Наче нескінченний тестовий період. Наскільки ж я став обережний…втім…
“Я не выдам себя, осторожность моя не напрасна,
Чем приятней начало, тем гаже финал и ужасней.”(с)Flёur
Коли людина займається промоушеном (це ж так зветься?) – важко зрозуміти, де закінчується цей самий промоушн і починається спілкування. І навпаки. Треба вчитись брати від всього по максимум. Навіть від “тестових періодів”.
Я приблизно однаково люблю певну сексуальність у творчості, як і деякі цікаві думки, як і деякі особисті речі, які людина доносить іншим. Тобто, якщо ми візьмемо мотузку, яка сплетена з кількох ниток, у ній одна нитка буде про сексуальність, друга про сенс, третя про душу. Коли ці три нитки переплітаються, ти отримуєш повноцінне сприйняття людини. Втрачання будь-якої з ниток веде до того, що людина впадає в крайнощі. Якщо ви стикалися з людьми, у яких 90% профілю зайняті знімками своєї дупи або пеніса – ви зрозумієте, про що я.
Більш гармонійними є люди, у яких світосприйняття має на увазі якусь відкритість із кожної зі сторін, даючи тобі більший доступ до внутрішнього світу людини. Це як страва, яка однаково має відмінний рівень солі, гостроти та спецій. Коли всього у міру і ти насолоджуєшся людиною наче вином. Але вино буває кислим.
Більшість людей, якщо не всі, з якими я спілкуюся, діляться двома гранями із трьох, у тих чи інших пропорціях. Іноді навіть швидше однієї. І це створює певну внутрішню спантеличеність, що прихильність людей до нас не має навіть рівня близько 70%. Але повернемось до творчості.
Я полюбляю, коли роботи людей носять підтекст, але не вганяють у фарбу у всіх сенсах. Отримую справжнє задоволення від тих, хто сприймає всі грані себе і навколишнього світу. І можуть правильно дотримати кількість кожного інгредієнта. Тобі легко дихається з такими людьми і легко діється. Вони надихають тебе створювати щось схоже, але своє. Повітряне, яскраве, яке має викликати насолоду. На жаль, не всім це дано.
Ваша творчість може бути різною, але тільки якщо ви вкладаєте в неї всього себе – тільки тоді вона може бути сприйнята кимось. Коли він бачить ваші почуття та емоції в тому, що ви створюєте.
Або в мене фанат, або ненавистник. Схрестив пальці (хочбидругийхочбидругийхочбидругий)
Не доречно приводити постійно цитати з приватної розмови, але коли то самоцитування, то, мабуть не страшно.
“Моїх співрозмовників (реальних, тобто людей з котрими підтримую зв’язок) це…ти. Олексій, котрого знаю років так 16-17 і якого згадував як програміста (наче згадував), мужик з Нової Зеландії з яким спілкуюсь англійською. Гм…наче все. Сусідів не рахую, бо то спілкування з чіткою причиною (бо сусіди). Три людини, за яких я чіпляюсь. По кожній можу привести список на пару сторінок “чому”. “
Вчора сидів, втика на Девіанті в українське комьюніті. Думки розділились на кілька окремих потоків. В першому “і нащо?”, в другому “не цікаво”, в третьому “о…відчуваю себе плавцем у Ганзі”. Вичіпив пару митців цікавих, в іншому…я на “стєроїдах” це людина, котра цілком задовільна (вдоволена) наявністю трьох людей. Потайки я дивлюсь статистику. Потайки розмірковую, чому мене шукали в той чи інший час ті чи інші люди. Реально ж…мабуть, я не шукаю когось (в повноцінному розумінні “шукаю”, а не вчорашнє) бо й не хочу, щоб мене знаходили. Бо публічність накладає відбитки. А я тільки своїм ніком їх “наклав” на повну біографію. І я не хочу його міняти якось. Бо ж це я. І…той, що інший я. Він тим і чудовий, що він живе параллельно. Має свою історію. Творчість. Він той, хто майже не пересікається з цим мною.
Якщо я вирішу кудись злямзитись, мережа забуде, що таке revolytion. Раніше я думав, що ці ресурси будуть жити поза мною, зараз я думаю, що в певний час я стану жити поза цими ресурсами. Коли ми переїхали сюди я обнулився. Все що мав в Одесі, по суті, в нуль. Хотів би вірити, що наступна зупинка після цього переїзду стане подорожування вдвох, десь якомусь трейлері. Мене просто таки тягне якась романтика місць типу австралійський пейзажів. Чи американських пустель. Але то дуже фантастично якось. В цілому, хотілось би жити десь в іншому місці “на старості”, займатись якимись іншими справами, і робити те, що не робилось до того. Якщо пенсію бачити у 40-45, то її я б хотів зустріти десь так. Час покаже.
Мабуть останнє, про що я хотів би думати років через 10, це про десятий строк зельонського чи когось ще, та й загалом. Бо, мабуть, мене не стільки дістала країна, як те, що її наповнює. Починаючи з певних осіб, закінчуючи тим направленням, куди воно все часом рухається…
Бачити тих, з ким спілкуєшся на свіжих світлинах. Зміни в людині, емоції. Та багато чого. Therefore дивно і смішно розмірковувати над тим, що чим далі, тим…менше роблю, а тим більше – менше публікую знімків себе. Бо ж…
Розмірковував над вчорашніми думками і дивився світлини. Намагався знайти період або час, коли я був на знімках щасливий. І знаєте, коли останній раз те було? Вірно, завжди. Ми міняємось. Точніше змінюємось. Внутрішньо, зовнішньо. Від обставин чи подій. Але завжди знаходилось щось добре, що викликало посмішку.
Часом пост починається весело, а закінчується сумно. Часом, навпаки. Просто часи зараз не дуже для селфачів. А дай мені дах, димохід, засрану у сажу мордяху – так одразу підуть робочі кадри 🙂
З розмови…
А ти з позиції “зараз” щось поміняв би?
І до речі, як стан твого самопочуття? – мабуть це доречно винести в одне питання. Мені не подобається незрозумілість мого стану. Котрий наче краще, але все ще не дуже. Тож. Хотів би щоб по здоров’ю було все як було до січня. В іншому…здається все можна пережити і вирішити, якщо немає якоїсь невирішуваної проблеми. З тим що вже третій місяць хворію, четвертий пішов…не впевнений, як те вирішити і чим воно скінчиться. Якраз написав лікарці своїй знову. Можливо знову треба на антидепрах сидіти, бо наче з ними краще було в цілому. Часом відчуття, що у тих покидьків одне бажання – вони розуміють, що відбувається з людьми весь цей час. Як руйнуються їх організми. Стан почуття гіршає. Як от ти по своїх станах помічаєш, я по цій хворобі. Думаю, що це одна зі “зброй” війни. Знищити людей зсередини і ззовні. Ми будемо іншими. Зсередини, ззовні. Війна скінчиться, хтось залишиться, на жаль, без кінцівок, хтось без життя, хтось без віри в щось чи когось. Грець з нею, з хворобою і наслідками. І загалом. Хочеться просто послати на ті три букви той корабель, і вистояти. Щоб вони повиздихали, а вони повиздихають, а ми в тому чи іншому вигляді вистояли і вистоїмо. І коли їх не стане, думаю в кожного з нас “відляже” і все покращиться і налагодиться.
..нальем какао вместо кофе…
Ця композиція відкликається в мені різними барвами…от і зараз, вона про щось нічне…перегляд чиїхось робіт. Музики…листування. Вона як таке собі заспокійливе. Я не впевнений навіть, чи не вона була першою, що я почув…вона про якийсь такий комфорт…котрий зі мною крізь роки…голос, музика…я все ще не можу відпустити це відчуття. Коли шкода, що це було колись і більше не буде…і радість від того, що це записано, і…завжди буде десь поруч…наче це співає людина, не котра десь зараз існує, а що існувала років сто тому…
“Пока дома нет никого – давай достанем лестницу и на луну залезем вместе.
В воздухе звон лишь нам понятных звуков, из груди наверх летящих песней.
Сколько времени уйдет на просчёт циферблатов точных.
Зависнем в одной секунде и всё.
Всё гораздо проще…”
Якщо вірити підрахункам, то у нас все добре. Якщо вірити кредитній історії – то не дуже. Загалом, можна сказати що за роки існування нас тут, статки, принаймні, не зменшились. І то вже добре…бо з моєю любов’ю там-сям витрачати, думалось що по світу нас пущу. Ан-ніт. Більш-менш…
З періодичністю раз у 7 років я дивлюсь на ринок машин. Хуєю з цін. Закриваю ринок машин. Ні-ні. Я все розумію. Що всі нормальні люди купляють “бляхи”, все таке. Але ж єптітькоптіть. Це той самий випадок, коли в тебе не з’являється через ці самі 7 років розуміння, що ти став якось ближче до того, щоб щось таке купити “просто тому що ти на це заробив”.
Загалом, є дві крайні точки зору:
По справах – ровером швидше і зручніше. По “поїхати кудись” – ну..ок. Як часто ви їздите машиною кудись далі, ніж 50 км? Отож-бо й воно…
Стикнувся з отаким сьогодні…
Глядь профіль, а там…
Мабуть, кєди за 5500 роблять чийся час важливішим за твій…ну, або ж сумочка від Прада…або ж київська прописка. Я фз, як ще більше фз, чому “дехто”, хто продає обув по таких цінах, купляє зубну щітку з рук. Чи ж то “понти дорожче грошей”?..
А…точно. Мабуть шукають щітку подешевше, бо решту з різниці (5500-1600) передають військовим.
Я маю непопулярну думку. Бо мені шкода людей, котрі попали під обстріли, втратили житло, стали жертвами війни. Але коли мені трапляються отакі кадри з київщини, львівщини, одещини – задаюсь одним питанням – “чому не ви?”. Бо ж таким не проблема купити житло в сусідньому місті, чи вони мають 2-3 машини (мінімум). Але прилітає частіше по тих, хто лишається просто неба…без перспектив і варіантів…
Дивно. Ок. Дивно, неочікуванно, приємно,..соромно. Продовжувати читання That Summer would never end…