Позначка: думки

Інвестиційний клімат

Ловлю себе на думці, що мені сподобалось розділяти бюджет на кілька “сабів”. Двері – один, комп’ютери – інший, камери – третій. В тебе відбувається таке собі сприйняття “маленьких фірм”, котрі працюють окремо, але в якомусь, певному, акціонерному об’єднанні…

Життя циклічне…

У основному блозі від 02.02.2022 був запис про “Тривожну валізку” на випадок війни. Ніхто не думав, але пост про всяк написав, підійшовши серйозно до теми. І от, 19 січня 2023. А я думаю про те, що мені знову потрібен такий пост. Для себе. Що мені потрібно, якщо буде наступ сюди? Що треба підготувати “на випадок”? Ти ніколи не будеш готовий до всього, але, врешті решт, ти можеш хоча б спробувати пройти то мінімально неприємно.

Коли я писав той пост – мабуть, писав його думаючи про те, що це можливе. Зараз я думаю, що можна чекати чого завгодно. Тож…саме час сісти і подумати, що можна зробити ще…мабуть, генератор і 5-10 літрів бензину можуть бути зовсім не зайвими…

Кота за яйця…

Часом відчуття, що треба (тільки зараз розумію, наскільки то дивно звучить) взяти кота за яйця, і сісти писати пост у блог. Бо ж, бо ж…нащо той блог, коли є музичка, котру можна включити, і сидіти собі в ночі, займаючись всякої фігнею, слухати…

Це нагадує дитинство. Коли замість уроків ти сидів і чи грався у приставку, чи ще щось. Все що завгодно, тільки не уроки. Час йде, сприйняття не міняється..

Навіть вижимаючи з доби всі соки, тобі все одно на щось, тай не вистачить часу..

Все це знов

Цікаво…

Цікаво те, що не дивлячись на текст:

Вже, мабуть, запізно ламати цей лід.
Не вистачить кисню дивитися вслід.
Давай все спочатку, без зайвих розмов.
Ти мовчки кричала: “Не повертай все це знов!”
Не повертай все це знов…

Останнім часом повернулись дві речі. Перша з них спілкування, а друга – я знову з Панасоніком. Щоправда, тепер з G80, але ж ми знаємо…і відносно обох, ухм…подій, немає відчуття того самого. Про що написано…

Цікаво ще й те, що я тільки що дізнався про те, що була російськомовна версія. І вона, дещо, зовсім інакша…бо ж, бо ж…

Губляться сенси всіх правил твердих
Обірвані семпли під звуком від них
Ще трохи й зависну, заляжу на дно
Ми рідні, ми різні
Ти не повертай все це знов
Не повертай все це знов
Ти не повертай все це…

і

Рваные раныНаполнены льдомВ ушах океаныС раскрашенным дном
Холодный по венамТебя унесетСоври всем изменам
И не возвращай это всёНе возвращай это всё
Здається, в мене між камерами менше різниці, ніж між цими текстами з точки зору посилу 🙂

Листування

Зловив собі на думці, що листування надихає мене саме по собі. Згадуючи, як полюбляв у дитинстві з подругами спілкуватись листами. Телефон то було дорого, а от лист…в ньому ти можеш розповісти все що завгодно. Але мова не про нього.

Листування то ще гарний інструмент до певних роздумів. І от, у розмові, я замислився над тим, що я завжди був емоційним наркоманом. Розуміючи наслідки цього відносно моїх контактів і загалом у житті. Стало цікаво, наскільки можна підтримувати натхнення, котре викликане кимось, більше ніж тимчасово. Знову ж таки, у стосунках я навчився те робити. З іншими людьми, котрий ти не маєш обмеження спільним приміщенням, це важче. Важче, бо багато емоцій губляться по дорозі. Через те люди зникають через певний час. Бо емоційно спілкування вигорає.

Зі зворотнього – якщо спілкуєшся з людиною, котра живе емоціями. Який, взагалі, шанс, лишитись для когось цікавим? Депресивний я сказав би “ніякого” і хлопнув екраном ноутбуку. Але ж, але ж….

Думаю, є певний механізм. Механізм, за яким ти можеш лишатись цікавим крізь час. У стосунках, наприклад, ми постійно щось обговорюємо, розмірковуємо, хоча живемо разом 10 років. Але завжди є про що поспілкуватись. У стосунках все легше. У спілкуванні ж…

Чим цікаве це спілкування? Тим що я проговорюю свої думки. Тобто, не лишається якихось прихованих думок чи емоцій. Ти відкритий до людини, як вона до тебе.

Якось давно в мене був пост. Я не зміг його тут знайти, тож він був або у Дайрях, або на Лірушці (фак…я її видалив, тож не знайду там вже). Він був про пісню Фльор..а саме “Человек 33 черты”. З неї почалось моє знайомство з гуртом. І певний час я навіть шукав цю саму людину. Образ, котрий був створений у голові. Я шукав друга. З часом я розчарувався в цій ідеї. Бо ж, бо ж…

Загалом, будь яке спілкування має дві дороги – або у пекло, або у пекло. Стало цікаво, чи може бути інакше. Половина мене думає, що якщо промовляти всі речі, то розуміння між людьми більше. Інша половина вважає, що це від того не залежить.

“То что тебя не убивает ты больше не бери
И от того что не вставляет беги, беги, беги
Мы баловни судьбы, а значит у нас кармический карт-бланш
Смотри не прое**, смотри не прое**”(с)ОП

Эти лифты в этажи, а я…

Просыпайся, одевайся – прохладно…
Мы метели не хотели – ну ладно…
Странно очень, дней короче лишь ночи…
И от строчек нам осталось много точек…

Улетают, исчезают –
Не достать рукою…
Я стараюсь,я пытаюсь,
Ну видишь – я с тобою…

Удержи, скажи мне все без лжи,
Как можно тише…
Эти лифты в этажи,
А я хочу на крыши!

Якось знайшов, причому у себе на Ютубі…дивно було б не знайти з останнього. Чкал пронісся перед очима…перейду у наступний пост…

Faces look ugly..

..When you’re alone..

Іноді ми ускладнюємо життя більше, ніж було треба. Часто наше сприйняття основане на певному досвіді. Мабуть, головне навчитись не ставити знак рівності між цими першим і другим.

Певний час не довіряв тим чи іншим людям, згодом це стало такою собі аксіомою світогляду. Закриваючи останню сторінку книги – ми можемо лише здогадуватись, як далі розвивалась історія героїв. Так само, коли люди розходяться, мені завжди була цікава історія обох. До речі у Across the Universe було щось подібне. Коли історія була показана життям всіх персонажів.

99% історій, коли я зникав, на мою думку закінчувались хеппі-ендом. Тобто, коли ти виникаєш у житті іншої людини згодом, ти бачиш лише сухість у спілкуванні. І ця сухість вказує на те, що ти зробив помилку. Як примара з того світу. А що як ні?

Знайшов цитату, котра була колись на бухгалтерії. Те що знайшов звучить як “Добре слово – воно й собаці приємне, а людині й поготів, не шкодуйте подякувати і похвалити”. Там було тільки “Навіть собаці приємне добре слово, а людині…” – і я не знав, чим воно закінчується. Вислів, тобто. Цікаво, що у 100% випадків, коли я зникав, мене й не шукали. Тобто а нащо?..і це ще більше запевняло у думці, що ти був таким собі тягарем для когось, бо тебе несли поки ти допомагав йти.

Мабуть, треба буде якось переосмислити певні речі. Бо відчуття, що якісь сприйняття давно вже припали пилом, і ти дійсно, як якийсь дідусь, вважаєш що те, що тобі сказали “колись” є істиною. Закреслити “істиною”, написати “істиною з вийнятками”

There are things that we can have, but can’t keep..

Якась частина мене цілком розуміє, до чого все йде. Загалом, нічого нового. Тобто, “типовий Руся у своїй стихії”. Що цікавіше – мені нема що сказати. Ну, типу. Як у когось хтось помирає, єдине що ти можеш сказати “ну…таке буває. Шкода, друже”. Бо вже встиг забути, як втрачати когось. І дійсно, забув.

У Олексія була ще одна добра фраза. “Плюси – відчуття родини. Мінуси – відчуття про*баної родини”. Здається, навіть пам’ятаю по кому те було..

М’яч не на моїй частині поля, тож, тож…

Я теж полюбляю перечитувати щось. Шукаючи в тому якусь відповідь, чи намагаючись щось знайти, що було не поміченим. Проблема цього полягає в тому, що дуже часто нам властиво шукати те, чого немає.

“…Нет никаких деревьев, никакого дома,Сумрачных тихих аллей, никаких знакомых собак.Цветы в ухоженных клумбах, всё совсем по-другому –Незнакомей, новей, словно всегда было так…”(с)Fleur

Кожен раз

Коли я отримую більш менш відчутливу хворобу, задаюсь питанням “і що далі?..”

Я питаю себе, чи можна з цим жити чи вже ні. І ловлю себе на думці, що в мене не така вже й мала воля до терпіння неприємних відчуттів. Багато чого можу перетерпіти і якось доповзти…доповзти до чогось наступного.

Дивлюсь на нас, не уявляю років через 10-15, бо ж якщо ж зараз, то що ж…а між тим, той самий гастрит був ще у моїх одногрупників, котрі стикались з ним у віці 15-17 років.

Не покидає відчуття 2-3-4 років…що починаючи спілкування ти хочеш сказати “все добре, але будь готовий, що через 2-3-4 роки цього спілкування не буде, бо, скоріш за все, не буде мене. Цікаво, чи погодились би ви вистраювати з кимось дружбу, якщо б чітко знали, що через кілька років її може не бути? Є ті, хто хоче бути вічним, і для них ці 2-3 роки це мізер.

Важко сказати – стрес, переїзд, люди, атмосфера, екологія, робота по будинку – що стало причиною, але тут я хворію майже постійно. Так чи інакше. Як переїхали і через кілька років почалося…в 2019 вже була стаття про камінь з нирки. Мовчу вже що з коліном тут трапилось десь тоді ж і до сих пір. А потім спина і все інше. Ох…

Я не дуже по “аурах”, але у цього будинку вона, явно, не найсвітліша…аура самотності…через пару хат є будинок, котрий “поховав” цілу сім’ю…хтось вбився на сходах, когось перед будинком збили…якщо вірно пам’ятаю. А цей просто витягує з мене сили. Чи краще, що у сусідів собака, котра лишилась від колишніх господарів, загризла їх дитину? Думаю, що ні…я б біжав з такого будинку якнайдалі. Мабуть, це ще одна з причин переїзду. Найбільш вагомих.

У всього є своя душа. У кожної речі. Часто розмовляю з речами, наче з живими. Більш того – сам з собою часто розмовляю, наче з живим (жартую..). Чи відпустить нас цей будинок? Хотілося б.