Позначка: думки

In this world we’re livin’ in

We have our share of sorrows..

Мені хотілося б бути в декількох реальностях одночасно, не упустити всі моменти в житті, бути поруч зі всіма, кого люблю. Але за фактом, життя така штука, що тобі приходиться вибирати. Здається з часів переїзду з Одеси, я вибираю себе. Бо люди міняються. Їх плани міняються. Цілі, світогляд. Вони йдуть далі. А ти маєш всі шанси лишитись на тому ж самому місці. Мабуть саме тому, люблячи одних я йду до інших…

“One life, I’m gonna live it up
I’m takin’ flight, I said I’ll never give it up
Stand tall, I’m the only kind of proud
I’m on the top as long as the music’s loud

If you think I’ll sit around as the world goes by
You’re thinkin’ like a fool, ’cause it’s a case of do or die
Out there is a fortune waitin’ to be had
If you think I’ll let it go, you’re mad
You’ve got another thing comin'”(с)Judas Priest

Ну якщо вже продається колекція ігрух…

…”то мнє в космосє дєлать нєчєго…”

Серйозно. Вирішив розпродати, в тому числі, тентаклі…

Чому я пишу про це тут? Тому що похуй. Тому що ти намагаєшся тими чи іншими методами витягти цей світ (читати як Україну) з совка і совкового сприйняття, пропонувати товари, котрі крім тебе ніхто не привезе (мова не про тентаклі, але і їх туди додайте), розповідати про речі, котрі цілком звичні за кілька сот кілометрів звідси (мова не про рашку), а сенсу з того нуль, бо…легше самому звалити з цього совка, ніж його міняти. Бо люди звикли в ньому жити і не хочуть нічого меняти. Бо…нащо? От-от…

Між тим, Іка була першою дивною покупкою. Але…кому то треба…

Стрикотіння жорсткого диску навіювало минуле..

Підключив старий жорсткий диск до комп’ютеру, треба було знайти ліцензійний ключ одного плагіну. Натрапив на старі архіви – музику, що тоді слухав, кілька світлин…чому ми чіпляємось за старе?..

Чим далі тим більше ти нагадуєш той мемчик, коли “хлопчику Колі 30 рочків, а він так і не вирішив ким буде коли виросте”. Мабуть питання навіть не в тому ким буде, а скоріше ким не хоче бути, дивлячись на інших, кому “за 30-ть”.

Коли дивишся вакансії – в тебе постійне відчуття, що “це не для тебе робота, це не про тебе”. Бо розумієш що то буде за робота по 10-12 годин на добу. З іншого боку…а чого ти досяг? Ти ж просрав всю можливість у щось вкластись, щоб бути вище і краще того, що тобі зараз можуть запропонувати. В тебе немає жирної лапи в сраці, котра тебе витягне кудись, тож…на що ти сподівався?..

В такі моменти здається, що ти просто лишишся там де є і продовжиш займатись тим самим, чим і раніше. Бо тоді в тебе, хоча б, буде вільний час. В іншому…

Я б хотів займатись тим напрямком що зараз – ремонтуванням техніки, але всюди потрібні тільки пакувальники, складальники, і інші робітники складів. Що сумно. Але як є. Плюси? Ти можеш отримувати 2000-2500 євро не замислюючись над якимись там курсами і вивченням мов. Але наскільки тебе вистачить на такій роботі, коли ти не бачиш життя і в цілому? Когось на довго. Мене?..я б не хотів закинути блог, фотографію, і просто працювати за гроші. Бо нащо таке треба?..але і інакших варіантів зараз не багато. Тож будемо думати…

Комусь випадає можливість поїхати кудись і його влаштують, а хтось…хтось має сам шукати своє місце..

Звуки душі

Чи всі люди бачать чи чують щось однаково? Свого часу я розмірковував над тим, що є люди, котрі можуть не подобатись комусь, але я знаходжу в них щось симпатичне. І вважав, що це бачу лише я і ніхто інший. З часом прийшло розуміння, що моє сприйняття є таким самим середньостатистичним як і у інших, відповідно будь-яка людина з того ж класу населення буде сприймати якусь конкретну людину, скоріш за все, так само як і я. Інша справа музика.

Коли я сьогодні їхав і слухав пісню, замислився, що я не знаю, як її може сприймати хтось інший? Бо ж для нього вона буде звучати зовсім інакше і зовсім по іншому. Він не вбачатиме тих самих сенсів що і я, когось воно і зовсім буде дратувати. І те що нам подобається з музики може комусь дуже не подобатись. Багато людей над цим не замислюються, але ж…ми не з тих, чи не так? 🙂

З цим всім прийшов до думки, що створив для себе світ, в якому ті чи інші речі пов’язані між собою, через що я цілком можу набирати дописи типу цього, слухаючи свій плейлист, і не можу зібрати думки, якщо на фоні звучить якесь відео з Ютуба або щось інше. Бо ця музика є частиною мене і вона є “фоном душі”. Він може бути зрозумілим лиш тобі, тому щ це як твій власний будинок і чийсь чужий – “вдома” ти можеш почуватись лише у себе, і така фраза як “почувайся як вдома” втрачає всілякий сенс, бо ти не можеш десь в іншому місці почуватись як там, де ти звик.

Я думаю, що було б чудово, якби ми могли дати комусь послухати свій плейлист і він давав можливість побачити світ нашими очима. Зрозуміти наше сприйняття. Але, на жаль, це хоч і працює, втім в дуже виключних випадках. В іншому ж наша музика, думки і світ завжди лишатимуться лише нашою “домівкою”, в якій інші будуть почуватись дискомфортно.

Notes 2.0

Ми міняємось і змінюються плани. Щось змінилось? Так.

Я не хочу ділитись по планах, але зрозумів що в мене є більш ніж 10-річне портфоліо. Це думки, статті. Певний багаж, котрий мені ще може знадобитись поки я стану на ноги і розкрию крила. Тож будемо йти далі.

Я так само ділюсь думками, але іншою мовою, в іншому місці. Там де мені комфортно. Думав, як поєднати ці два світи, але зрозумів що не хочу цього робити. Не через хуйове сприйняття українцями певних речей, бо якось пофіг. Просто, бо в мене маю бути я. І мені значно цінніше, щоб мене бачили і сприймали тим. А якщо вже у нас тут театр, най…і назва буде відповідна. Як дань…моді?..мабуть..

Відповідь ні…

…справа завжди в мені?..

Насправді, то таке дивне відчуття, коли до тебе доябуються на блокпості. Одній половині лячно (бо ж в якій країні ми живемо?), іншій…по*уй? Мабуть що…бо ти знаєш помітку у своєму військовому і якою ціною вона далася тобі.

Коли ми були в Одесі, в перший же день (протягом перших двох годин, ок) до мене встиг хтось підійти в центрі і щось від мене хотіти. Він мене перепитав “чи місцевий я?” – і важко відповісти, коли з цим містом тебе об’єднує 27 прожитих років, з іншого ж боку 7 років ти живеш поза його межами.

Так само важко мені зараз сформулювати своє відношення до збройних сил як таких. Бо ж мені дзвонять у неробочий час, кажуть “нам нужна пилка. І зі знижкою для зсу”. І от однією частиною я теж був тими самими “зсу” (і, до речі, хтось пам’ятає, щоб я просив мені на щось зібрати? На бронік, там, 17к, чи на більш легку каску 8-10к). І от, коли в мене просять “знижку для зсу” після того, як ці самі “зсу” мене ледь по другому колу до себе не записали, то якось…якось відверто гидко від того всього. Від того що замість захисників з людей зробили таких собі гопників. Котрі з одного боку можуть до тебе доїбатись “с повєсточкой”, з іншого хочуть від тебе чогось, хоча в них є 20+к зарплати, а в тебе немає.

Живучи в межах країни, я не відчуваю себе її частиною. Бо я, певним сенсом, в цій країні вмер. Бо ця країна, певним сенсом, вмерла в мені…

Пізніше

Завжди доходить пізніше, що то був перший досвід, коли я ледь не заревів через…серіал? Охох. Дивне було відчуття. Тобто, коли в тобі викликає емоцію не момент, а пісня. Дуже, дуже дивне відчуття.

Загалом-то позбавився залежності від людей, отримав залежність від музики? Чемпіоне…чесне слово…втім, це всяк більш стабільно..

Мій дім – моя фортеця?..

Будинки, в яких я жив, знають, що одна з найрідших моїх якостей це…фамільярність по відношенню до них. Завжди відчувалось, що в мене “є хтось інший” – умовний будинок, якого ніхто не бачив. І все найкраще я роблю в ньому і для нього. А там де живу просто слідкую за станом і підтримую. І от сьогодні я зміг якось сформулювати думку стосовно цього всього.

Я зроблю так, щоб місце, в якому ми живемо зараз (будинок), було значно кращим ніж на момент, коли ми в нього переїхали. Бо вірю, що місце віддає стільки ж любові, скільки ти в нього вкладаєш. Тому я зроблю все так, щоб тут було файно і комфортно як жити, так і відпочити. Не важливо, коли і кому належатиме цей будинок потім, через певний час. Це буде потім, а це зараз. Але я знаю, що саме “своєю домівкою” я буду вважати те місце, де я, банально, захочу повісити на стінах зібрані нами пазли. Це буде знаком того, що ми, нарешті, вдома. І лишилось тільки знайти це місце. В нас вже є досвід, розуміння, і в цілому розуміння своїх потреб. Тож наступний раз має бути тим самим, де ми відбудуємо свою “святую обітєль” (привіт Шаман Кінг). Ви все ще сприймаєте серйозно думки людини, котра цитує анімешку?)))

Підпілл-Я

Є думка, що прийшов час розмірковувати над переїздом. Не котрий той, а котрий цей. Замислився над тим, якою мовою те все буде. Чи пробувати в чеську, чи ж інгліш. Одне іншого краще. Та й чи так важлива мова, чи більше зміст? Тут от було дві мови. І  сенсу з того було небагато. Там..є варіант теж двух мов. Сьогодні знову натрапив на срач, коли Чайковську перепитали, “чому вона всьо єщьо піше російською”. Так вже бісять такі коментатори, що вони не в останню чергу є причиною, чому я не хочу більше писати українською. Загалом воно так вже, мабуть, остопіжжєно все, що й хочеться в інше місце. Більш комфортне. Більш своє. З новим Нотсом.

Займусь перекладом того корисного, що було. Все інше буде до бісової матері видалено. Я пишався тим, що блогові десять років. Але зараз вже не пишаюсь не цим, не тим що переклав його українською. Бо ж час показав, що люди шукають щось важливе не там, де це треба робити, а в тупих речах. Типу якою мовою щось пишеться чи співається. Чи почув я хоч одну подяку за те, що блог українською? Не дуже. Добре, що хоч і срачів ніхто за російську не робив…

Ніколи не думав, що захочу це все так легко “спалити”. Але люди і час показали, що це все немає значення. Всі ці труди, що я робив.

Хочу бути собою. Ділитись чим хочу. Писати про що хочу. Не озираючись ані на мову, ані на чиюсь думку про те, що я публікую. Мабуть, мені не стільки хочеться самого переїзду, скільки видалити свою особистість. Сайти, соціальні мережі, пошти, номера телефонів. Хочу позбавитись цього всього. Стати нульовим абонентом. Будуть зайві гроші – зареєструю домен (самий крутий який є), проплачу хостинг, а там…там вже будемо дивитись як і що..