..буду відкривати в собі нову чакру – людини, котра замість “продам ноутбук з неробочою батареєю” буде “оживляти та панувати”.
Мій розвиток особистості робить техніка. Вона паршиво працює – я замовляю щось, щоб її полагодити, отримую нові навички, використовую їх на всі 100. Хтось запише це у своє резюме як “добре навчаємий”, ну або “швидко навчаюсь”, я ж…мабуть достатньо того, що “я ж…” – саме такі люди багато чого знають, але, не дивлячись на це, все одно ніким не стають 🙂
..для мене завжди полягала в тому, наскільки воно спроможне в мені народжувати якісь думки з тих чи інших прикладів. От так вийшло і тут…
“Цікаво, що в голові “світ” асоціювалось зі словом “світло”, а світло=темрява (як протилежність) хотів було написати “ще нікого не захоплювала моя внутрішня темрява”))
Замислився над тим, що більш став розуміти слова іншої композиції, де “Никто, не увидит как, чтобы жить тебе нужно сдохнуть”, тільки з точки зору думки що вище. Ну, тобто, я про те, що щоб дарувати комусь іншому світло, у нас всередині відбувається боротьба. З собою, своїми демонами, думками – говорити щось комусь чи промовчати. Зробити, чи не зробити. Враховуючи закони рівноваги – як думаєш, чи вірним є ствердження, що чим світліші справи людини, тим темніші його думки чи внутрішній світ? Це не обов’язково про те, що хтось комусь зробив щось добре, а десь в іншому місці він обов’язково котика образив – скоріш це про абстракцію, що роблячи щось десь світле, в тому чи іншому вигляді щось в тобі темнішає. “
Знайшов для себе простий тест на те, як перевірити – чи віриш ти в потойбічне життя. Зловився на думці, що мені сумно. Сумно, що я з кимось не доваляюся у ліжку. Сумно, що з кимось я не долистуюся листами. Сумно, що з кимось не посиджу на гірці біля моря, розпиваючи привезений портвейн. Я сумую за тим, що без віри в потойбічний світ, немає ніякого сенсу – бо ж якщо його немає, то й сумувати там буде неможливо.
Звісно ж, буду сумувати за чувачелою, з котрим нас об’єднав Реддіт і Гугл Транслейт. Бо ж, бо ж…
Знаєте, що я думаю? Колись та й настане момент, коли “там” буде більше тих, кого ми любимо, ніж “тут”. І тоді буде вже не буде цього суму, бо ти будеш розуміти, до кого і від кого ти йдеш. А поки не час про це думати – доки тих, хто для тебе цінний, вистачає і тут.
Білем відбивається в серці думка, що життя за нас вирішить, з ким і скільки часу ми ще проведемо. Але я не можу з цим нічого зробити, то ж, то ж…
Я зараз досить рідко. Раніше хотілось знайти в собі все, що тільки знайдеш на просторах мережі. Депресія? Гм…а що там по пунктах? А…так в мене депресія! Що? Тут десь з’явився “синдром нестачі уваги”? Так він теж в мене є! – і все таке інше. Бо ж свою проблему ти вбачав у всьому.
Так і тут. Мені цей ваш “астенічний синдром” не до лиця. Загалом, запис мав бути про те, що мене запитали чи часто я нервую/проявляю стрес. І….замислився, що мені важко відповісти. Що є норма прояву стресу? Як часто ви чимось гримаєте чи підвищуєте голос? А як часто це робить хтось, кого ви знаєте? Який середній показник по цьому направленню серед людей?
В своїй емоційності я знайшов силу. Мені подобається врубити Sum 41 і слухати Screaming Bloody Murder на повну, десь всередині себе підспівуючи “And bloody murder we will scream!..”. Так само як подобається часом світитись від позитивних емоцій і освітлювати собою шлях іншим. Більш того, я впевнений, що десь є люди, котрі саме це в мені люблять. Те, що я можу їх підбадьорити в миті, коли знаю, що справи кепські. Цілком знаючи ціну цього всього, котра колись та буде сплачена (а часом бачу, що її вже знімають, просто частинами), я буду більш радий швидко вигоріти, ніж поступово тліти десь на узбіччі, як та викинута цигарка.
Можливо, за рахунок своєї худорлявості, десь у 40 я буду виглядати як цілком собі дід, з порожніми сірими очима. Та цей дід в мені і є я сам. Комусь це може подобатись, комусь ні. То вже їх проблеми…
А ще сьогодні, поки їхав в маршрутці, проносилось багато різних думок. Одна з них була про спробу зрозуміти, чому ж я так поспішаю всіх “любити”. Наче, зрозумів. В моїй системі координат я або люблю людину\довіряю їй, або ж не люблю, і, відповідно, не довіряю. Тож, мабуть, дійсно, я не можу всіх любити. Але люблю і ціную всіх тих, кому довіряю.
Ні…не через те, про що це меморіал. Бо його реальна історія досить сумна. Але, часом, речі носять одну назву і два різні сенси…тож…
“Від себе-то втекти можна, а от від…меморіалу..”
Щоправда, “y” та “u” переплутані місцями, як і дати, бо ж…сподіваюсь, що 2007-2023 на ньому виглядали б більш к місцю, ніж 1943-1944. Дивне співпадіння, але часом я не забобонний, і співпадіння випадкові
Треба або щось зробити зі старою галереєю, або зробити нову, на основному хостінгу…лишилось визначити – що мені не хочеться робити більше 🙂
Спочатку ти такий “хе-хей! Зараз з’їжджу і все ок!”. А потім розумієш, що “з’їжджу” то був лише початок, і на тебе чекає залишок світової сраки. Але потім ти сидиш, о 2:40 ночі наступного дня, і такий “гмм…все, на що мене вистачить це написати оцю фігню і піти спатоньки”. Бо ж, бо ж…
Щось з’ясувалось по хворобі, здається я починаю захворювати простудкою, і…загалом, куди воно все несеться?..
Світ тримається на двох стовпах – один хворіє, інший…фз, що інший. Сашка якось спитала “..а як же ш натхнення від спілкування”. Тоді я сказав щось на кшталт “натхнення на спілкування і вистачає”. Задавався вже питанням “ашоякшо”. Тобто, як би весь цей період проходив без того спілкування в тому числі. Прийшов до висновку, що навіть не чіпляючись до якоїсь конкретної людини, нам легше переживати якісь такі неприємні події, коли ми не самі. Чим менше ми відчуваємо самотність – тим легше пережити. В далекому 2007, наприклад, коли я йшов провулком, у бік закладу, де мені мала робитись операція, в голові грала “люмовська” “небеса”, а я йшов туди з думкою, що “є задля кого робити операцію” чи якось так. Коротше кажучи, коли ти шукаєш сенс в тому, в чому його немає.
Голова нагадує сральник, в котрому давно не прибиралось…
Що в мене всередині стільки жовчі. Просто не замислювався, що окрім “всередині” її стільки ще й у шлунку…
Вітаємо мене з маленьким-великим піз…м. Меншим ніж міг бути, більшим ніж хотілось би..
…а наче то вже було в іншому десятиріччі…
Якщо зі своєї “холодильної” освіти я пам’ятаю щось типу…ай, добре. Нічого я з неї вже не пам’ятаю. То з хімічної щось спливає в голові на тему “концентрованого розчину”. Відповідно, це про співвідношення основної і додаткової рідини. У спілкуванні люди теж розчиняються, і лише випадок вирішує, хто є “основною”, а хто “додатковою” рідиною. Переводячи в більш зрозумілу площу – з часом спілкування вичерпується з того чи іншого боку. І це закон. Але закони є, щоб…їх порушувати?
Я дивився на світлини старих друзів. Згадував ті чи інші моменти. Дивився, як вони змінились за цей час. Ці люди знали мене більше по часу, але що саме вони знали про мене? Яку частину встигли побачити, поки ми один в одному просто не розчинились? Є реакції, коли випадає осад. Є реакції, коли рідина в пробірці стає каламутною, або, навпаки, чистою. Крізь хімію можна провести будь яке знайомство у нашому житті. Досвід відносин показав мені, що розчин може бути концентрованим навіть крізь роки. З певним життєвим осадом, вибачте, досвідом, але ж осад – тільки частина пробірки.
Я задумався над тим, наскільки людям для дружби постійно потрібні нові люди. Тобто, який шанс, що буде людина, котру ти не станеш міняти? Або ж міняти чи доповнювати? Бо в кожного є свої інтереси і всі різні. Тому неможна знайти в одній людині “друга для всього на світі”.
Будь яка реакція залежить від якості складових. З поганих яєць навіть омлет не зробиш, а з добрих і бісквіт шикарний вийде.
Мій внутрішній Каер Морхен лютує. Хоч іноді ж з моєї токсичності мають з’являтись відьмаки друзі?..