Позначка: особисте

Ну…

Теперяче, я ще й плейлисти кліпаю потрішкі…як там…

“Look at me now, I’m a fighter
I’m a strong bitch, baby, I’m designer”

..дивний досвід, але…назбиралось

Ps люблю місця, де мій нік це мій нік а не “осьо ось фсьо..”

 

Відносно себе мені приємніше осьо…

…і там де “Все не быстро и не просто.
Мы с тобою одного роста,
Только когда ты стоишь ко мне спиной.
На краю…”

Продовжувати читання Відносно себе мені приємніше осьо…

Давним давно, в далекій-далекій галактиці..

Не пам’ятаю, чи то історія часів моїх перших (технічно, других) взаємовідносин, точніше після них, чи то ще і до перших було, але в голові була думка щось на кшталт “я буду рости і ставати кращим. Буду вміти все. Буду тим, відносно кого будуть складати приклади. Типу “подивись, от він це робить, а ти ні””. Я буду людиною, котра буде “ідеальною” для відносин. Бо достатньо бути краще середньостатистичного чоловіка. Середньостатистично менше пити. Середньостатистично радувати час від часу. Середньостатистично щось готувати час від часу. Середньостатистично робити щось по будинку.

Через особливості метаболізму, з зовнішністю так не вийшло, тож як є. Що ж до іншого – коли я комусь допомагаю, мені кажуть “ну…звертайся якщо щось буде потрібно, вмію і по тому і по цьому..” – а я ловлю себе на думці, що немає речі, через яку я б до когось звертався. Тобто я полізу в інтернет, знайду рішення проблеми, якщо не знайду прямих – знайду обхідні шляхи вирішення проблеми. І зроблю це сам. Як завжди, як раніше. Щоб бути краще інших на їхньому ж полі.

Загалом, це все було через образу. Образу на те, що мені “хтось” потрібен, а я був тоді не потрібен нікому. Часом страшно, наскільки я зараз “комусь” потрібен. Вчора от, дивився яке свято – чи можна працювати. Ввечері вирішив, що вчора був “День паломника”. Історія замовчує чому. Але останню з двох розеток я кріпив з ліхтарем. І от гумореска в тому, що зараз ніхто не потрібен мені. Тільки раніше то стосувалось взаємовідносин, а зараз соціуму в цілому, мабуть. Годі прикрашати фінальну думку словом “мабуть”

Відчуття “ліктя”

Одна частина мене має дивне “відчуття ліктя”, типу “коли що – все вирішиться”. А друга каже “- так! За твій рахунок!”. Загалом-то, дивно відчувати якусь надійність чи фз, коли розумієш що в разі чого ти не до кого не будеш звертатись, бо не можеш до когось звернутись. І це, щось, внутрішнє, мабуть. Це не про час, який тобі треба бути серед якихось людей, щоб звикнути до них і звертатись. Це про внутрішнього звіра, котрий не хоче більше комусь довіряти. А якщо в тобі немає довіри, про що, взагалі, мова? Щось, Фльорно..

“Нет никаких деревьев, никакого дома,Сумрачных тихих аллей, никаких знакомых собак.Цветы в ухоженных клумбах, всё совсем по-другому –Незнакомей, новей, словно всегда было так.

Это конечно то место, только время не это,Не то время года, не то время суток.Было так интересно – мама, папа и лето.Вот я превратилась в кого-то, не заметив, что в промежуток.
Все залеплено штукатуркой, замазано свежей краской,Проведено много мелких работ.Как вернуться в другую жизнь,Которая кажется сказкой, когда всюду прошел ремонт?”

Надто багато води

Намагаюсь дивитись на себе зі сторони. Певні пережиті моменти. Речі, з якими стикаєшся. Речі, якими займаєшся. Звик думати, що навколо все змінюється, а лише я один такий незмінний. Той самий, що був колись. Насправді, воно до бісового дідька не так. Кожен період часу свого життя я робив щось таке, про що не розповідав, і про що ніхто не знав. Тобто, технічно, я лишався таким як і був колись. Але для когось, не для себе. Це типу як ти забиваєш х…ї на інтереси своєї дитини чи те, чим дитина займається, а потім такий “обана! Хіба це могла зробити моя дитина? Чи так я її виховував/-ла?!”. І тій “дитині”, що я є, завжди було чим здивувати. Бо поки світ стояв на місці – я розвивався.

Я не той, хто похизується, що він перепробував 100500 психотропів чи ще чогось. Бо мої “психотропи” то дещо інше. Людська психологія, наприклад. Першопричина дій, логічність послідовності дій. Відносини між людьми. Згадується цитата про “мені достатньо всього пів стакана, а тобі однієї…пігулки”. Достатньо музики у вухах, і ось цього всього “Pitiful lies keep fucking it up, When you realize it’s never enough..” (відсилка, потім покажу).

Чи змінює це щось? Мабуть, що ні.

Загалом, людям треба від тебе те, що ти можеш зробити чи дати. Не більше, не менше. З плюсів – зрозумілість взаємовідносин. З мінусів – ти не отримуєш того відгуку, якого потребуєш. З цієї точки зору взаємовідносини з людьми, котрі базуються на грошах, мають більше шансів на існування. Типу ти отримуєш хоч…щось? Мабуть. Але я людина, котрій срати на гроші. І всяк це приходить до нуля. Заздрю тим, в кого звичніші цінності – бухнуть, потрахатись, погульбєніть по закладам чи з’їздити кудись на відпочинок. З цієї точки зору, найбільш щасливою людиною за останні X років я був, коли ми (гг) займались листуванням з Дар’єю. Ти ділишся своїм всесвітом, ти дізнаєшся про всесвіт людини, вони місцями пересікаються, з одних думок народжуються інші. Це приклад взаємовідносин “по-моєму”. Коли юридично дві людини у шлюбі, втім вони діляться один з одним особистими речами, і це, зворотно, наповнює їх звичайні взаємовідносини. Наприклад, нерідко після наших розмов в нас було з Сашкою про що поміркувати, типу “а от людина вважає так. А як ти думаєш на цей рахунок?”. Варіант зовнішніх взаємовідносин без взаємовідносин як таких, котрі живлять твої внутрішні взаємовідносини.

Мені завжди цікаво, як виглядає внутрішній світ тої чи іншої людини. Речі, про які вона не розповідає нікому. Легше за все вважати життя і думки інших пустими, але що, якщо це не так? Якщо щось є?..Дослівний переклад тої цитати щось на кшталт “Жалюгідна брехня продовжує це псувати, коли ти розумієш, що цього ніколи не буває достатньо..”. Я б це, дещо, переінакшив для себе. “Люди різні та всюди пусті, але ніхто не зна, які вони на самоті”..

Не соромно

-1 запобіжник в копілку. М?

Думав, з якої сторони почати цей пост. Вирішив почати з кінця. Моя творчість буває різною. Часом дивною. Часом неприємною (комусь). Але вона моя. Сутність кожної людини полягає в тому, щоб бути такою, якою вона є, а не якою її бачать чи хочуть бачити. Всі цукерки різні і не завжди знаєш, яка буде в тому чи іншому фантіку. Моя творчість буває і такою:

І мені було соромно за свою дивакуватість. До сьогодні.

Сьогодні прийшов сусід, і…запропонував собаку. Він охотнєк. А собака, бачте, “нє охотіцца”. Запропонував. Помісь лайки з вовком чи щось таке. Коротше…каже “як ні, то мені доведеться її пристрелити”. Певні люди знають причину, за якою я ніколи не погоджусь брати собаку, “історію сім’ї” якої я не знаю. Тож відмовився.

До мене довго доходить. Я довго обмірковую. Але зараз я не розумію, чому мені має бути соромно за творчість, а комусь не соромно вбити, а не випустити кудись, собаку, котра “йому не підійшла”.

Завжди є з чим порівняти, і це, мабуть, найдоречніше порівняння.