Автор: revolytion

Дзеркальність

Хтось вважає, що кращий спосіб захисту це напад. На мою ж думку це – дзеркальність.

Якщо ти робиш напад – ти стаєш агресором в ситуації, котра виникла не за твоєї вини. А от віддзеркалення дає більш позитивний результат. Бо ж які до тебе питання? Ти просто робиш так само, як зробили тобі. Не більше, не менше…

Визнання

Стало цікаво, а скільки людей, загалом, не травмовані комплексом меншовартості, котрий виник через батьків? Мова, в першу чергу, про визнання, бо ж…

Люди діляться на два типи. Перший це ті, кого батьки підтримували у їх починаннях, всіляко намагались розвивати внутрішнє “я” дитини. Другі це ті, хто…хгм. У назві сама суть – “другі”. Ті, хто завжди гірші. Ті, хто “завжди робить не так”. Ті, хто…боже, ти можеш бути єдиною дитиною в сім’ї, але все одно будеш лишатись “другим”. Як в тому анекдоті – “..І на конкурсі мудаків ти б заняв лише друге місце, бо ти – мудак”.

В мене є такий ритуал. Коли треба заспокоїтись, кажеш собі “я хочу…” – і, як би парадоксально не було, частіше в мене звучить слово “грошей”. Не в плані меркантильності. Просто я розумію, що все чогось коштує, і якщо я вирішу комусь допомогти з чимось – гроші будуть тим, без чого, найчастіше, ніяк. Коли хворієш, навпаки, кажеш “здоров’я”. Зараз в мозку фраза була закінчена не “здоров’ям” і “грошима”, а словом “любові”. І тут мене тригернуло. Любові, чи визнання? В певному сенсі, тут це два слова про одне й те ж саме. Не отримуючи достатньо любові і нашого визнання від батьків, найчастіше ми шукаємо його в інших. Тицяємось в кожні двері, стукаємось в кожен камінь. Ми просто шукаємо того, що не отримали від тих, хто нам це мав дати.

Здається, що повноцінним життям живе лише та половина суспільства, в котрого в дитинстві програма не була порушена. Ми можемо скільки завгодно кидатись башмаками у “золоту молодь”, але, як я думаю, це не в останню чергу, бо в нас є внутрішнє відчуття, що…батьки їм дали більше. Ми кажемо “папочка подарував” чи типу того. Показуючи самі собі, що…в нас не було того “папочкі”. І не буде.

Я думаю, що в інших ми шукаємо любові і визнання. Але наша проблема в тому, що…звідки ми знаємо, як вона виглядає? Якщо ми її не отримали свого часу? Тож відчуття, що ми завжди шукаємо те, форму чого навіть не уявляємо.

Останнім часом (з початку війни?) помітив, що частіше шукаю порозуміння не з зовнішнім світом, а з внутрішнім “я”. Назвемо це “вирощую внутрішню дитину”. І це не про “в дитинстві я хотєла домік Барбі і ось я його сябє купіла”. Це про спробу зрозуміти себе. Відчути себе. Ігноруючи вплив ззовні, найти те, що є “Я”. В світі є багато речей, що можуть збити з цього шляху. Але, мабуть, тільки розуміння себе внутрішнього може дозволити бути щасливим. Без пошуків визнання ззовні.

Бухло і квартира за межею міста?…

Ох…ну ось. Ще один текст, котрий я буду тут ненавидіти через те, що…знову буде багато переходів -__- Продовжувати читання Бухло і квартира за межею міста?…

У нас самі, ска, чистоплотні миші…

Спочатку ми обоє не розуміли, що то за дивні сліди на милі. Потім прийшло розуміння, що…то сліди від мишачих зубів. Гугл ОК. “Купити мишоловку”. “Гугл ОК. Покладемо в мишоловку сир і…мило”.

Результат? Мило і сир: 0, миші: 1. Всмислі ці суки зіжрали і сир і мило. Чисті сволоти, не інакше…

Ps для розуміння. То маленькі мишоловки. У великих сир як лежав так і…лишився лежати. Бо ж нафіг він комусь без мила? Історія замовчує що одна з мишоловок стояла на…столі! о,О

Умови

Насправді, “однакових умов” не існує. Мова про випадки, коли більш успішні люди кажуть менш успішним про те, що “ми були у рівних умовах”. Це не приклад з життя чи якийсь “тригер”, котрий раптом виник в мене у голові. Скоріш думка, до якої дійшов.

Часом розмірковую про шляхи облегшення життя. Іноді здається, що “от-от” ти знайдеш те саме, що дозволить тобі не піклуватись про завтрашній день, але приходжу до думки, що його не існує. Як приклад от – зараз є 101 “безкоштовний курс” з програмування. Реклама сиплеться всім і вся, мабуть. Але я більш ніж певен, що робити в тому направленні людям, котрі слабкі з точки зору математики, просто на просто нема чого. Бо ж вона і є основою програмування.

В нашій реальності, або ж в реальності нашої країни, найважче виживати тим, в кого хист до гуманітарних наук. Чи дуже цінуються у нас психологи, або ж якісь філософи? Навіть журналістика в нашому середовищі не є тим, що зможе прогодувати тебе стабільним “хлібом з маслом”. Принаймні, якщо ти не будеш писати “замовний матеріал”. І так зі всім.

Трапляються часом гурти, по музичному напрямку, котрі звучать “от як Океан Ельзи” чи “Один в каное”. Але це саме “як” не додає їм слави. Хоча на західній сцені ми бачимо безліч гуртів, котрі всі звучать “як” один, і…це не заважає їм співіснувати.

В кожної людини своя стезя. Свій маршрут до свого, умовного, “успіху”. Але частіше воно нагадує лабіринт, в котрому безліч тупікових доріг, а інші й просто обриваються на половині шляху. І я не намагаюсь (мабуть) стрибнути вище. Але вислів “як риба об лід” стає все більш актуальним прикладом того, як люди, котрі навколо мене, намагаються стрибати вище. Але до ніг їх прив’язані “дроти реальності”, котра говорить про те, що далеко не всім цей стрибок вдасться. Інші ж, залишаться лежати серед інших, хто намагався, але не зміг…

Часом є думка, що..

..закінчиться оцей вакуум як завжди. Ну, типу, “потім наздожене”.Та чи вакуум? Хз…я надто зайнятий зараз, щоб звертати увагу на свій емоційний стан. Іноді, я не помічаю його бо ж все просто добре і його і не помічаєш. В інші рази…це як працюєш на пігулках, а потім тебе наздоганяє втома.

Завжди хотілось би знати, до чого слід бути готовим. І от зараз не стільки лякають всі ті військомати, бо ж зараз потрібні гроші щоб все реалізувати що хотілось, а служба це один з варіантів заробітку, тож таке. Мене лякає надто вже спокійний внутрішній “Руся”, котрим він буває або коли дійсно спокійний, або коли це у щось виллється.

“Знаешь, тут все чаще дождит
И сердца медленный бит..”(с)Чайковська