Категорія: Думки

Дивна, але цікава можливість

Девіант дає досить дивну, але цікаву можливість – бачити, як кожна людина росте, розвивається, змінюється. От, буквально, тільки що – профіль. У людини є світлини 2008 року і 2023. 15 років. Можна сказати “ціла епоха у парі світлин”. Мені подобається дивитись на зміни. Помічали, що якщо людина не дуже симпатична в юному віці, то з роками, наче те вино, стає краще? Я, звичайно ж, зворотній приклад, але мова не про мене 🙂

Шукаю стабільності, а подобаються мені зміни. Стабільність в собі, зміни в інших. Не дуже справедливо, чи не так?..

Єдине чого хочу зараз, це одужати. Щоб не думати про те, що можна їсти і коли. Щоб на 105% забути про це. Навіть зі спиною воно вже здається не так страшно, бо ж через цю паршиву хворобу і зі спиною не дуже можу щось робити…

Здається, ця вчорашня студійка, дуже в тему…принаймні, назвою

“Спогад
Ким я був і ким я зараз став
Під напругою дум
Хто вкрав мій струм?

Погляд
Розграбований як і міста
Залишився лиш сум
Та скрип від струн

Бачиш я так втомився
Не можу знайти собі місця
Вибач я не навмисно
Там просто палає місто моє
І з ним я палаю сам..”

Часом я створюю собі ситуацію

..в якій питаю себе – а що буде, якщо я щось не зроблю, і так само це не зробить хтось інший, і…взагалі? Що тоді? Все піде по сраці?..

Давайте визнаємо, що ми втомились від війни і такого життя. Психологічне і фізичне здоров’я багатьох дуже далеке від слова “норм”. Кожен сходить з глузду по свому. І вже інакше сприймаєш тих, хто кудись виїхав. Бо у них є варіант розвитку життя, а в тебе його немає. Від слова “зовсім”. Ти не хочеш не поразки, не перемоги. Ти просто не хочеш існувати в тому просторі, в якому існуєш. Без вибору, без варіантів. Без майбутнього? Так, мабуть так сказати вірніше. І більшість з нас не живе, а просто чекає свого часу, коли з ним щось станеться. Бо думки такі, що краще вже щоб щось сталося, аби тільки не існувати у реальності, де…варіантів небагато. Ми думаємо, що захід робить багато, але в цілому, він робить ніхуя. Маючи техніку. Озброєння. Можливості. Робить ніхуя. Бо одна справа ракети, що падають десь там в Україні, і зовсім інше ракети у Парижі, наприклад. Чи не так?..бо ж у Парижі живуть “зовсім інші люди”.

Часом просто хочеться, щоб війна дійшла до них. Щоб вони відчули це. Щоб вони зрозуміли це. Щоб не сиділи на своїх всратих оскарах, і не пизділи про те, як їм там всім “шкода”. Бо пиздіти ж всі гаразді, а робити – ніт.

Коли я питаю себе – а що буде, якщо я щось не зроблю – я дивлюсь на приклад тих, хто і так не зробив, хоча мав більше можливостей, ніж я. Тож, мабуть, це питання я маю задавати не до себе, а до них – хай вони думають, що з ними буде там, якщо вони щось не зроблять тут. Бо я і так тут. Існую в цьому середовищі більше року. Намагаючись не з’їхати з глузду і хоч якось вижити, щоб не тільки хтось у всратому Парижі чи Берліні побачив 2024 рік, а й я теж. З тою різницею, що для мене все одно менше шансів це зробити, ніж для них. Значно менше…

Я хочу прокидатись в краю без сирен
В тім краю, де сирени нечутні
Де не дивлячись в те, який завтра день
Ти плануєш в нім своє майбутнє…(с)

Без тебя моя парадная…

Чомусь зараз, скоріш, в голові про

“и твоя кровь холодна,
как вода в моей ванной
и ты один в этой осени рваной.”(с)Chaykovska

Таке відчуття буває десь у серпні, ближче до вересня…коли ти вже відчуваєш початок осені. Знаю чому і чим викликане це відчуття. Не хочу ані пригнічувати його в собі, ані взрощувати. За це дяка антидепрам. Загалом, я не фанат їх, але ж коли ти все одно на них сидиш через свою ж нервову систему, то…чом би й не понасолоджуватись тими певними плюсами, що вони дають? З ними ти можеш казати про що завгодно, з’їжджаючи на те, що “це все вони”. Мабуть, цінність таких слів, приблизно дорівнюється таким самим словам, сказаним напідпитку.

В стані алкогольного сп’яніння є плюс. Бо перший і другий день ти ні про що не думаєш. На третій день ти починаєш розуміти, що жити так само, як попередні два, більше не слід, бо то вже в алкоголізм скатується. Зараз я приблизно у середині другого дня. 5-6 вечора, мабуть.

Проблема будь якого спілкування в тому, що з часом ти починаєш відчувати, десь під шкірою, певні етапи. Є так званий “етап Дайрів”. Він виник, коли я спілкувався з людьми на Дайрях відповідно. Ознаки його нагадують рух вантажного потягу, котрому знадобилось загальмувати. Він вже набрав ходу, несеться, і…ось. Інерція. У 7 Раси є однойменна композиція…там слова ще були..

“Сколько нужных слов
А мне нечего сказать
Инерция как плеть
Гонит меня назад
Где я мог стать
Самым главным
Поводом жить
Твоей весне
Но должен был сжечь
Я руки холодом
Чтобы узнать хоть что-то
О тепле”

Щось в цьому є. Навіть більше, я б сказав що для мене вірші Растіча за концепцією, яку я в них бачив, ближче до того ж Лєтова…з тою різницею, що коли щось цитуєш у нього – це як певний образ, котрий часом може бути чимось абстрактним, про що ти хочеш сказати. У Растіча ж, більше було по суті. Саме тому, мабуть, закінчу свою думку так:

“Расчёты компьютеров оказались неверными
В кострах красно-жёлтых сгорело последнее лето
Мне кашлем твоим окна в комнате вышибло
Да я стал суеверным слишком, наверное
А люди по-прежнему верили в праздники
За хлебным мякишем не видя большего
В надгробных надписях так мало спорного
Не жаль реального, жаль иллюзорного”

Заодно видалив сраний Тмблр. За*бав він мене. Обмежень купа та й тільки…

Сидів і думав…

Дивився те саме відео що у попередньому записі. Знову. Різні люди, різні думки. Але що мені подобається, так це те що всі ці люди творчі. І в них є якась робота, і кожен має цю роботу лише як частину життя, не як життя в цілому. Я б ніколи не хотів мати магазин. Графік. Постійне місце. Навіть постійних клієнтів не хотів би. Зовсім нічого, що має термін “постійне”. Це дивно коригується з тим, що в іншому хочеться якоїсь сталості.

Важко знайти свої зони комфорту. Меж відпочинком і роботою. Та й в цілому…

Жрунчиковє нєрвішкє

Читав нещодавно, що причина того, що людина щось їсть солодке, в тому числі багато, через нерви. Типу такий собі спосіб заспокоїти нерви. Цікаво, але якщо подумати, є кілька речей, що викликають в мені спокій. Частково збочені (сексуальне розслаблення), частково медиативні (написальне розслаблення), частково їстівні (смаколикове розслаблення). Якщо “по Фрейду” йти тим порядком, котрим воно є, можна подумати що останнє менш актуальне, але…я б скоріш поставив знак рівності між ними. Ну можна ще кілька додати – фотографування, наприклад, чи залипання у музику. Навіть пошук якихось речей на Ебеї – це для мене не робоче, а більш розслабляюче.

Тож, моя прожерливість не найстрашніше з того всього. Але цікаво інше – як перерозподіляються критерії між тим, що тебе заспокоює, у інших? Тобто, не раз зустрічався у спілкуванні з тими ж асексуалами. В них же це має бути якось по іншому, чи як? Ну, типу, не це “це” по іншому, а відволікання від їпаних ракет тих самих…

Якщо виходити з думки про рівність, можна припустити, що в кожного є однакова кількість методів розслабитись. Але важко дізнатись, чи дійсно воно так, без…експериментальних хом’яків -_-

Все лекарства, что ты узнала, водят тебя по краю…

Все лекарства, что ты глотаешь пачками, не помогают..

Кури, дорогая, кури
Дай мне увидеть все твои части
Забудь меня и можешь смотреть “Анатомию Грей” для счастья(c)Orange House

Цікаво, що Кирил, з яким я ніколи не спілкувався (майже) був єдиною людиною чоловічої статі, відносно якої мені було цікаво, про що всі ті назви в текстах. Хто ці люди, що вони створювали, про що були ті чи інші твори, згадані в композиції, і чому саме вони….

Скажи мне где ты, скажи мне кто ты
Любить тебя снова, или забыть обо всем
Километры, годы
Сотни знакомых комнат, где все тот же сон
Шаг линий, рук сходство
Все поменяли на ожидаемы приз
Из пыли и мертвых окон
Бессмысленная моя
Сорокаваттная жизнь

Чем ты хуже отражения в зеркале?
Кто превратил тебя в бессмысленный трафик?
Сердца стук поставлен на повторение
Мы с тобой лишь пятна на фотографиях
Хочешь сбежим на край комнаты
Здесь счастье только в цифровом виде
Уже не живые, но еще не покойники
Вселенную придумавшие на подоконнике
Комплексы нас в зашифрованном видео
Детская мечта в переработанном виде
Хочешь – выключи и слушай
Как бьется сердце в такт метроному.

Знаєте що я придумав? Йдіть нахуй ті, хто вказує мені, що слухати і чим цікавитись…бо коли мені було паршиво – вас поруч, чомусь, не було…а ця музика була і лишається…

География подлости..

..Орфография ненависти
Апология невежества..
..Мифология оптимизма…

Якщо замислитись, ми любили Лєтова часів, коли він не любив совок…і як на мене, в цій композиції це найбільш явно видно…

Мабуть, для мене “російська культура” це не про “пушкіністов-говніщєров”, а про тих, хто всім серцем ненавидів наслідки і реалії “совка”. І як результат, наслідки того, що відбувається зараз…

Зміцнюємось

Кожен вдалий день хвороби відчувається своєю маленькою перемогою. Самим над собою в першу чергу. Кожен невдалий…є лише ще одним кожним невдалим. Головне не лишитись після цього “сильним, вільним, але пустим”. Бо ж, бо ж..

Все частіше згадується…

“В натренированные очи самопальные титаники
Бродячие потёмки, ебанутые войска
Поджечь всю эту поебень и оглушительно сгореть
Кто не боится помирать — тот и не сможет постареть

В их рассуждении
В их понимании
В их разложении
В их охуевании –

Ведь всё что не убивает — нас делает сильней
Что нас не убивает — нас делает сильней
То, что нас не убивает — нас делает сильней
Что нас не убивает — то нас делает сильней”(с)Г.О.

Років в 2 рази більше, а розуміння сенсу більш менш те саме. Тобто, ти сприймаєш ту думку, яку висловлював автор. Дві картинки – одна утопія, одна анти – перша, коли людина в тридцять грається в ігри на приставці як в дитинстві, і ти думаєш, що це “не нормально” і “сповільнення у розвитку”, інша – “людина живе в комфортному для неї світі, і він значно кращий за твій”. Якщо схилятись до думки, що в кожного є своє пекло, в кожного має бути, також, і свій рай. Чи можна когось за це засуджувати? Думаю, що ні. Найбільш вдалі проекти і стартапи починались з історій, коли людині життя давало якісь обмеження. І вона, виростаючи над собою, ставала сильніша і досягала більшого ніж ті, кому все було змалечку дано.

Смішно, що мої думки зараз нагадують думки однієї людини з Дайрів. І не знаю, що смішніше – те, що шляхи розійшлись, чи те, що вони колись пересіклись.

Мабуть смішніше, що Гугл, в пошуках, видав “Что не убивает, делает меня сильнее” поряд з іменем зовсім іншої людини

Співпадіння. Чи спів падіння. Чи спі в падіння. Не думаю…

UPD колись я не дуже розумів, про що це “Я тебя сохраню как последний патрон, каскадерам любви не положен дублер” – тепер розумію, мабуть про це. Тут важливо враховувати “ефект метелика”, і не робити чогось, що порушить баланс, тобто – нічого. Часом краща картина та – котра залишилась лежати під тоннами землі.

Незручні теми

Якщо так подумати, то в кожної людини є якісь теми, в яких вона губиться. І якщо ти починаєш їй щось розповідати по цій темі, то бачиш, як вона ніяковіє перед тим, що для неї є темрявою.

Скільки б людина не була освітлена і начитана – завжди буде щось, що почне руйнувати камінь впевненості. Це лише про те, що зруйнувати можна кого завгодно. Питання лиш в тому – нащо..