Позначка: особисте

Нагадайте якось..

До наступного переїзду знайти десь психіатра, котрий виведе у діагнози усе оце:

Воно то не настільки заважає життю, і, часом, навіть додаткового лікування не потребує, але часом надто відчувається, що воно є..

You’ll miss your shot..

Ну ось…знову вона…це досить дивне відчуття, коли після подій останнього тижня я її включив, і наче прокинувся. Типу “хей, чувак! Не забувай хто ти! І завжди пам’ятай те, що тобі близьке до серця!”. Бо ж…

Якщо зі мною щось трапиться, най некрологом буде:

“If it isn’t now, then when? And tell me
If it isn’t me, then who the fuck is it?..”

Мені подобається…

Загалом, повернувся в казарму, чи то всі зайобані, чи ігнор. Чи є для мене різниця? Загалом, ні. Чи хочу я одразу захворіти і вже, офіційно, закінчувати навчання з іншими людьми? Загалом, мені без різниці..але було б непогано. Питання скоріш, чи хочу я взагалі його закінчувати?..

“Who are you with the lights out? (Lights out)
I don’t feel right when I’m all alone
My human natures makes me a stranger
To everyone I know..”

Нарощую шкіру. Бо ж…самотність – це модно? У цьому сезоні..не думав додавати це, але ж..

“I grew up, I’m a big girl
Stopped giving time to people that make me hurt
Sometimes when I cry, it makes me better
My tears are wetter now that I accept ’em..”

Життя обмежує нас певними людьми, точніше суспільством, в котрому є певні люди. Але це не є причиною обмежувати себе цими людьми. Мабуть той факт, що я в сан. частині спілкуюсь зі ще вчора чужими людьми, більше, ніж з тими, з ким я жив півтора тижні на сусідніх ліжках, говорить про те, що мене неможливо заставити навіть в обмеженому просторі з певними правилами спілкуватись з тими, з ким я не хочу.

Якщо я зараз включу особистого психолога, він скаже мені що я шукав якоїсь підтримки, але не знайшовши її, я став ігнорувати середовище, в якому я знаходжусь. В школі я вже був у ворожому середовищі. В технікумі було вже легше. А загалом..зараз мене достатньо мене з моїми думками отут. Ну ще з Дашею побалакати. Все інше спілкування якимось тягарем. Люди пишуть, переживають. А мені легше їх відправити до Сашки.

У гусіні на стадії старання метеликом є етап, коли вона вже не гусінь, але в ролі метелика тільки вилазить у світ. Я приблизно десь на тому ж етапі еволюції тут. Тобто я починаю окліматизуватись, розуміти що я можу і як це зробити. Будую плани на завтра вина післязавтра. Відійшов від шоку незрозумілості, і…далі буде.

..він вмів повертати час назад..

Сон складався з двох частин. В одній ми жили десь на вулиці у провулку куди вело дві дороги. І ось один провулок (останній) був наш. Сусід вирішив поставити паркан, висварився на нас що типу “ви ніколи не будете тут проходити більше, а тільки з мого дозволу”. Але згодом він чогось перелякався і прибрав той тпаркан.

Другий сон напів-історичний. Спочатку, наче показано як у старому кіно, діти в костюмах жандармів повертаються зі школи. По вулиці на них несеться машина. Вони стрибають і всі падають у багнюку, меншого з них (чомусь сприймаю, що то я) рятує хлопець більш старший, здається що то його брат. Але ця картина наче вже була раніше, бо вона повторюється після епізоду, котрий називався День народження.

День народження.

Всі зібрались у нас в Одесі. Льоша був, хтось ще. Брат, причому брат тут любив ретро машини і володів якимось родстером. Був Дімка, його друг дитинства. Часи сучасні бо гості прийшли, а в мене розуміння що стіл напів-пустий і треба у магазин. А я знаю що грошей в мене лишилось приблизно як зараз. Типу вистачило б щось купити. Ми йдемо в магазин. Чомусь згадується одеський Віртус через дорогу. Ходжу між прилавків, вибираю їжу. Проходжу біля вітрини де стоїть щось типу “сальтісона” чи фз. По моїх відчуттях то свинячі шкварки перемелені. Подруга Дімки підбігає і радісно кричить, що любить це, я беру. Йду далі, ще щось добираю. У магазин ми пішли з братом і Дімкою. Поки я ходжу між вітрин і шукаю торта, проміж рядків бігають якісь дівчата в котрих якийсь там майстер класс у магазині. Мені це заважає нормально оглядати вітрини. Наштовхують на вітрину з якимось наче ромом по 250 грн, але за фактом то сидр, котрий підписано як пиво. Торти мені не подобаються. Один зовсім наче зроблено з якихось сухариків, принаймні ними присипано. Відчуття що частину торта вже хтось купив. Забув уточнити, я знав що хтось з гостей поспішає (брат? Чи Дімка?) . . Тож купити все треба було швиденько. Бачу, Дімка йде з кошиком. В ньому пляшка Коли, для ром-коли, відповідно. Я йому кажу як добре що він взяв, кажу що ще торт зараз візьму і все. Але він каже що торт вже є і я розумію що це той, не ідеальний, котрий я бачив і не хотів брати. Я кажу я не хочу цього. Він питає – яка різниця який, торт є, ходімо. Я беру цей торт, біжу на парковку, кидаю на асфальт і пинаю його ногою. Кричу що я сам мав купити торта на мій день народження. Він каже що я псих, сідає у свій родстер і поспішно їде. Брат сідає у свою машину в їде за ним. А я тим часом опиняюсь десь у дверному пройомі. Батьки наче стоять поруч, мати моя, а тато не схожий на мого. Вони питають чого я розсердився. А я починаю бити кулаком у дверну коробку в кричати що “я хотів свій торт!”. Продовжую бити, розуміючи що просто лупцюю деревину. Але з’являється відчуття що деревина слабшає, і як у фільмі Вбити Біла, коли вона була у труні, і кулаком намагалась пробити її, я так само б’ю цю дверну коробку. Вона починає ламатися і я відчуваю свою силу. Батьки поруч перелякані. Але я, якимось чином, відмотую час назад, у той час коли коробка була зламана, але батьки ще не перелякалися. Є відчуття що вони розуміють, що я тільки що відмотав час назад. Після цього показано момент з багнюкою, наче то з першого фільму. Наче машина не розчавила нас тільки через те, що я відмотав час назад і щось змінив (стрибнув спеціально у багнюку?). На тому фільм закінчується…

——-

Лишилось знайти таблетки, через які в мене такі сни 😀

Какой прекрасный вид, кабы не эта кровь…

Як приклад своїх вчинків я привів з останнього – Будяка. Сказав, що вивіз кішку, котра настала не там де треба, не дивлячись на те, скільки років вона була у нас. То мені тільки у вухах одразу заграло:

“Я забыл, я монстр! Поднимите мне веки
Руки мои изломались в извечной мольбе
Я убил так просто, я убил человека в себе”

Мій психологічний стан і мої дії можуть здаватись жорстокими, і навіть, більш того, на наступний день я перепитаю себе, чи вірно я зробив. Але в тому моменті і в тій секунді, коли приймається рішення, в мене не виникає питань, чи вірним є те, що я роблю.

Насправді, я не роблю необдуманих речей. Просто я не можу надати приклад формули, яка б усе пояснила. Та й треба? На монстрів і диваків, нині, шалені черги…

Засинаючи чи прокидаючись – думайте про те, який я монстр. Бійтеся моїх дій. Бо, загалом, страх і дружба – це одне і те саме. Просто соус різний.

Мені не подобається, що люди пропускають мимо вух і очей те, що я роблю для них. Та чи можу я щось зробити? Іноді мене сприймають несерйозно через мої габарити, іноді через надмірну балакучість. Добрий і відкритий Руся мало кому потрібен..що ж..

Now put your fingers in the air screaming, “Fuck ’em, I don’t care”..

..Gotta do what you do to get by, yeah..

Післязавтра їду на навчання, тож…як ви розумієте, навряд чи тут будуть часто з’являтись думки чи ідеї. Але, сподіваюсь, що будуть. Що буде час і можливість (бо цього рота ніхто не заткне, гг). Загалом, відчуття двоякі. Не добре, не погано. Просто все є як є. Час покаже що там буде зі мною, де я буду, чим це закінчиться для мене. Чим “бравіше” мої речі, тим епичніше, зазвичай, буває, коли я повертаюсь через день. І такий “ну кмон! Я ж так старався загнати в сльози своїми речами”.

Якщо так вже трапиться, що поїду “аждоперемоги”, то най буде ціль повернутись – поїхати на концерт Yonak’и у Європу. На подив, від “та шо тут слухати окрім двох пісень”, зараз це музика, яка мене підтримує. Кожен раз, коли їхав у РТЦК, я вмикав саме її. Сьогодні це знову була Call me a saint.

Страх наповнює серце, біль наповнює мозок. Мені важко, навіть на хвилину, лишати людину, з якою я вже майже пів життя. Але просто зараз так треба зробити. Просто така ситуація і просто такий момент. Згадується OH…
“Жаль сегодня мой день
Сегодня не мой год
И все люди не интересны, все мои планы на оборот
Может быть в следующий раз
Может быть в следующей жизни
Воздух всего лишь – газ, даты всего лишь – числа

Пой мне ночью под
Солнцем. В тесной
Квартире, из пьяных
Стен

И я держу тебя за руку
И мы переживем эту зиму, воздух скурим и заново
Ведь всё что мне нужно, просто лишь держать тебя за руку
Под снегом там наверху, вместе вернемся из темноты, и ты
Держи меня, держи меня, держи..”

Я розумію, що не можу знати, наскільки це все і коли я повернусь додому, тим важче окреслити свої думки. Сподіваюсь, що вернусь цілим і живим. Сподіваюсь, що здоров’я не похитнеться більше ніж зараз. Є ще багато слів, котрих я не сказав близьким людям, тож сподіваюсь що неодмінно встигну їх сказати. Обійняти близьких – мати, брата, племінників. Побачити їх нарешті, вони вже зовсім дорослі. Сподіваюсь, що зможемо з Сашкою з’їздити на могилку Аделаїди. Вона завжди зі мною, де б вона не була.

Дякую всім, кого знав. Хто освітлював моє життя своїми променями. Я обов’язково повернусь, щоб бути. Просто не маю права лишити Сашку саму. Всіх люблю, всім радий. Ваш Руся..

 

Ps сподіваюсь, що буде час і можливості писати сюди нотатки. Тож…не губимось..

You could say no, but what’s the price?..

Полюбляю, отак от, виокремити якесь слово, а частіше строчку, котру ніхто окрім мене не зрозуміє, мабуть. Загалом…колись я розшифровував тексти пісень одного виконавця. Спробуємо зараз? Ок…”завтра. 9 ранку.”

Вчора в голові крутилась фраза. “Кажуть – поплач, і тобі стане легше. Я виплакав всі очі, але легше, чомусь, не стало..” 

Влітку я знайшов дві колби. У гаражі дідуся. І хотів їх забрати для декору. Лишив на вулиці. Вони там пережили зиму. Коли я вирішив забрати дві – одна з них випала з кишені по дорозі і розбилася. Точніше відлетіла горловина. В мене таке відчуття, що емоційно, ці кілька днів розтрощили мене так само як розсипалась та колба. Те що я будував. Що з’єднував у одне ціле. В мене таке дивне відчуття, що всю свою накопичену енергію я жбурнув у ці два дні. Коли ти працюєш через силу. Ми майже попрощалися і порішали всі плани на останню частину життя. Наче вже нікого з нас немає. У важких ситуаціях приходиш до думки, що якщо вас розділити – ви швидко помрете. Бо сподіватись буде більше ні на кого. Бо ж, бо…

Мені хотілось би зараз, як вона…ось ця ось..:

“I was cold, I was lonely
No one thought to even phone me
Look at me now, I’m a fighter
I’m a strong bitch, baby, I’m designer
I’m tryna shine a light on, light on, light on
Anybody sitting in the dark and crying
Fix your make-up or your hair, pull up a seat over here
Gotta do what you do to get by, yeah

Back up, back up, we’re in trouble again
Hitman’s out and it’s on my head
Back up, back up, I’m a do it my way
Live to see another day”

Але сил немає, а є ще завтрашній день. І що цікавіше – неважливо, як саме він закінчиться і чим. Просто набридла сама ця ситуація. Факт, що тебе відправлять кудись і в цілому. Далі ніж можуть зараз не відправлять, бо я вирвав у життя цей шанс. Раніше я вірив, що є якийсь “янгол”, який захистить. Але чим далі живу – тим більше бачу, що роблю це сам. Сам себе захищаю від проблем. Котрі сам і створив?..

What if I fell to the floor
Couldn’t take all this anymore
What would you do, do, do?..

Wtmh

Часом щось дуже резонує. Як оце ось. Сподобався опис пісні…”This next song that we’re gonna play for you is called “Welcome to my house”. And when i say “my house” i mean me. Welcome to a part of me and a little bit of how my brain works and how i like to think of myself and not in the nicest ways most of the time which i imagine everyone feels like, but there’s a part in the middle, where i’m like no Theresa. You’re alright i love you. Theresa you’re alright. It’s a bit like a therapy session and i hope you enjoy this as welcome to my house”

Завжди вважав блог більше тою самою “терапією”, ніж чимось іншим. Був довгий шлях до того, щоб бути відвертим з самим собою. Зараз я роздивляюсь себе з різних боків. Часом темних, часом ні. Мені не має бути соромно за жодних обставин за те, ким я є. Хай краще іншим буде соромно за те, що вони ті, ким їх немає. В тому і є суть терапії – бути собою..

Розфарбовуючи світ

Розмірковуючи над Дар’їною цитатою з фільму “…Чи можна сказати, що у людей на першому місці не розвиток, а привласнення?” – десь підсвідомо, я крутив то в голові і так і сяк і всяк. Як завжди – “приміряння на себе” дало свої результати. Прийшов до думки, що ціную зв’язок не за “кількістю років”, а за зв’язок як такий. Себто, колись була думка, що наша цінність для іншої людини полягає у спільно пережитому досвіді, і от чим більшу тривалість мав цей досвід – тім цінніша для когось є якась конкретна людина. Це викликало певний смуток, бо було розуміння, що ти ніколи не станеш людині ближче за когось, кого вона знала до тебе. Такий собі dead end можливостей, котрий міг змінитись тільки якщо та, попередня людина, йшла з життя. Тоді, тільки теоретично, ти міг зайняти її місце.

Розвиваючи думку, інакше почало сприйматись бажання стовідсотково довіряти комусь до першого розчарування. Суть, навіть, не в тому, що ти хочеш відрізати для себе “певний шлях” перевірок, котрі витрачають зайвий час. Як виявилось, це більше про те, що ти бажаєш максимально глибоко відчути людину крізь короткий проміжок часу. І от, якщо на все це подивитись зараз, приходжу до думки, що цінність людини для нас не залежить від того, скільки часу ми її знаємо. Цінніше те – наскільки ви на одній хвилі світогляду. І я кажу собі – “..з цією людиною ми ніколи не будемо ближче ніж зараз”, в той же час “..з цією людиною ми ближче, ментально, ніж з тими, з ким колись були”.

Такі роздуми навивають на мене певний сум стосовно незмінності певних людей і їх світоглядів. З іншого боку…в тих, чий світогляд з нашим на одній хвилі – він, скоріш за все, теж не зміниться. То чи так це все сумно?..

Кожен сам фарбує свій світ у свої кольори. Файно, коли у нас однакова палітра…