ стає своєю не коли ти платиш за неї в магазині. Вона стає такою тільки тоді, коли ти вкладаєш в неї щось своє. Звісно ж японський соленоїд не є частиною мене самого, але він цілком зможе вирішити питання цієї камери і дасть мені можливість за скромну суму (в Україні така камера зараз коштує нова близько 26к, вживана близько 19-20к, а в мене вона буде лише за 7-7.5к приблизно). Не так вже й погано. До речі…про “непогано”

Мені подобається американська обов’язковість. Вона не завжди є такою, але ж…

Традиційно кидав офери продавцям. Традиційно отримав відповідь, і…дещо дивну. На мій запит купити ноутбук за 90 у.о., продавець….запропонував мені його забрати за 45 доларів. Як бачимо, продавець забув составити одиницю “перед”. Як результат – до мене їде ноутбук вартістю 45 доларів, за котрий я давав 90 доларів…шик?..

Загадковість

Щось змінилось у Вордпресі. Не дуже розумію “шо”, але якось шось. Бо ж відвідувань більше, а розуміння того менше. Я думаю, що шлях приблизно такий – Tumblr-Wordpress-Блог. Бо ж на першому э реклама другого, де зараз багато хто заводить свої сайти Хоча це не точно.

Загалом, коли сам намагаєшся щось знайти, стикаєшся з головним питанням. Двома. Що і нащо. В такі моменти просто таки хочеться піти і пограти у щось “брудне”.

Помічаю, що в мене є більше, ніж я того потребую. І це стосується всього. Техніки, людей, ідей. Не вистачає чогось, щоб якось це все змусити працювати як треба. Не вистачає мене…

True

Перекручую в голові фразу, котру намагаюсь викривити для себе і так і сяк. Тобто наче мені дали завдання, і я маю дати відповідь чи вирішення його. Загалом, в мене є відповідь. Кілька. Продовжувати читання True