Здобуття чи…

Стало якось соромно писати тим, з ким пооходив навчання. Розмірковую, здобуття то, чи..? Мається на увазі той факт, що я в лікарні. Частина мене каже “Руся, ти слабак, якщо вже потрапив сюди і не впорався зі своїми демонами”. Та чи моїми?..

Якщо вважати, що я маю три особистості, то не подобається мені лише одна. Та що тримала в руках зброю. Через неї я тут, і тільки. Не через свої “фото експерименти”, хоча то не експерименти зовсім, скоріш частина другої особистості. А от третя…вона звіряча. І якщо їй дати волю, вона буде робити речі, проти яких не те що будуть проти дві інші особистості, це буде вбивати мене самого. Бо це ті речі, котрі не приймає сама моя сутність. Речі, про які я не хочу думати.

Має “розділення на три” поки немає хворобливих ознак, а з собою “двома” я і так міг завжди впоратись. Питання лише в тому, третьому…тому, хто сидить зараз у військовій формі. Я намагався зрозуміти, чому я не перевдягнусь у цивільне. А зараз зрозумів – бо я лікую не цивільну частину себе. Я лікую те, що носить цю кляту форму. Обіцяю вам не вдягати її після цього всього. Як і не брати до рук зброї…але “це все” може затягнутись, і треба те розуміти. В тому і суть, чому я хочуть займатись своїм цивільним направленням не дивлячись на форму – бо в тому буде хоч якась частина мене, а не оцього всього…

А людей я лишу. Бо люди – то про інше…

It’s funny how we ended up here..

..So fucked up and full of fear..

Ти хотів цієї зустрічі – ось тобі вона. Чомусь згадується 2007. Коли так само хотілось зустрічі, котра закінчилась не так, як очікувалось. Дивні паралелі. Тим не менш, ось я, знову тут..

Якщо уявити, що людина дійсно буде розумітись на тому, що вона робить, це могла б бути зустріч із самим собою. Чи не цієї зустрічі я боюсь більше за все? Мабуть.

Насправді все буде більш прісним, навіть якщо завтра я попаду до психолога. Один психолог вже сказав свою думку після мого тестування, цікаво, що скаже цей. Чи знову будуть ті ж самі тести, чи ні…скільки тобі треба задати питань людині, щоб зрозуміти, що вона хвора на голову? Мені здається, що будь-яка цифра буде хибною. Від зворотного – по тому, як людина розмовляє і веде себе – вже можна сказати, чи все з цією людиною гаразд. А якщо ні? То що?..лікування? Пігулки? Стаціонар?..

Головна проблема в тому, що я зруйнував свою особистість рівно настільки, щоб лишатись на плаву, але, в той же час, вибухнути, якщо щось піде не так. Можна двісті разів сперечатись про те, наскільки я об’єктивним був у тестуванні, але навіть сам собі я не можу зараз сказати, чи можу я зірватись у прірву якогось фатального рішення. Думаю, що можу. Просто тому що мій запобіжник за сотні кілометрів від мене. Це одна з причин. Інша в тому, що ми підходимо до моменту, коли моє особисте життя так само вісить на волосині. Воно залежить від чийогось рішення, і щось мені підказує, що я не дозволив би комусь вирішувати мою долю.

Сама по собі ситуація склалась так, що вона на щось має вивести. І те що тести провалив, і те, що начальника немає. І поспіх з цим психологом…

Oh, and if you think that I’m gonna fall off
You ain’t wrong, you ain’t wrong, you ain’t wrong
But just remember I always get up
Won’t be long..


Welcome to my house
I’m lazy like a sedative
Welcome to my house
I’m ugly like the seven sins
Welcome to my house
I’m broken like my heritage
Welcome to my house (yeah, yeah)
Welcome to my house (my house)..”

Об’єктивно? Для мене показовою була та ситуація у навчальному. Коли я кинув зброю і послав то все “восвоясі”, сказавши що це все не моє. Як я наступного разу це скажу, щоб мене почули? Я не знаю…але краще, щоб без зарядженої зброї. В мене вже не стоїть питання, що б я зробив у спірній ситуації. На жаль, я і так знаю відповідь. Згадаємо, хоча б, ситуацію з Будяком. Тоді моя рука була тверда і непохитна, коли я її вивіз за місто і випустив у вільне життя. Не дивлячись на те, що це була, умовно, “моя дитина”. Чи стану я вагатись відносно чужої для мене людини?..

Є така штука як принциповість. У тестах в мене всюди були варіанти, що я поважаю першочерговість законів. Проте, також були відповіді, що я сам для себе є законом. Тому ще раз – якби я мав сумніви в тому, що це можливо, я б не став всюди казати про це щоб звернули увагу. Зараз будь-яка ситуація, коли в мене буде великий стрес, може закінчитись трагічно. Не тому що якась людина погана, не тому що я поганий. Просто тому що зійдуться в одному місці кілька факторів, котрі зроблять ситуацію. Тож… хотілося б, щоб мене почули..

“Take off your mask and
Show me your heart, I
Wanna rip it to pieces
I know it will hurt, but
I promise you that you
Will always remember this feeling

If it isn’t now, then when? And tell me
If it isn’t me, then who the fuck is it?
Go sleep it off
You’ll miss your shot
You’ll miss your shot..”

Big dreams, gangsta..

Said you had to leave to start your life over
I was like, “No please, stay here”
We don’t need no money, we can make it all work
But he headed out on Sunday, said he’d come home Monday
I stayed up waitin’, anticipatin’ and pacin’ but he was
Chasing (oh oh) paper (oh oh)
Caught up in the game, that was the last I heard..

Знайшов головну проблему цього всього..

Полягає вона в тому, що “Цьому світу я не потрібен тим, ким я є.  А мені не потрібний той, кого з мене хочуть зробити”

Я не такий як вони. У всіх сенсах. І краще не прокинутись зовсім, ніж прокинутись кимось іншим.

Прошу..

Я так люблю тебя
Знаешь, не всё пройдет
Солнце из ноября
дым из рта в рот
Просто в июле снег
Сложно стать кем-то для
Ты хуже всех
И лучше чем я

Пой мне, пой
Прошу, жизнь слишком короткая
ты и я
лишь шум, мешающий пробкам
Голые, пьяные спим с тобой
так противно и одному ещё хуже
каждый нуждается в том,
кто никому не нужен.“(c)O.H.

Дивне відчуття

Якесь дивне відчуття від того, куди я завтра відправляють. Ну, тобто, мені і в ніжинську бригаду ППО хотілось потрапити і профільно навчитись на ту спеціальність, котра була у відношенні. І так співпало, що тут теж бригада, котра відповідає за ППО, і якось…не знаю. Легко від того. Хочеться швидше приїхати, познайомитись зі штатом. Зрозуміти, яку роль у всьому цьому я буду мати. І тут, мабуть, головне не спеціалізація, а сам напрямок. Суть тієї діяльності, якою буду займатись. Тобто не моє нападати. Не моє сидіти чи бігати з автоматом. Але цілком моє захищатись і захищати інших. Робити так, щоб приносити максимальну користь. Символічно, що бригада з Одеси. Мабуть, зараз там більше тих, кого я маю захищати. Тому…

Це дивне співпадіння, але воно..приємне? Мабуть, що так. Тож…щастя мені в тому місці, де я тимчасово опинюсь. А далі все по плану…

Мрійного

Знаю, як певній людині важко читати безліч негативних думок тут, але це таке собі відображення внутрішнього світу у зрізі останніх подій в житті. Я думав, що після переїзду зникне блог і якось лишити Нотс, але Нотс, так само, зникне як і ОФУ. Буде інше, буде інакше. Буде без старих людей там. Буде чеською. Буде інший світ. Мене тішить ідея, що я виріжу скальпелем все своє життя до 40 років, щоб почати нове. З якимись певними контактами, але не більше. Взагалі, я б лишив максимум 5 людей, яких знав. І то, здається, це забагато. Якось Дар’я одна. В іншому…я питаю себе, кому я потрібен такий, який є? І не знаходжу в собі відповіді на це питання. Не хочу засудження, не хочу зайвих питань. Саме для цього і потрібен скальпель.

Мені подобається оцей блог, наприклад https://www.tumblr.com/redpanther23/ – життя людини, образ, творчість, машина. І хочеться щось таке. Жити сьогоденням, мріями, планами. Десь їздити, щось бачити, знайомитись.

Іноді здається, що це навіть не стільки про плани, а така собі обіцянка комусь. Виборювання права на своє майбутнє. Ти кажеш, на що ти згоден. Що ти будеш робити, як ти будеш жити. Що зміниться в тобі зсередини і ззовні. Скільки кроків готовий зробити, яких раніше не робив, щоб мати те, чого хочеш.

Я розумію ціну і час, які слід буде віддати. Десь п’ять років на робочому контракті, ВНЖ, вивчення мови, здавання на права, на громадянство, вивчення традицій, середовища. Це великий і довгий шлях. Але це буде шлях до себе. І все це, що відбувається зараз, це не “перед”, це вже теж частина того шляху, котрий веде тебе до мрії. На початковому етапі важливо вижити і не накосячити, зробити підгрунтя для свого майбутнього. І просто йти до своєї цілі, по маленьких кроках.

Телефона вже більш достатньо, щоб не закидати фото творчість. Буду знаходити час, розвиватись, відволікатись. Хто зна, може в майбутньому саме фото стане для нашої сім’ї одним з основних джерел доходів. Чим погано їздити Європою своїм “запакованим” Трафіком, фотографувати, зустрічати нове, і…просто жити?..чи так багато нам треба?..

Ще один секретик

Тепер я зрозумів, про що те було…

“Всего два выхода для честных ребят
Схватить автомат и убивать всех подряд
Или покончить с собой, собой, собой, собой, собой, собой
Если всерьёз воспринимать этот мир…”

Мабуть, далі процитую себе ж з розмови. Так все буде ясніше.

Главная моя проблема в ближайших стрельбах…

Точнее не в них проблема, а в том что я знаю, что меня не услышат. Я знаю, что будет ситуация как тогда у тебя была на кухне с дверью. Или у меня с маминой чашкой. Кажется чашкой, ведь ..

Я размышлял над тем, что мне говорил Коля который астматик. И спорил что не может быть чтобы было два человека в одном. И я обычный не особо хотел бы боли, не имеющей причины. Но что, если бы ему потребовалось доказательство? И я подумал, что я бы проткнул руку ручкой. Не задумываясь. Потому что это ключ к решению проблемы, чтобы мне поверили. Проще говоря, меня не спрашивают могу я или нет. Меня просто берут на слабо. И либо я выпускаю ту очередь в условный воздух и у них сомнений нет, что я не нахожусь под их контролем полноценно, и могу сделать то, чего от меня не ожидают. Либо же я имею предохранители, которые есть у всех.

Мне срать, по большому счету. На это все. Но я сам боюсь своих предохранителей. Если человек исходит из мысли, что главное что у него есть это жизнь – фактических предохранителей не существует в принципе. Он просто цепляется за эту самую жизнь. Как далеко я зайду в попытка показать, что мне не нужно давать оружие?..

Меня научили из него стрелять. Это была их ошибка. Т.к. я 10 раз переспрашивая себя, сколько вообще людей погибло из этого автомата. Насколько он только учебный. Мне это важно. Казалось бы.

Я постараюсь словами объяснить, что если не хотят проблем на стрельбах то пусть меня отстранят от стрельб. Из блять проблемы, как они будут учить меня на стрелка

Я сегодня вот, заявил Роману Юрьевичу, что тот хуй черновал в первую очередь получил бы от меня очередь. Он мне сказал, что нужно потише быть с такими высказываниями. Но зачем? Потому что я могу это сделать? А если так, то почему мне тогда дают в руки оружие? Главный вопрос ведь в этом. Я говорю о том что могу сделать, а уже их проблемы, как это предотвратить.

Наверное, худшая версия меня появилась именно тогда, когда мне дали оружие и начали учить как им убивать. Эта версия никого не убила, но мне порой кажется, что я потеряю себя из-за этого всего. Проще говоря мою негативную версию, которая себя проявляла в бытовой жизни, сдерживала позитивная. Которую пришлось отделить, чтобы как-то разобраться в себе. В своих действиях и поступках. И сейчас те две версии хуеют с того, с сам они столкнулись вместе…

Мне можно задать логичный вопрос – если так все плохо, почему я тогда не пью таблетки или не стал пить их ещё больше. Но все это, опять, относит нас к истории с той чашкой. Был бы ли я сегодняшний, если бы не было той чашки. Мне не верят. Не верят моим диагнозам и словам. Не верят что я сдерживаю себя. Я не собираюсь причинять кому-то вред, я даже психологический вред не хочу причинять своим сослуживцам. Мне плевать что они будут меня бояться и остерегаться. Я просто не хочу чтобы они видели, что бывает и такое.

Мне эта ситуация вся всплыла цитатой…”Сколько звезд должно взорваться, чтоб заснуть в одной постели”. И она, кажется, отражает все что сейчас в нашей жизни происходит. Только вопрос не в количестве звёзд..но это уже в Нотс..

Знаешь, я ведь понимаю в чем суть. Буквально только что понял. А где знак Стоп? То есть, исходя из того что я мелкий, я всегда не мог как-то физически довести свою правоту. Всегда казалось что должен быть кто-то, кто меня защитит. Знаешь, чего я боюсь? Что найду эту защиту в оружии. Что любую защиту своих прав, вне зависимости от того, кто будет предо мной, я буду решать оружием. Хоть это враг, хоть какой-то доебавшийся солдатик, хоть начальник которому что-то не подошло

Если я начну убивать, чтобы довести свою правоту, это буду уже не я. Но мои моральные принципы таковы, что я не могу не доводить эту правоту. Просто я выбрал для себя письмо более комфортным методом. Я не взрываю военкомат боевой гранатой, я пишу статью с примерами. Но дай мне гранату, и, возможно, я не стану считать такой уж важной силу слов

Вот это и нужно рассказать психиатру…все это..

Это не вопрос успокоительных, а вопрос предохранителей. Личных предохранителей, которые мы себе ставим..

Проще говоря я ослушаюсь первого же приказа, с которым буду не согласен. Я буду отрезать головы тем, о ком я буду знать что он отрезал их кому-то другому. И т.д. Обычно таких кадров не особо допускают в боевые части. Именно потому что…

Наверное я хороший не потом что хороший, просто все плохое стараюсь держать под 7 замками. И это ситуация, которая начинает проверять на прочность эти самые замки. Вопрос ведь не в том, что пострадают некие враги. В первую очередь пострадают свои

Сприйняття

Якщо б мене запитали, чи погоджусь я за н-ну суму, що все це закінчиться – я б відмовився. Принаймні, таке сприйняття в мене зараз. Загалом, це  і є моє реальне відношення до людини, коли тобі хочеться, щоб шанс був хоч в когось з вас двох.

Якийсь з поворотів на цьому шляху був хибний. І він превів мене в цю ситуацію, що є. Але це моя помилка. Тож і відповідати мені. Я слабка людина, багато чого боюся. Хочеться бути сильним хоч в цьому..