Позначка: особисте

В ожидании…сентября?..

“..только земли коснется рассвета тень
– сразу в небе видны сумерек просини.
Без тебя тут один день, как три дождливые осени..

Знаешь, тут все чаще дождит;
И сердца медленный бит…
Без тебя моя парадная
Такая прохладная…”

“…помнишь, как мы забыв про обочину,
Про душевные муки, босиком шли по трассе;
Я буду с тобой – ты можешь взять мои руки
Всегда с тобой я! –
И неважно в какой ипостаси…”

…никогда, не скажу тебе…

Життя часто робить вибір за нас. Так вийшло і в цьому випадку…бо ж колись я слухав:

“Знаешь, я так боюсь, что мы просто больше не встретимся.
Вытру с лица солёную грусть и притворюсь, что мне просто так весело.
Знаешь, я так боюсь, что наши руки просто расцепятся.
Знаешь, я так боюсь, что мы изменимся, но по отдельности.”

Загалом, єдина людина, котра не змінилась у моєму сприйнятті це…Сашка, з котрою ми живемо разом. Бо ж проживаємо все разом, і, відповідно, тут важко щоб було інакше…тим дивніше було зіткнутись з явищем, коли майже не змінюються люди, котрих ти знав пів життя назад.

Мабуть, цей пост буде закінчено іншою частиною композиції ПФ…

“Страшно, что настанет тот день, когда умрут наши родители.
Это сводит с ума, а ведь, по правде – мы так и не выросли.”

Не любила.

Слухаючи Delilah, згадую людину, від якої до моїх лапок потрапив цей гурт. Як згадка, в мене навіть корабель вісить з написом Ship to Wreck, котрий і став тою самою першою піснею.

Та частина мене, котра “про людяність”, згадує як було добре у спілкуванні. Та частина, котра темна, каже словосполучення з назви запису.

Це не про мене як особистість і іншу людину. Це про особистість, одна половина якої вдячна і любить той досвід, а інша, котра її захищає, називає причини, через які це все того не варте. Не згадування, не бажання, нічого іншого.

Don’t touch the sleeping pills, they mess with my head..

ps смішно, що після Ship заграла “Бий”..бо ж..

“Замало слів, щоб пробити цю стіну,
Принаймні відколупати шматок,
Набридло довбати її без зупину,
На зустріч робити невдалий крок.
Мої аргументи прийматись не будуть,
Навіщо треба було мене злити?
На жаль, мій голос тепер не почують,
В таких випадках залишається бити!”

Мабуть варто виділити, що є люди, котрі не люблять не нас, не щось в нас. І, в якомусь сенсі, легше від’єднати від себе щось чи когось розумінням, що та чи інша людина щось зробила відносно нас не випадково, а тому що не любила/не цінила нас.

From СРЗ pt.2

За часів, коли прогулянки рахувались не “фігасімипройшлі12тисячшагов”, а…

Вираховувались по мапі 2Гіс’у. Бо ж..які там в сраку крокоміри? Ніжки записували відстань краще, ніж пристрої…

Якби я доїхав до Одеси, то, мабуть, щоб спробувати відтворити цей маршрут. Типу “слабо?” 🙂

Людимилі

Прохання до тих, хто читає цей блог більше ніж 1-2 сторінку – відпишіть, я вам дам доступ, відредагуєте мої записи. Бо мене самого не вистачає, щоб себе самого перечитати і відредагувати. У вас (я бачу) більше часу, та й бажання це читати – гарна пропозиція 😀

Жартую, але мені дійсно не завжди цікаво занурюватись у думки, що були тут років 5 назад. Особливо 7-8 назад. Хоча…той період блог не вівся. Тим не менш, в голові кожен раз цокає лічильник…”8 років. Чи то другий, чи то третій клас був би вже…”

“Цей світ страшний, цей світ із війн
Земля страждань, ковток сумлінь
Цей світ не твій – ти зрозумій
Діра у серці, вітер віє…”

Мабуть так я сприймаю світ навколо через 8 років. Ще не повних, але ж…

Писав про інше, і ось…

Часом є речі, котрі…

Речі, котрі віддаються лише відчаєм і болем. Згадками. Я не міг видалити той блог, тому що чомусь сайт не давав це зробити. Але шукав те, що потрібно було в іншому записі, і ось…

Я завжди знаю, де і як знайти цю людину. Більш того, навіть зараз я часом згадую її ім’я чи думки у розмовах. Є речі, котрі навіть через стільки часу важко викреслити з голови. Але в один день я поклявся собі, що ніколи не стану шукати ані спілкування з нею, ані можливості побачитись. Бо тільки той блог знає і пам’ятає, скільки болю і самознищення викликала в мені ця людина. Я сміявся з кожних Катерин, Кать, і інших людей з цим ім’ям, котрі зустрічались мені у житті. Бо ж, бо ж…бо не дивлячись на схоже ім’я, я не бачив в них десятої долі, що тоді бачив в тій людині. Колись я навіть поклявся, що все життя буду любити цю людину. Це одна з тих соромних речей, котрі я ніколи не вимовляв.

Це запис, в першу чергу, щоб не забути. Щоб кожен раз нагадувати собі – ні, не за людину. За той руйнівний вогонь, що випалив мене тоді.

Мені завжди дорікали. У других відносинах мені дорікали, що я “все ще кохаю…” людину з перших. У третіх, що я “все ще кохаю…” людину з других. Зараз в мене четверті відносини, і кожен наступний рік доводить мені, що не страшно пам’ятати, з ким ти був. Не страшно пам’ятати, які вони в тобі емоції викликали. Страшно не пам’ятати, що окрім цих емоцій, вони також згадуються тим болем, котрий вони нанесли свого часу. Тоді мені завжди здавалось, що я не знайду людину “краще”, а тепер я з нею живу.

Часом 10 більше ніж 90…

Свого часу була історія, коли в далекому 2015 були певні складнощі і певні питання. Тоді поруч з небагатьох був Олексій. Тоді ж, якщо не помиляюсь, він дозволив інакше подивитись на відносини, сприйняття, і інші речі, і…зробити так, щоб я не допустив помилок. І в мене це у мозку чомусь сплило фразою “Олексій посміхається” (мабуть, тому що “Один глаз плаче, інший сміється”. Бгг). Це вислів, умовно, відносно того, що сталося не так, як збиралося. От і сьогодні “Олексій посміхається”.

Я пишу сюди багато особистих речей, що важливі для мене. Хай щось лишиться для себе. Без публікацій..

Ps нам потрібен мерч-монетка, де одне око сміється, інше плаче. Терміново. Тоді приймати рішення в житті було б значно легше..