Про газові котли і датчик тяги

Зазвичай, люди часто не можуть зрозуміти, через що сталася трагедія типу тої що місяць назад у Новгород-Сіверську, коли чадним газом отруїлася вся родина. Продовжувати читання Про газові котли і датчик тяги

Мова подвійних сенсів

З часом, наші слова перестають мати подвійні сенси, бо приходиш до думки, що їх ніколи не розуміють. Більш того, з часом прямо сказані фрази люди теж перестають розуміти, бо сподіваються що твоєї думки в них 10%, а все інше цей самий “подвійний сенс”, котрий вони не так зрозуміли.

Саме по собі словосполучення “подвійний сенс” – дуже вірне. Якщо використовувати слова окремо – виходить, що ти вдвічі більше вкладаєш сили в свою думку. Якщо це скарга на щось – твій розпач від того вдвічі більший. Радість – відповідно, навпаки…але щось радості в житті стільки не буває…

Споглядаю неминуче

Дивно використовувати це словосполучення відносно не-фатальних речей, а, скоріш, навпаки. Як от “неминуче зійде сонце”, чи неминуче прокинешся зранку. Є якесь зараз, в ці миті, відчуття чогось неминуче доброго.

Є думка, що чим гірше реальність, тим теплішими бачаться відтінки райдуги. Мається на увазі, що в стані крайнього розпачу люди знаходять щось світле навіть у дрібницях. І цінують це більше, ніж будь-що колись. Знов і знов згадую Madnotbad – “тільки навесні ми відчуваємо що є сенс і живемо так неначе це наш останній dance..

Звик сприймати свою реальність не гіршою, ніж в інших, чи не гіршою за ту, якою б вона могла бути.

Знаєте, буває ситуація, коли ти думаєш – як живуть люди, котрі під час війни переїхали в Німеччину, наприклад. Типу “мабуть їм саме в цю хвилину легше ніж тобі”, і це нагадує сприйняття “невідвіданої вечірки” – коли в твоїй внутрішній уяві здається, що на ній було добре, а тебе там не було. Тільки навпаки. Тут ти відчуваєш все сильніше, живіше. Відчуття, наче ти будуєш будинок, зробив великий фундамент, і от, значить, десь всередині є розуміння того, що потім на ньому буде. Хоча поки що там нічого. Час покаже…

 

“Какая отвратітєльная рожа”(с)не_я

Той день був тим самим випадком, коли я зрозумів, що якщо спочатку розмалювати морду ліца гуашью, а потім її змити – ти легко перевтілюєшся у…панду!

Творчість така творчість…
А ще, саме в той день зробив своя саму модняву сігну, що пішла на фон в Девіанті 😊

Підміна понять

Що таке “свобода”? В твоєму розумінні? В чому вона полягає? Що є твоя свобода в 17 років і в 30?

Я думаю, що це є дві діаметрально різні “свободи”. В розумінні того світу, в якому ти живеш саме в той час. Намагаюсь згадати, чим саме була та сама “свобода” в розумінні 17-років. Внутрішній “я” починає розповідати про те що, “ну дивись…свобода може бути матеріальна (три “ха!”), фізична. Духовна?..певно ще пару варіантів запропоную якщо подумати”. Але матеріальна свобода обмежена цими самими “матеріалами”, фізична…що ми розуміємо під фізичною свободою? Що людина не сидить в тюрмі? Що рухається своїми ногами? Чи може вилізти на будь-який дах? З духовною легше – це є незалежність від релігій. Або ж сприйняття релігії не основою, а лише “лавкою в дорозі”. Що таке “свобода” в 30? Гм..

Прийшов до висновку, що свобода в 30+ це можливість бути собою. І от чим більше ти є “собою” у всебічних проявах – тим ти більш вільний.

Життя, робота, оточення, сім’я, діти – все це відбирає у нас частку “нас”. Ті чи інші прояви додають обмеження нам і…ми стаємо тінню того, ким були колись. Ким хотіли бути. Додається така “цікава” штука, як “а що скажуть..” – сусіди, знайомі, чи зовсім випадковий перехожий. На те, як я виглядаю. Що роблю. Про що думаю. Думаю…це найцікавіше – досі буває тремор від “що подумають про мої думки”. Загалом, більш вірне сприйняття полягає в тому, що свої завжди залишаться поруч. Яким би ти не був. Або ж які б думки не були. Всі ж хто лишиться осторонь – завжди там і були, просто ти не помічав їх, за великим парканом під назвою “страх”.

Дружня безхребетність

Часом спливає щось у пам’яті. От як один випадок з дитинства. Коли взимку каталися на санчатах. Сусід попросив покататись – я дав. Увесь вечір тоді катались. І ось вечір закінчувався тим, що прийшла якась незнайома компанія. Наче нічого такого, наче й якихось циган чи ще когось такого. Не суть важливо. Тож діти. Попросили покататись. Я не давав. Потім вирішив дати проїхатись. Закінчилось тим, що та компанія проїхалась і…побігла з моїми санчатами кудись подалі. Я лишився стояти на горі. Поруч була їх чи то сусідка, чи то менша сестра. Я крикнув що не відпущу її поки вони не повернуть санчата. Вони щось там крикнули в дусі “нам все одно”. Поруч стояв той самий сусід/друг, чи як там його можна було назвати. Не суть важливо. Але цей спогад вигартувався в пам’яті як така собі “дружня безхребетність”.

Інший випадок був, коли стояли з сусідом з верхнього поверху розмовляли, прийшли мої одноклашники, з якими я певний час дружив. Це вже (наче) після закінчення школи було, бо ж…

Взяли вони за “манічку” ходити і кидати пітарди у віконце у дверях коли я виходив. А в той час я стояв біля дверей, тож…один вирішив, що краща ідея взяти і вдарити мене в око. Це був ще один досвід друга-сусіда, котрий ніяк не відреагував, чи щось зробив чи якось допоміг. І, мабуть, це був другий приклад такої “дружньої безхребетності”.

Я думаю, що моє небажання звертатись до когось за допомогою росте звідти. З дитинства. З розуміння, що в тих рідких випадках, коли тобі потрібна чиясь допомога – ніхто тобі не прийде на допомогу. І фактично, ти кожен раз лишаєшся сам на сам зі своїми проблемами. Сам на сам з ворожим світом.

Коли писав у різні ЗМІ по розповсюдженню тої теми з військоматом і всюди мене зустріла тиша – можливо, то вже був приклад з дорослого життя. Хоча, думаю їх було значно більше по життю. В будь-якому випадку, в такі моменти відчуваєш свою слабкість і безпорадність.


Завжди слід залишати за собою право на останній постріл. Право виїбати цей світ з усіма його недоліками, не дивлячись на свою слабкість чи безпорадність.

Я навчився сам себе підбадьорювати. Сам себе підіймати з колін. Сам собі казати, що “нічого…сьогодні не твій день. Не переймайся…завтра ти покажеш всьому світу, а сьогодні відпочинь…”

Булінгі, хуюлінги, і все таке інше – люди навчились давати речам “гарні назви”. Хтось скаже “називати речі своїми іменами”. Я скажу – називати речі, з котрими ніхто нічого не робить. Бо ж легше дати назву хворобі, ніж її лікувати. Легше прилетіти літаком на конференцію по кліматичним питанням, тим самим створюючи ці самі питання.

Світ навчився сприймати мене, як маленьку людину. Я навчився сприймати світ, як велику хуйню. Ворожу до всіх і вся…

Колиш’нуть

Замислився над тим, що мені прийшов лист, там є напис “Tweet this”, тобто запостити у Твітер. Але твітер зараз став “X”, що можна прочитати, відповідно, як “Ex” (спитайте у Гугл Транслейт, наприклад, вимовляння). В свою чергу “Ex” використовується, зазвичай, відносно колишніх партнерів. Типу “моя колишня/мій колишній”. І от “твітнуть” то було зрозуміло, а “екснуть” якось не дуже.

Тож…якщо треба щось розшарити у “Ex”, чи вірно я розумію, що вірно казати “Колишнуть”? о,О