Позначка: думки

От що я не люблю…

..це коли мені у іграх вказують, на якій мові грати. Серйозно…))

Є компроміси типу мови блогу. Вирішив – став вести українською і перевів переклав всі записи. Але не треба ніколи мені вказувати що робити…бо ж я то я…

В собі самому жити вмій…

Гіпотетично, я знайшов собі того самого друга, котрий “Человек 33 черты”…і ним виявився я сам. Мені достатньо того, що я сам для себе пишу. Сам для себе знімаю світлини. І, більше того. Я починаю ревнувати, коли щось або хтось руйнує цей зв’язок. Коли я чекаю чийогось “лайку” більше ніж натхнення для нового запису у блог – я просто йду з того місця, де я його чекаю. Коли я чекаю чийогось листа, більше ніж своїх думок відносно різних речей – я викреслюю того, хто має його написати. В певному сенсі, для мене стало небезпечним з кимось підтримувати стабільний зв’язок, бо він може знову стати тією причиною, через що я перестану з кимось спілкуватись.

Фактично, найближчою для мене людиною є Олександра. Далі йду я сам. Далі всі інші. І мені подобається бачити світ саме в такій площині. На жаль, при всьому моєму бажанні дарувати свій час і свою…най буде любов, я не зміг знайти людей, котрі були б варті того, щоб їм приділяти більше часу, ніж собі.

Тож, загалом я не проти, а може навіть дуже “за” з кимось поспілкуватись із повною зацікавленістю в людині і її історії, але відмовляюсь від відчуття “бодунчіка” після того, як моя зацікавленість втрачає межі..

Додамо трішки “непідсанкційного”..

Uncensored ^_^

Censored -_-

Я в школе так решил
Что когда вырасту совсем большим
Не буду тратить жизнь на дела
Что считаю скучными

Пускай другой идет на завод
Или слепнет в офисе
Жизнь слишком коротка
Чтоб ее про*бать как все..

Свобода

Десь посередині, не з краю
Якимсь своїм таким нутром
Я ту свободі відчуваю,
Що з білим падає снігом. Продовжувати читання Свобода

Автономність

Поки що найбільший “затик” з автономністю – це…інтернет. Супутниковий дорого, у підсилювачі 4G я не вірю. В те що працює “телефонний” теж. Якось навіть сумно. Щоб у 2022 не було варіантів…принаймні, доступних звичайним смертним…

Отожбо…

Вчора у нас був антівоєнний постік, а сьогодні цілком воєнний піз…айладно…дєць…

Власне, як пишеться цей пост?

Приблизно отак…підключено старенький ноутбук, що використовується під відеоспостереження. Клавіатура від компьютера, бо ж ноутбук без неї. Світло, що зверху, зроблено з фари від велосипеда, дешманського штативу і літієвої батареї ємністю 5000 mAh, що валялась від чогось. До речі, вже працює з годин п’ять поспіль і норм. Сам ноутбук живиться отакот

Тобто від батареї ровера, до котрої підключено перетворювач 36-12. Але цікавіше живлення самого ноута

НРшний блок живлення, котрий живиться від 12 вольт прикурювача, котрий вставлено у НРшний перехідник, котрий приєднаний до…ще одного перехідника, котрий вструмлено вже у третій перехідник. Легше легкого 🙂

В певному сенсі, для мене це зараз романтика. Не відсутність світла, звісно ж, а те, що щось придумується находу з того що є. Хоча…загалом досить попсово. В мене є паяльник від ЮСБ (як виявилось, дуже непогана штука), купа акумуляторів, перетворювачі всякі, батареї від роверів, врешті решт.

Загалом, в мене не гірший варіант. В іншому…я живий приклад електро-нескоренності – рішення знайдуться на всі питання…було б бажання і здоров’я…

Будемо об’єктивні

В широкому сенсі, війна – це не про захист чогось. Це про порушення твоїх прав і свобод. Тобі затикають рота – щоб ти не казав те, що “не слід казати”. Тебе видирають (якщо так буде угодно) з “богом даного життя”, і лишають єдиного права вибору – вбивати когось чи ні. Тобі кажуть, що ти маєш захищати землю, котра, здебільшого, тобі не належить, бо ж я не пам’ятаю, щоб хоч якийсь клаптик землі був комусь відданий, а не придбаний кимось за гроші. Якщо ти намагаєшся врятуватись всіма доступними тобі методами – ти вважаєшся колаборантом і маєш бути засудженим.

Яка б сторона конфлікту до тебе не зверталась у ситуації, в котрій ти не винен – тебе заставляють робити речі проти твоєї волі і твоєї віри.

В ситуації, коли мені б сказали в когось стріляти – я вистрілив в того, хто мене хотів заставити це зробити, а потім застрелився сам. Тому що ніхто не має права вказувати що робити тій чи іншій людині.

Є території, країни, віросповідання, океани, звірі, всесвіт. Є оверхдохріна речей в цьому світі. Вони змінюються. Зникають. Виникають. Це все залежить не від однієї взятої людини. І я довго не міг зрозуміти, що ж мене бісить в цій всій ситуації. Чому ж я не можу радіти як всі, чи вболівати як всі, чи ще щось робити як всі роблять зараз навколо. Мабуть, тому що я не хочу бути як всі. Я не намагався з’їбати з країни чи з дому. Ховатись від когось. І якщо хтось прийде до мене додому і спробує мене вбити – я буду мати таке саме право вбити його. Але це локальний конфлікт між кимось і мною. Як той, коли на тебе нападає вовк, наприклад. І або ти або він.

І тим менше я розумію, чому хтось вказує мені – вбивати когось чи ні. Це має бути виключно моє право і мій вибір.

Ми пишаємось, що у нас буде найбільша армія у Європі – ок. Але, якщо подивитись з іншого боку, це також найбільша кількість вбивць. І коли у сусідів собака загризла дитину, а у самої собаки були цуценяти – ти все одно задаєшся питанням “якщо вбила мати, чи вб’є когось і дитина, котру народила ця сама мати?”. Це як дозвіл кожному володіти зброєю. Є два варіанти розвитку подій – або всі будуть один одного стріляти, або всі будуть боятись один одного. Але завжди є така річ як “п’яна компанія”. Котра завжди змінює правила.

І мені здається, що оце саме сприйняття ситуації з різних боків колись мене знищить.

Має здаватись, що після війни ми будемо у більш беспечному місці. З одного боку це так. З іншого…

Ps приберіть війну/сторони конфлікту і задумайтесь над тим, що ви стали радіти масовим смертям. Хочу викреслити зі свого життя “радість” від смерті. І, так – горіти в пеклі тим, хто ракетами вбиває наших людей. Я від того не відмовляюсь. Просто мені здається, що дивно радіти чиїйсь смерті…

Варіації світів. Життя у минулому

Ні-ні, це не частина друга, це про інше…

Задумався над тим, що можливо в кожного з нас є певний “запас енергії”, котрий існує відносно спогадів чи людей. Тому ми так цінуємо спогади відносно когось і не викидаємо їх з голови. Ми сто разів перекручуємо в голові ті чи інші події і речі, і не живемо далі, сьогоденням, а намагаємось знайти вирішення в тому, що давно вже було вирішено. Можливо тому хтось цінує так ті чи інші взаємовідносини, не дивлячись на все погане що відбувалось чи відбувається. Бо, умовно кажучи, “нового запасу енергії” на цей весь шлях вже не знайдеться.

Звучить не дуже логічно. Це приблизно так само, як уявити, що людина, народжуючи дитину, втрачає частину здоров’я. Але ж є люди, котрі народжують і 5 і 10 дітей. Тобто, в певному сенсі, це є ресурс, але він дещо умовний. В той же час все відносно. Може й тут так?..

Я намагаюсь вирватись з залізної закономірності причинно-наслідкових зв’язків, але світ не дає мені це зробити. От навіть зараз, поки писався цей запис, я видалив плагін репостів і сам акаунт репостів. Чому? Тому що люди кажуть одне, а роблять інше. Стабільність стала самоціллю, а там де є люди -немає цієї самої стабільності. Я не хочу навіть думати, щоб хоч раз я вибрав людей замість своїх бажань. Щоб хоч раз я вирішив “краще переїхати туди, бо там є така-то людина” – бо за межами цієї людини світу, котрий є в твоїй уяві, не існує.

Всі ми хочемо тепла і комфорту. Але, навіть, та сама “температура комфорта” у різних джерелах різна. Я не знаю, як в певних речах, перестати жити минулим. Також, як не знаю, як можна будувати майбутнє на цеглі, котра вже обвітшала з роками. Мабуть, світ обертається тільки завдяки людям, котрим до 25. Всі що старші – лише його тягар.

Аналоговий світ…

Дивлюсь на ті рідкі дитячі знімки, що збереглись..

І в мене є якийсь певний сум…сум за ті часи. За те що вони десь далеко. Кількість невірних рішень і моментів, котрі хотілось би, щоб все було інакше. Мені буває часом дуже сумно за те, що якісь люди живуть так як живуть і чогось не мають. Мені сумно за кожну людину з інвалідністю. Сумно за тих, хто не може знайти собі грошей на хліб чи лікування. Цей сум часом мене просто розпирає, тому я намагаюсь не замислюватись над чимось таким хоча б іноді. Щоб якось виходити з цього стану болі, з котрою нічого неможна зробити. Мені хочеться попросити пробачення в тих, хто навіть не зрозуміє, чого конкретно це стосувалось.

Мабуть, тільки переживаючи якийсь біль всередині, я відчуваю себе живим. Мабуть тому я не перестаю катувати себе спогадами, котрі спливають болем. Мені сумно що ми жили так як жили. Не через те що був якийсь сором за те, що жили відносно небагато чи ще щось. Мабуть через те, що батьки багато працювали. Мабуть через те, що коли були якісь сварки я не міг якось їх зупинити. Цілком розумію з чим це все пов’язано. Мабуть з тим, що цієї сумної людини зі снімку вже немає

По суті вже 13 років як…

Кожен з нас є причиною чогось. Хтось того, що не зробив, хтось, навпаки, того, що було зроблено. Я не знаю якою часткою винен саме я в тому, що сталося. Бо ж я в той вечір сказав матері, що “краще б він зовсім не повертався”. І він не повернувся. Я не думаю про цю фразу. Я думаю про мене на першому знімку. Що я не зробив для того, щоб цього не сталося. І розумію, що, мабуть, нічого. І в такі моменти питаю себе – а що я зараз роблю? Що я роблю вірно чи не вірно відносно тих, кого знаю? Я намагаюсь опікати тих, кого ціную. Допомагати. Намагаюсь робити так, щоб з кожним з них не сталось чогось такого ж.

Це зі мною на все життя, без сумніву. Та й що того життя? 13 років пройшло, я не впевнений що мене ще на 13 років вистачить. Як називався колись пост у Олександри “життя у борг”, і от моє життя після 30 це є “життя у борг”. Бо я не думав, що буду жити далі ніж в 30. Також не думав, що буду жити далі, ніж в 40. Але до останнього дня я буду вважати себе винним в тому що сталося з цією людиною з другого знімку. Він вважав, що з мене нічого не виросте. Я все життя намагався йому довести зворотнє. Точніше примарі, бо ж…

Іноді вдається знаходити рішення стосовно тих чи інших речей. Іноді я закриваю для себе якесь питання, яке мене хвилювало. Не думаю, що колись зможу вирішити це…

Спустошення

З новою мовою в текстах спливають і нові слова. Написав людині у коменті слово “великолепно”, тільки англійською. Отримав кілька варіантів перекладу цього слова. Цікаво, що це той рідкий випадок, коли з української це слово отримує менше варіантів у перекладачу, ніж російською. Але не про те мова. Мова ж про спустошення.

За останній час наткнувся вже на другу дівчину, котра веде блог і веде Ютуб канал. І ти такий “о…ну як дівчина щось веде, то точно буде безліч підписників!”. Бо ж, загалом, так воно і відбувається. Але ніт. Кілька сотень. І ти сприймаєш це все як…якусь яму, чи фз…ну типу, люди нагадують рибу, котру викинуло на берег. І наче поруч безліч води, але риба не може сама добратись до неї.

Загалом, є певне спустошення. Я знаю певні можливі причини, але не хочу їх визнавати. І щось вирішувати теж. Згадуючи ОП, “Так мало радости, так много суеты…”

Життя нагадує двигун мотоблока, котрий запускаєш перший раз за сезон – чи то бензину немає/застарий, чи то підсос не закритий, чи свічка не дає іскру.  Треба шукати натхнення в чомусь іншому, більш стабільному..