Відчуття ніяковості

Мабуть саме так я б назвав сьогоднішню історію.

З дитинства мене ставили у ступор моменти, коли мати, розмовляючи з моєю бабусею, казала “на слухавку, поговори з бабусею”. І…я губився. Тобто, я не знав що в неї спитати і яку важливість несе те, що я спитаю, якщо мене змушують це робити? Яка цінність для людини моїх питань, якщо я вимушено, без зацікавленості, щось питаю? І це відчуття по життю пішло далі.

На другому місці, після того, як мені казали поговорити з бабусею, стоїть…розмова з племінниками. Тобто, знову ж таки. Я гублюсь. Не знаю що спитати. Взагалі не знаю. І мені незручно мовчати з одного боку, і я не знаю що питати з іншого. Ці моменти викликають в мене крайнє відчуття ніяковості.

Раніше третє місце почесно займали всі люди, кого я знав (і ще не встиг знати) в Новгороді і, більш того, їх діти. Тобто…мене не було довгий час тут. І ось я. З’явився. Що я маю робити? Що говорити? Приділяти увагу? Яку і кому? Одна з причин, чому я не уявляв своєї поїздки до Новгорода, і з кожним роком ця снігова куля лише збільшувалась як збільшувалась кількість людей, котрих я ніколи не бачив. Питання військомату все полегшило. І моє вливання відбулось у дусі “ну…гірше, ніж було вчора – сьогодні/завтра вже не буде”. Бо ж вчора я по багнюці і полях їхав Фелтом додому. Бридке відчуття, якщо чесно. І я їм цього ніколи не пробачу. Але запис не про це.

Останнє, з того що спадає на думку, це телефоні розмови. Коли я комусь пишу текст, а мене перенабирають. А я не хочу розмовляти голосом. Хотів би – набрав би. А я не хочу. Бо мені то незручно. Легше прикинутись хворим чи ще щось, аби тільки не розмовляти. Навіть коли щось хтось хотів купити – легше не продати, ніж спілкуватись. Відповідати на питання, відповіді на які часто можеш не знати, бо навіть не розумієш про що саме питають. Це повсякденний стрес, і чим далі тим воно тільки ускладнюється. Оце саме сприйняття телефонних розмов з невідомими людьми…

Один з тутошніх племінників такий самий “соціофобушєк”. Його мати не розуміє, чого це так і чому йому легше з кимось спілкуватись в мережі, а не наживо. А я розумію.

В “зручних компаніях” ці всі моменти не дуже помітні, але загалом, це, мабуть, як дерево і його коріння. Чим ти відкритіший в зручній компанії, тим ти закритіший для всіх інших. Просто ніхто цього не бачить. Та й чи треба?..

Визнання

Стало цікаво, а скільки людей, загалом, не травмовані комплексом меншовартості, котрий виник через батьків? Мова, в першу чергу, про визнання, бо ж…

Люди діляться на два типи. Перший це ті, кого батьки підтримували у їх починаннях, всіляко намагались розвивати внутрішнє “я” дитини. Другі це ті, хто…хгм. У назві сама суть – “другі”. Ті, хто завжди гірші. Ті, хто “завжди робить не так”. Ті, хто…боже, ти можеш бути єдиною дитиною в сім’ї, але все одно будеш лишатись “другим”. Як в тому анекдоті – “..І на конкурсі мудаків ти б заняв лише друге місце, бо ти – мудак”.

В мене є такий ритуал. Коли треба заспокоїтись, кажеш собі “я хочу…” – і, як би парадоксально не було, частіше в мене звучить слово “грошей”. Не в плані меркантильності. Просто я розумію, що все чогось коштує, і якщо я вирішу комусь допомогти з чимось – гроші будуть тим, без чого, найчастіше, ніяк. Коли хворієш, навпаки, кажеш “здоров’я”. Зараз в мозку фраза була закінчена не “здоров’ям” і “грошима”, а словом “любові”. І тут мене тригернуло. Любові, чи визнання? В певному сенсі, тут це два слова про одне й те ж саме. Не отримуючи достатньо любові і нашого визнання від батьків, найчастіше ми шукаємо його в інших. Тицяємось в кожні двері, стукаємось в кожен камінь. Ми просто шукаємо того, що не отримали від тих, хто нам це мав дати.

Здається, що повноцінним життям живе лише та половина суспільства, в котрого в дитинстві програма не була порушена. Ми можемо скільки завгодно кидатись башмаками у “золоту молодь”, але, як я думаю, це не в останню чергу, бо в нас є внутрішнє відчуття, що…батьки їм дали більше. Ми кажемо “папочка подарував” чи типу того. Показуючи самі собі, що…в нас не було того “папочкі”. І не буде.

Я думаю, що в інших ми шукаємо любові і визнання. Але наша проблема в тому, що…звідки ми знаємо, як вона виглядає? Якщо ми її не отримали свого часу? Тож відчуття, що ми завжди шукаємо те, форму чого навіть не уявляємо.

Останнім часом (з початку війни?) помітив, що частіше шукаю порозуміння не з зовнішнім світом, а з внутрішнім “я”. Назвемо це “вирощую внутрішню дитину”. І це не про “в дитинстві я хотєла домік Барбі і ось я його сябє купіла”. Це про спробу зрозуміти себе. Відчути себе. Ігноруючи вплив ззовні, найти те, що є “Я”. В світі є багато речей, що можуть збити з цього шляху. Але, мабуть, тільки розуміння себе внутрішнього може дозволити бути щасливим. Без пошуків визнання ззовні.

Час

Ви колись замислювались над тим, скільки коштує ваш…час? Мається на увазі не робочий час у грошовому еквіваленті, а час вашого життя як такий.

Всі діти як діти, а я в років 15-16 розмірковував про те, що немає нічого ціннішого за час життя. Тобто за годину можливості “пожити ще трішки”. Задавав собі питання, скільки коштує хвилина життя як такого? Бо якщо брати життя як за найвищу цінність – скільки середньостатистичний мільйонер віддав би грошей за…”ще 5 хвилин життя”? Якби знав, що через хвилину він має померти і всі його статки не будуть хоч щось значити. Тоді я сприймав час як виключну валюту, котру не можливо придбати чи обміняти, але яка є тим, що є найдорожчим в кожного з нас. Але чи таку він має цінність насправді?

Уявімо, що людина хворіє на рак і живе в муках. Скільки коштує час її життя? Чи хапається вона за життя, чи ж, навпаки, хотіла б скоріше позбутися болю за будь-яку ціну? Мабуть, риторичне питання. А що ж до здорових?

Здорові люди не помічають час, котрий вони проводять в соціальних мережах, іграх, гулянках. Одного разу один знайомий сказав мені – найдивніший час, котрий в тебе є, це той коли ти у щось граєш. Бо якщо ти озирнешся назад – зрозумієш, що ти не пам’ятаєш тої миті коли ти в це саме “щось” грав. Не ігри, не часу як такого. І зараз я розумію, що те ж саме можна сказати про “алко-посиденьки” – більшість з яких ти не пам’ятаєш, але витрачаєш на них ресурси, одним з яких є…час. Тож чи такий дорогий, той самий “час”?

Мабуть, чим більша небезпека нас оточує, тим цінніший наш час. Десь близько як півтора місяці я прожив з думкою, що кожна зустріч, прогулянка або якась справа – можуть бути останніми. Бо ж я не знав, чим закінчиться тиждень і, що важливіше – чим почнеться наступний. Де я буду. Що зі мною буде. Тож фраза про “жити як в останній раз” була дуже знайома в цей період. Це надавало більше сенсу кожній справі. Кожній зустрічі. Кожній секунді.

На мій власний розсуд, цінність має не стільки час, скільки те, як ти його провів. Знову і знов згадується поховання батька. І скільки людей тоді зібрались. Котрим він допомагав. Щось робив у них чи для них. Мабуть, найцінніший урок, котрий я засвоїв – треба провести хоч частину життя так, щоб в його кінці був хоч хтось, кому шкода, що тебе вже більше немає. В певному сенсі, це меркантильний сум, бо ж люди шкодують що не зможуть більше до тебе звернутись. Але в нашому цинічному світі і те вже багатого варте.

Тільки ми і наші вчинки придають цінності часу життя, котрий в нас є.

Не про тіло

Чим далі ти живеш і з більшою кількістю людей стикаєшся, тим, з часом, вбачаєш в кожному більш травмовану душу. Я б розділив людину на дві частини – тіло і душу. Кожна з них старіє по своєму. Не завжди одночасно, як не завжди ми починаємо вважати якісь речі дурницями, коли наступає певний вік. Дорослішання, взагалі, розділяє людину на ще більше частин – фізичне дорослішання, статеве дорослішання, дорослішання з точки зору розвитку мозку, “життєве дорослішання” (коли не стає близької людини чи родича). Але ми зараз не про нього.

Стереотип взаємовідносин між двома людьми створений на тому, що люди вибирають партнерів, засновуючись (в більшості) на зовнішності. Будують плани того, “як вони будуть жити з цією людиною” у площині соціуму. Тобто, як цей самий соціум сприйме людину. Є ж вислів “вітають по обкладинці” – як приклад Дар’я, котра часто саме так бере книги. В мене був ще такий вислів, що можна закохуватись не в людини, а в її “мозок”. Тобто, в її світогляд. Але це знову не про те (що ж ви мене постійно збиваєте, га?..).

Так от. “По обкладинці” добре вибирати людину в 15-16-20 років. Обмежимо віком “до 30”. Це не про “та кому потрібні —– після тридцяти”. Тридцять це вік, за який з нами багато чого трапляється, і ми маємо “ментальний багаж”. І є безліч людей, котрі й після 30 вибирають чи шукають “по обкладинці”, забуваючи що людина починається з її життєвого досвіду. І заводячи взаємовідносини більші ніж дружні, ми беремо відповідальність не стільки за “тіло”, як за все інше. Коли наші певні думки чи жарти можуть травмувати людину ще більше. Але про це, чомусь, мало хто думає. І даремно. Бо досвід таких взаємовідносин може закінчитись ще більшим травмуванням.

Коли мені пропонують будь-яку тварину я розділяю тварин на дві категорії – ті, в котрих ти знаєш про їх досвід, і ті, для яких родовід і досвід тобі невідомі. Тут, знову ж таки, мова не про породу. Мова про те, що ти береш на себе відповідальність за істоту, з якою є варіант, що ви не уживетесь. Тому Кузю (кота) ми підібрали свого часу, бо ж варіанти були два – або машина зіб’є, або машина розчавить. Чи хоч якийсь, але варіант для нього. Але повернемось до людей.

Я спілкуюсь з різними людьми, дивлюсь своїми очима на їх “внутрішній світ”, і мені лячно, наче я дивлюсь в темряву. Є багато речей, котрі мені не відомі про ту чи іншу людину. Того, що мені ніколи ніхто не розповість. Але навіть виходячи з того, що ти бачиш в кожній людині – хочеться просто обняти, заспокоїти. Не вірячи в те саме, сказати що “все буде добре”. І мені не подобається цей “розклад”. Я не хочу казати те, у що не вірю, не роблячи нічого для того, щоб було інакше. Дехто каже, що “безвихідних ситуацій не буває”. І чим далі, тим менше я вірю в цю думку.

Алесе

Вы с матерью всегда поздравляли меня на мой день рождения, где бы мы не находились. И всегда были с твоей мамой мне близкими людьми. Всегда ощущал себя ничтожеством, что не поздравлял в этот день. Хотя всегда знал, когда он. Ведь он совпадал примерно с нашим возвращаением в Одессу. Но многие вещи воспринимаешь как неважные и не нужные тем, кому они адресованы.

Вы всегда были частью моей семьи. Я не говорю о своей маме, что вечно что-то “бурчала”. Речь обо мне и моем восприятии вас. Кто-то считает, что другие люди никогда могут быть близкими или дорогими кому-то просто, потому что они есть, но так всегда и было. В каком-то роде, когда не стало твоей мамы, изменился не только твой мир. Я мало кого воспринимал как людей, которым я был нужен и которых воспринимал с особым теплом. И тем больнее была эта утрата в том числе для меня. Но сегодня речь не об этом.

Мне хотелось бы, чтобы в этот день ты была счастлива. Не смотря ни на что. Чтобы с тобой рядом были важные для тебя люди. Любящие и близкие. Я жалею, что мы или, по крайней мере я, не смогу быть рядом в этот важный день – день твоего рождения. Я всегда верил что ты добьешься тех высот и будешь работать в кругу людей, которым ты дорога и важна. У меня отдельная любовь ко всем творческим людям, поэтому желаю тебе успехов в творчестве, в каком бы оно проявлении не было (помню про Девиант и колажи, помню сайт, помню что рисовала). Не останавливайся на достигнутом и пусть тебя всегда окружают только любящие люди! С Днем Рождения!

В опроснике был пункт….

Что-то в духе “как часто вы плачите”…мол “чаще чем или..”. Я не мог вспомнить этой эмоции. Состояния. Как часто вообще. Сейчас 04:22, 07.08.2023. Я реву. Не от страха. Не от боли. От обиды? Возможно. Я реву, потому что в этот год я, возможно, “по техническим причинам” не смогу ничего написать своей малышке. И я ненавижу всех, вселенную и себя в том числе, что у меня могут забрать именно это право. Написать что хочу именно в этот день.

Когда-то казалось, что мир у моих ног. Но когда умер папа – я понял, что вселенная не на моей стороне. Что я не тот, кому всегда будет саблоговолеть удача. Я бы мог простить все этой чертовой “вселенной”, но никогда не прощу что отобрав отца, всего через 6 лет она заберет у меня весь мой мир и всю надежду, которую я видел в Аделаиде. Я рад. что ее мать удалось спасти. Мне не казалось тогда, что я делаю все что могу, но рад что врачи вытянули хотя бы ее – за что и благодарен.

Помню каждую запись. Когда писал, что легче. Еще что-то. Архив помнит. Но всегда помнил и знал, что я больше никогда не увижу и не узнаю того, кого никогда не видел. Там, перед кремированием, меня спросили хотел ли я присутсовать или увидеть ее до. А я помню мой эмоциональный стан тогда. Это не состояние, это именно “стан”. Хотя бы в душе она должна была оставаться для меня живой. И она всегда живет частичкой моего сердца. Возможно оно чаще болит в такие моменты, потому что осознает всю боль утраты.

В каждом котике вроде Чернуськи я видел часть души. Чего-то близкого. Как и в Бонечке. Я знал что Бонечки рано или поздно не станет и не станет рано. Что жизнь всегда отбирает у меня то, что остается в моем сердце навсегда. Вам никогда не понять ту боль, которую ты испытываешь, но даже не способен оплакать то, что закапываешь что-то дорогое. “Это же Бонечка” – всегда говорил я. Потому что всегда помнил, сколько любви и ласки дарила эта малышка со странной мордашкой, которая с первых дней смотрела на меня из будки, пока все спали. И сейчас понимаю, что это самое “Это же Бонечка” было для меня, в чем-то, отражением частички души того, кого я никогда не видел. Как и Чернуська. Это были не коты. Это просто были для меня дети, которые, в отличии от Адочки, родились. Которые прожили на этом свете со мной хоть немного.

Я хочу оставить это здесь, потому что оно передаст больше, чем мог бы я…

“..Я прохожу только между и мимо.
Птицы молчат и боятся собаки.

И я продолжаю линию жизни
Тонким железом до точки пульса.
Свободный как мертвый, как Гарри Гудини,
Только дай мне знать, когда захочешь проснуться!

Будем заново учиться ходить по небу
Никаких светофоров разделительных полос
И где бы я не был, где бы я не был
Иди на мой голос! Иди на мой голос!“(с)ОП

(c)запись от 07.08.2023 с отсрочкой до 26.08.2023

И смотреть – не насмотреться, и дышать – не надышаться…

Бьётся и рвётся наружу сиянье, размеры его велики…

Продовжувати читання И смотреть – не насмотреться, и дышать – не надышаться…