“..только земли коснется рассвета тень
– сразу в небе видны сумерек просини.
Без тебя тут один день, как три дождливые осени..
Знаешь, тут все чаще дождит;
И сердца медленный бит…
Без тебя моя парадная
Такая прохладная…”
“…помнишь, как мы забыв про обочину,
Про душевные муки, босиком шли по трассе;
Я буду с тобой – ты можешь взять мои руки
Всегда с тобой я! –
И неважно в какой ипостаси…”
Життя часто робить вибір за нас. Так вийшло і в цьому випадку…бо ж колись я слухав:
“Знаешь, я так боюсь, что мы просто больше не встретимся.
Вытру с лица солёную грусть и притворюсь, что мне просто так весело.
Знаешь, я так боюсь, что наши руки просто расцепятся.
Знаешь, я так боюсь, что мы изменимся, но по отдельности.”
Загалом, єдина людина, котра не змінилась у моєму сприйнятті це…Сашка, з котрою ми живемо разом. Бо ж проживаємо все разом, і, відповідно, тут важко щоб було інакше…тим дивніше було зіткнутись з явищем, коли майже не змінюються люди, котрих ти знав пів життя назад.
Мабуть, цей пост буде закінчено іншою частиною композиції ПФ…
“Страшно, что настанет тот день, когда умрут наши родители.
Это сводит с ума, а ведь, по правде – мы так и не выросли.”
Не впевнений, на якій сходинці цієї драбини я знаходжусь зараз, але, мабуть, це останнє. Але на моїх умовах. Добрий продавець знає, як цілеспрямовано завищити ціну, щоб потім зробити знижку і вийти у плюс. Щоправда, боюся що тут я, як завжди – вийду в нуль. Та й…у цілому, в мене одна з книг на читання була “Менше нуля”. Тож…де я зараз?..
Думаю, що зарано чітко щось визначати. Забагато змінних, що не залежать від мене. Втім…зараз я лежу з продовженням свого ГЕРХу, тільки на лікарняному ліжку. Що буде далі – підкаже понеділок. А до нього ще три дні.
Підлікуватись, розібратись зі справами, відійти. А там як карта ляже…
Я майже змирився з тим, що треба їхати на навчання. За однієї умови – вони будуть у Чернігівській області. Ну або ж..як буде…
В будь-якому випадку, в першу чергу треба підлікуватись
Важкий день. Завтра ще важче. А потім…ще?
Коли ти йдеш проти чогось – у тебе лише два варіанти. В мене їх зовсім немає. Тому зібратись і…мабуть саме так виглядає моє “як буде”…
Офіційно заявляю, що в Україні немає верховенства права і законів, якщо цей раунд буде не за нами. Кожен бореться за свою демократію. От тільки з екранів ми чуємо про “нам важлива кожна людина”, а насправді…знаєте, мені сподобався коментар прямо над моїм на тому скріні..
Мабуть, це саме вірне питання до можновладців..
Пишу з лікарні, після нервового зриву по причинах попереднього запису, з телефону, бо лептоп від Тошіба саме тут і саме зараз вирішив, що його майже новий жорсткий полетів. МакГайвер в мені зміг відкрутити кришку концелярським ножем, втім…і це не допомогло. Загалом, цінна кожна хвилина. Бо ж я маю розповісти про могилізацію по українськи…то ви дарма з рашки смієтесь, у нас так само роблять. І хворих, і косих і хромих записують…тож..
..А просто так, а просто так..
Мабуть, я найдивніший кадр, котрий під час війни сам пішов у військомат, щоб…отримати повістку. Чисто технічно я живу за три-дев’ять земель від місця прописки, і які взагалі були шанси її отримати офіційно? Тож…хай лишиться тут, як приклад дурості того, що нічого страшного в цьому немає.
..і ніхто тебе не затягує в машину…і ніхто не лупить тебе дубинками. Більш того, навіть питання про “дєвибилі86лєт” ніхто не задав, хоча за фактом моє тимчасове посвідчення було дійсне до лютого 2017, тож…ввічливо все пояснили, що від мене треба, де куди і з чим бути.
Загалом, я якраз і не люблю вирішувати якісь прострочені питання через те, що на мене обов’язково мають кричати в дусі “вичьтособіпозволяєтє”. А тут і за штраф не почув і в цілому.
Мабуть я той самий кадр, котрий виходячи з військомату побажав гарного дня. Бо ж як до мене відносяться, так і я…
“Холодні зап’ястки, розбиті шибкиЗібрати не вдасться, всі гострі шматкиЗігрітись не вийде, цей біль, як ознобІ краю не видно…”(c)O.Torvald
Ну ось…останнє з найважчих..
У нас сімейне синхронне отримання найважчих досягнень у грі. Щоб його отримати (загалом, те що саме першеньке), було потрібно три рази пройти гру на різних рівнях важкості (одне проходження це близько 3 вечорів), потім ще пройти два доповнення. Це все за умови, що кожен з наших персонажів не мав вмерти протягом цього всього шляху. Якщо вірити статистиці, кожен з персонажів прожив…п’ять днів реального часу. Тобто, клятих 100+ годин. Чи воно того було варте? Авжеж! Бо ж ідея була пройти то разом. Тож…ай, вам все одно не зрозуміти 😀
Дивне і приємне відчуття 🙂
