Позначка: особисте

Хто скільки…

Всіх часто цікавлять питання про “хто скільки заробляє”, але, як на мене, завжди цікавіше питання “хто скільки витрачає”.

Певно, якщо пекло є – я горитиму в ньому за транжирство. Але, знову ж, що є “транжирство”? Ми можемо розглядати сенс життя в різних напрямках – діти, самопізнання, добра пам’ять після себе. Так само “транжирство” не є транжирством, якщо воно приносить комусь радість.

Можна розглядати це все ще з одного напрямку. Люди кажуть, що “чоловіки вибирають собі дівчат схожих на…їх матерей”. І якщо б воно було так, то я б, мабуть, не був таким транжирою, бо ж не дай боже матері дізнатись про мої “взіки” на тему подарувати щось людині, котру я ніколи не бачив і…не побачу. І Олександра, хоч-не хоч, а розуміє, що то робиться не “тому що…”, а просто тому що мені приємно зробити комусь якесь “диво”.

Хтось каже, що “ми те що ми їмо”. Я б хотів, скоріш, вірити, що “ми те, що ми робимо”.

В одному місці комусь щось дарується, в іншому купляються овочі по уцінці. Коли настане день, і з мене “спитають” – я просто знайду ще один спосіб заробити. Пів життя це працює, і не бачу причин змінюватись, бо це працює. Всесвіт, в якому я існую, все ще живе. Рідко це звучить з мого боку, але цей всесвіт все ще існує завдяки Олександрі.

Не доречна згадка, чи примітка. За той час, що ми разом (12 років?..) встигли побачити як закінчились кілька відносин, розпалося кілька сімейних пар в яких були діти. Про відносини без шлюбу і казати нема чого, скільки було прикладів за цей час. Дивно, якщо замислитись що і кілька творчих пар, яких ми знали, за цей час розпались, і, як би сумно не було, це не завжди пішло їм на користь з точки зору творчості. Тож, про що це я…ах так. Озираючись назад, я бачу, завдяки кому я, о-пів на третю, пишу цей постік після пару партєйок в теніс на Вії. Іноді здається, що для щастя всім не хватає Вії з тим клятим тенісом. З радістю б розтранжирився на “всім по консольці”, але, на жаль, це так не працює…
А хотілося б.. 🙂

Диявол завжди в деталях

Так і з мелодіями на дзвінок. Для мене то завжди було щось сакрально-ритуальне. Коли спочатку тебе має щось зачепити. Потім до тебе те має дійти. Потім ти сидиш з пів години і вибираєш кращий фрагмент, котрий, як тобі здається, зможе щось комусь пояснити. Чи може? Я думаю, що ні. Бо в кращому випадку для когось то набір звуків. А для тебе то – цілий світ.

Тим не менш, я вважаю, що по мелодії на дзвінку людини можна зрозуміти більше, ніж по відбитку її пальців. Хтось ставить на дзвінок щось “трендове” – щоб бути “своїм” для тих, хто його оточує, навіть якщо то чужі люди. Хтось не вдається в деталі і лишає стандартний дзвінок – постійно відловлюючись через це на звук повідомлення чи дзвінка, коли він грає в такої ж самої людини, котра не приділяє тому значення.

На моїй пам’яті не зустрічалось людей, котрі б самоідентифікувались через мелодію на дзвінку. Продемонструвати свій внутрішній світ?..пам’ятаю, як в 17-18 хотілось його демонструвати всім навколо – вмикаючи “погромчє”. Хай і в навушниках. З часом з’ясовується, що чужий внутрішній світ мало кому цікавий і розумієш, наскільки то дивно виглядало.

Something better міняється на Barely breathing, бо ж…фз. Здається, я бачу в тому всьому те, що не зможу пояснити. Тай чи треба..

“And nothing else matters
Nothing else matters..”(с)Ynk

Відчуття ніяковості

Мабуть саме так я б назвав сьогоднішню історію.

З дитинства мене ставили у ступор моменти, коли мати, розмовляючи з моєю бабусею, казала “на слухавку, поговори з бабусею”. І…я губився. Тобто, я не знав що в неї спитати і яку важливість несе те, що я спитаю, якщо мене змушують це робити? Яка цінність для людини моїх питань, якщо я вимушено, без зацікавленості, щось питаю? І це відчуття по життю пішло далі.

На другому місці, після того, як мені казали поговорити з бабусею, стоїть…розмова з племінниками. Тобто, знову ж таки. Я гублюсь. Не знаю що спитати. Взагалі не знаю. І мені незручно мовчати з одного боку, і я не знаю що питати з іншого. Ці моменти викликають в мене крайнє відчуття ніяковості.

Раніше третє місце почесно займали всі люди, кого я знав (і ще не встиг знати) в Новгороді і, більш того, їх діти. Тобто…мене не було довгий час тут. І ось я. З’явився. Що я маю робити? Що говорити? Приділяти увагу? Яку і кому? Одна з причин, чому я не уявляв своєї поїздки до Новгорода, і з кожним роком ця снігова куля лише збільшувалась як збільшувалась кількість людей, котрих я ніколи не бачив. Питання військомату все полегшило. І моє вливання відбулось у дусі “ну…гірше, ніж було вчора – сьогодні/завтра вже не буде”. Бо ж вчора я по багнюці і полях їхав Фелтом додому. Бридке відчуття, якщо чесно. І я їм цього ніколи не пробачу. Але запис не про це.

Останнє, з того що спадає на думку, це телефоні розмови. Коли я комусь пишу текст, а мене перенабирають. А я не хочу розмовляти голосом. Хотів би – набрав би. А я не хочу. Бо мені то незручно. Легше прикинутись хворим чи ще щось, аби тільки не розмовляти. Навіть коли щось хтось хотів купити – легше не продати, ніж спілкуватись. Відповідати на питання, відповіді на які часто можеш не знати, бо навіть не розумієш про що саме питають. Це повсякденний стрес, і чим далі тим воно тільки ускладнюється. Оце саме сприйняття телефонних розмов з невідомими людьми…

Один з тутошніх племінників такий самий “соціофобушєк”. Його мати не розуміє, чого це так і чому йому легше з кимось спілкуватись в мережі, а не наживо. А я розумію.

В “зручних компаніях” ці всі моменти не дуже помітні, але загалом, це, мабуть, як дерево і його коріння. Чим ти відкритіший в зручній компанії, тим ти закритіший для всіх інших. Просто ніхто цього не бачить. Та й чи треба?..

Визнання

Стало цікаво, а скільки людей, загалом, не травмовані комплексом меншовартості, котрий виник через батьків? Мова, в першу чергу, про визнання, бо ж…

Люди діляться на два типи. Перший це ті, кого батьки підтримували у їх починаннях, всіляко намагались розвивати внутрішнє “я” дитини. Другі це ті, хто…хгм. У назві сама суть – “другі”. Ті, хто завжди гірші. Ті, хто “завжди робить не так”. Ті, хто…боже, ти можеш бути єдиною дитиною в сім’ї, але все одно будеш лишатись “другим”. Як в тому анекдоті – “..І на конкурсі мудаків ти б заняв лише друге місце, бо ти – мудак”.

В мене є такий ритуал. Коли треба заспокоїтись, кажеш собі “я хочу…” – і, як би парадоксально не було, частіше в мене звучить слово “грошей”. Не в плані меркантильності. Просто я розумію, що все чогось коштує, і якщо я вирішу комусь допомогти з чимось – гроші будуть тим, без чого, найчастіше, ніяк. Коли хворієш, навпаки, кажеш “здоров’я”. Зараз в мозку фраза була закінчена не “здоров’ям” і “грошима”, а словом “любові”. І тут мене тригернуло. Любові, чи визнання? В певному сенсі, тут це два слова про одне й те ж саме. Не отримуючи достатньо любові і нашого визнання від батьків, найчастіше ми шукаємо його в інших. Тицяємось в кожні двері, стукаємось в кожен камінь. Ми просто шукаємо того, що не отримали від тих, хто нам це мав дати.

Здається, що повноцінним життям живе лише та половина суспільства, в котрого в дитинстві програма не була порушена. Ми можемо скільки завгодно кидатись башмаками у “золоту молодь”, але, як я думаю, це не в останню чергу, бо в нас є внутрішнє відчуття, що…батьки їм дали більше. Ми кажемо “папочка подарував” чи типу того. Показуючи самі собі, що…в нас не було того “папочкі”. І не буде.

Я думаю, що в інших ми шукаємо любові і визнання. Але наша проблема в тому, що…звідки ми знаємо, як вона виглядає? Якщо ми її не отримали свого часу? Тож відчуття, що ми завжди шукаємо те, форму чого навіть не уявляємо.

Останнім часом (з початку війни?) помітив, що частіше шукаю порозуміння не з зовнішнім світом, а з внутрішнім “я”. Назвемо це “вирощую внутрішню дитину”. І це не про “в дитинстві я хотєла домік Барбі і ось я його сябє купіла”. Це про спробу зрозуміти себе. Відчути себе. Ігноруючи вплив ззовні, найти те, що є “Я”. В світі є багато речей, що можуть збити з цього шляху. Але, мабуть, тільки розуміння себе внутрішнього може дозволити бути щасливим. Без пошуків визнання ззовні.

Час

Ви колись замислювались над тим, скільки коштує ваш…час? Мається на увазі не робочий час у грошовому еквіваленті, а час вашого життя як такий.

Всі діти як діти, а я в років 15-16 розмірковував про те, що немає нічого ціннішого за час життя. Тобто за годину можливості “пожити ще трішки”. Задавав собі питання, скільки коштує хвилина життя як такого? Бо якщо брати життя як за найвищу цінність – скільки середньостатистичний мільйонер віддав би грошей за…”ще 5 хвилин життя”? Якби знав, що через хвилину він має померти і всі його статки не будуть хоч щось значити. Тоді я сприймав час як виключну валюту, котру не можливо придбати чи обміняти, але яка є тим, що є найдорожчим в кожного з нас. Але чи таку він має цінність насправді?

Уявімо, що людина хворіє на рак і живе в муках. Скільки коштує час її життя? Чи хапається вона за життя, чи ж, навпаки, хотіла б скоріше позбутися болю за будь-яку ціну? Мабуть, риторичне питання. А що ж до здорових?

Здорові люди не помічають час, котрий вони проводять в соціальних мережах, іграх, гулянках. Одного разу один знайомий сказав мені – найдивніший час, котрий в тебе є, це той коли ти у щось граєш. Бо якщо ти озирнешся назад – зрозумієш, що ти не пам’ятаєш тої миті коли ти в це саме “щось” грав. Не ігри, не часу як такого. І зараз я розумію, що те ж саме можна сказати про “алко-посиденьки” – більшість з яких ти не пам’ятаєш, але витрачаєш на них ресурси, одним з яких є…час. Тож чи такий дорогий, той самий “час”?

Мабуть, чим більша небезпека нас оточує, тим цінніший наш час. Десь близько як півтора місяці я прожив з думкою, що кожна зустріч, прогулянка або якась справа – можуть бути останніми. Бо ж я не знав, чим закінчиться тиждень і, що важливіше – чим почнеться наступний. Де я буду. Що зі мною буде. Тож фраза про “жити як в останній раз” була дуже знайома в цей період. Це надавало більше сенсу кожній справі. Кожній зустрічі. Кожній секунді.

На мій власний розсуд, цінність має не стільки час, скільки те, як ти його провів. Знову і знов згадується поховання батька. І скільки людей тоді зібрались. Котрим він допомагав. Щось робив у них чи для них. Мабуть, найцінніший урок, котрий я засвоїв – треба провести хоч частину життя так, щоб в його кінці був хоч хтось, кому шкода, що тебе вже більше немає. В певному сенсі, це меркантильний сум, бо ж люди шкодують що не зможуть більше до тебе звернутись. Але в нашому цинічному світі і те вже багатого варте.

Тільки ми і наші вчинки придають цінності часу життя, котрий в нас є.

Тебя хоть там любят?..

Є багато речей, котрі в мене викликали сором. Одна з них, що я зараз тут, а вона зараз там. Сама з тими коробками і речами. Наче в колі сім’ї, але сама. Вдвох легше все подолати і зробити. І це ще один привід, за що я ненавиджу цю ситуацію саму по собі. Я навіть не можу ненавидіти конкретно себе за те, що сам туди пішов. Бо ж в Одесі, скоріш за все, все одно б прийшли. Відповідно, все одно я б туди пішов. Тільки пізніше, тільки коли пакувати речі – була б вся та ж срака. Тож…мабуть, в широкому сенсі, цей сором важко чимось закрити. Бо я знаходжусь там, де живеться легше. А вона там сама, з тими клятими коробками…

Це важко все, але скоро воно має закінчитись переїздом. Тут вже якось вирішимо всі інші наявні питання, бо будемо разом. А разом все пережити легше…і окремо все важче…

Закорінілий інтроверт

Якщо так подумати, моя соціальність це примарна хмаринка, котра виникає коли я відчуваю певну незручність.

Продовжувати читання Закорінілий інтроверт