Позначка: думки

Легкість

Помітив, що після служби (чи, скоріше, спроби самогубства?) зникла легкість до написання текстів. Тобто тобі важко про щось яскраво поділитись, хай ця і “яскравість” лише у твоїй голові. Ти просто пишеш сухий текст з фактами, не більше і не менше. Я задаюсь час від часу питанням, чому так. Приходжу до висновку, що з “військовою частиною” вмерло ще й щось емоційне. Чи воно зникло ще до того?

Є речі, котрі явно нанесені психіці військовим досвідом, але ти не можеш вимагати за це якогось відшкодування від держави, хоча і мав би на те повне право. Але в такі моменти рахується, що “держава тобі нічого не винна”. А що винен тоді я їй? Мабуть, що теж нічого.

Я знайду в собі сили і натхнення для того, щоб писати тексти. Бо для мене це своєрідна медитація. І до фотографії повернусь повноцінно. Просто потрібен час організму щоб відновитись і знову бути собою, або навіть більше. Тому зараз просто проходжу таку собі внутрішню реабілітацію…

“Все залеплено штукатуркой, замазано свежей краской,Проведено много мелких работ.Как вернуться в другую жизнь,Которая кажется сказкой, когда всюду прошел ремонт?..”

Якось такось

Давно не писав у Нотс. Точніше з Тредсом перестав сюдись писати. Тож вирішив налаштувати кросс-постінг.

Зрозумів, що заїбся. Бо бісить коли твій нервовий стан впливає на фізичний, і ти розумієш що плече ниє то не через плече – то через нерви. І заспокійливих вже не хочеться, і якось інакше воно не працює в нашому світі. Та й…чи мало б?..бо все у світі поєднано, а в нашому організмі то й зовсім. Взагалі, чому б не уявити, що кожна людина і є свій світ зі своєю еко-системою? Тобто така-собі планета. І на кожній свої правила існування.

Зовсім інакше сприймаєш термін “довкілля”, коли ти сам і є це саме “довкілля”, за яким не завжди дивишся як слід.

Мене бісить, що інші планети псують мікро-клімат на моїй…

Токсичні взаємовідносини

Закінчили дивитись серіал Беззаконники, і в мене він вилився у певну рефлексію, пов’язану з людьми.

В серіалі були показані токсичні взаємовідносини між дівчиною, яка була розумницею, але мала “хобі” щось красти і хлопцем, якому по життю пощастило менше, і який хотів спокійного життя замість виживання. І от їх знайомство призвело до того, що вона стала таким-собі “адреналіновим наркоманом”, котрий постійно хотів гострих відчуттів, а хлопець, навпаки, намагався уникати проблем із законом і в цілому. Історія взаємовідносин закінчилась тим, що вона його кинула, вийшовши з потягу перед його відправкою, а він поїхав “в нове життя”. Через пів року вони зустрілись – вона, з купою проблем і він, в тому житті, до якого прагнув. І тут, раптом, вона згадує, що “надзвичайно в нього закохана”, але йому вистачає розуму не продовжувати з нею взаємовідносини, а будувати нові з людиною, котра йому більше підходить. На які ж думки мене це все наштовхнуло?

З певною періодичністю ти прокручуєш в голові думку на тему того, чому ти не продовжуєш спілкування з людьми, котрі тобі колись подобались? Надихали, викликали якісь почуття? Тобто в тобі живе якесь зерно, котре вважає (чи просто сприймає по спогадах), що твоє життя було б краще, якби ти відновив спілкування “з кимось з…”. Але щось тебе зупиняє від цієї дії. І я думаю, що це розуміння. В першу чергу розуміння того факту, що ваши шляхи розійшлись (в більшості своїй) навіть не через тебе. Тож і повертати немає чого, бо просто кожна людина в певний час пішла своєю стежкою. Але…

Маючи свої “вуха” ти чуєш, що ці “дзвіночки не однобокі”. І саме тут нас наздоганяє ця сама історія з серіалу, коли ти кажеш герою “ну…ну сподіваюсь ти ж не зробиш цю дурницю?..бо я тебе перестану поважати”, тільки герой ти сам.

Я знаю, що речі, які були в минулому, мають там і залишатись. Але це розуміє здрава половина. Думаю, кожна людина складається окрім неї ще й з іншої частини – емоційної, помноженої на частину пам’яті. Тобто твоя підсвідомість каже “але ж спогади і емоції не можуть тебе обманювати” – і дійсно. Вони не обманюють, бо там, в 15-17-20 років, ти переживав відчуття, котрі були вперше в твоєму житті. Мабуть, саме це тебе і тягне до них. Що ж до реальності – за цей час ти встиг багато разів обпектись вже після того, і зворотній досвід з пам’яті так само не викинеш. Саме це тебе зупиняє.

В одній пісні співалось “ми ніколи не будемо молодше ніж сьогодні”. Я думаю, що це стосується і людей – бо ми ніколи не будемо тими, ким були колись. Тож і емоції кожен раз будуть іншими. І я думаю, що емоції, котрі ми можемо отримати від нових людей, можуть бути навіть яскравішими ніж ті, які можуть відбутись при спілкуванні з кимось старим.

Лишилось якось це все донести своєму мозкові.

Кращий шлях

Завжди здавалось, що є якийсь кращий варіант. По професії, мабуть. Що ти “міг би бути кимось”, але для того завжди чогось не вистачало. Як казала одна жінка на днях “добре планувати все на завтра, бо завтра завжди буде завтра. А коли наступає сьогодні – ти вже нічого не хочеш робити”. Але ні, кожному своє. Завжди і всюди. Ти не погодишся на щось менше, але і через голову навряд чи будеш стрибати, бо ти це є ти. Зі всіма своїми плюсами і недоліками. І знаєте що? В тому увесь кайф.

Іноді здається, що життя це все-таки матриця, в якій в тебе є певний рівень, нижче і вище якого ти не будеш, як і будь-яка інша людина. Просто є шлях, по якому ти маєш пройти. Коли ти працюєш в магазині на касі – в тебе на завершені робочої зміни має все бути закрити в нуль. Так і по життю.

Більш того, я думаю що по людях десь так само все працює. Наші взаємовідносини з іншими людьми, наприклад. На певному етапі нам треба “пересісти в інший вагон” і ми змінюємо його, закінчуються одні взаємовідносини – родинні або дружні це неважливо. І все йде далі. Ми намагаємось сприймати це як досвід, після якого кожен наступний досвід буде іншим, але що якщо досвід це теж вигадка? І він нас нічому не вчить, як би ми про те не думали.

 

Виступ

Дивно виступати з якимись пропозиціями чи думками перед певною кількістю людей. Особливо коли цих людей виявилось більше ніж очікувалось спочатку. Втім, думки донесені, почуті – далі най…складніше? Ні. В моєму розумінні простіше. Бо є чіткий план і послідовність. Я вже знаю, чим саме буду займатись на наступному тижні, як буде сформульована думка в одному місці, як в іншому. Яку ціль ми переслідуємо і яким буде кінцевий результат.

Взагалі, психологія річ всебічна. І вона працює всюди однаково. Мова не про якісь надтаємничі речі. Просто будь диваком. В моєму випадку це як “будь собою”. Далі два варіанти. Чи тебе через це почують – чи проігнорують. Як на службі у всіх було враження, що в мене був якийсь “надважкий план”, котрий я послідовно втілював через свій ноутбук (насправді, я тоді писав дописи у Нотс. Це була моя психологічна підтримка), так само може скластись враження, що я щось роблю для того, щоб отримати якийсь результат, хоча насправді так не думаю і бачу світ зовсім інакше. Але відкрию секрет – думаю. І бачу світ саме так. В мене немає дітей, але це не заважає мені розуміти їх потреби і бажання, часом, більше, ніж їх батьки. Бо батьки виросли. Батьки стали батьками. А я лишився собою.

Була от, наприклад, ідея, щоб у місті був салон з пірсингу і татуювань. Я не став озвучувати цю ідею, бо майже вся молодь на той момент розбіглась, а від батьків я б, скоріш за все, почув осуд. Але я знаю майстра пірсингу, котра сама казала, що “якби була можливість – вода б відкрила салон в нашому Новгороді”. Майстра з Шостки. Робити пірсинг чи татуювання – це вибір кожного. Але такий вибір має бути. Можливість має бути. Для розуміння – проколоти вухо коштує 200 грн. А дорога в інше місто для цієї процедури 300 грн. От вам і економіка.

В мене дуже великий обсяг роботи. І що гірше – він всебічний. Але я знаю, як мене надихає кожен новий отриманий результат, тож думаю, що я зможу зробити так, щоб це все запрацювало.

Мене питають – наскільки ми тут затримаємось. Відповідь проста. Якщо не можеш знайти собі місце – зроби місце під себе. Зроби так, щоб тобі подобалось те, що ти бачиш навколо. Щоб діти лишались в місті і працювали віддалено. Щоб був доступ до знань, котрий не завжди доступний в більших містах. Щоб були можливості для роботи і відпочинку. Щоб на кожне свято, котре відбувається в місті – ти виходив, і насолоджувався, як навколо все виглядає…хотілося б затриматись настільки, щоб все це реалізувати.

This is what you asked for..

Час від часу я запитую себе, чи була та спроба самогубства фіналізацією мого життєвого шляху. Тобто чи дійсно я вирішив, що шлях закінчено і більше я не хочу його вести? І стикаючись зараз з ситуацією, коли в мене в житті знову виникає певний стрес, я запитую себе – чи є в мене, взагалі, наснага далі йти через себе і до чогось прагнути? Чи дійсно мені це потрібно і я хочу цього?

Як би це комусь не звучало – я б хотів, щоб та спроба була вдалою і мені не потрібно було зараз сидіти і над цим розмірковувати. Бо завжди, коли поставало питання “а що, якщо будуть якісь обставини, котрі не дозволять тобі жити як раніше?” – і ти завжди казав собі “завжди можна вкоротити собі віку”. Тобто моя дія є всього на всього реалізацією мого бачення життя і того, як воно може закінчитись.

Чи можна взагалі вберегти себе від повторної спроби, чи це лише питання часу? А якщо так, то який сенс щось вивчати, кудись переїжджати, щось змінювати в житті, якщо кінцевий результат буде таким самим?

Буквально кожен день хтось звертається до мене по допомогу з різних питань, але ніхто з них не запитав, чи потрібна мені самому допомога? Чи моральна, чи фізична, чи психологічна?

Я людина, якої вже не мало існувати, а все, що цікавить інших – це чи зможу я полагодити їх ноутбук, телефон, переорати город, повернути антену, позичити грошей. І тут ми приходимо до думки – що ви і є та сама причина, через яку я не хочу жити. Бо мені набридло ремонтувати чужі світи.

Я питав себе, кожен раз видаляючись звідкілясь, чому я це роблю – і знаходив одну єдину відповідь. Бо я не отримав там того, що мені було потрібно. Тому що це був лише ще один спосіб зі мною зв’язатись і щось у мене попросити.

Що легше – вивчити мову і переїхати чи наковтатись пігулок? – наковтатись пігулок.
Що легше – лишитись, щоб не пересилювати себе для вивчення мови і переїзду, і продовжувати всім і вся допомагати чи наковтатись пігулок? – наковтатись пігулок.

Цей світ ніколи не давав мені вибору, тим самим ведучи до варіанту, який мені не подобався, але до якого я мав йти, бо інакше було неможливо. Тому починаючи свою думку з того, що я боюсь починати вчити мову, бо не впевнений що справлюсь з цим і хочу закинути цю ідею – дійшов висновку що інший варіант був озвучений вище. Або-або…