Нагадує зараз щось, коли ти розіслав резюме у п’ять фірм, і чекаєш з якоїсь відповіді. Резюме не відправляв, та й відповіді не шукаю, мабуть. Загалом, я вже надто старий для речей у дусі “один на рік, але який”.
Дід Мороз помер – просрав він свій номер…
..що хентайних ігор з сюжетом і повноцінним геймплеєм не буває? Guardians of the Ashes має всі шанси змінити це твердження.
Поки не точно, але мабуть навіть пост про неї напишу. Як не зіпсується 🙂
открой-ся, открой-ся. Мне..(с)Bahroma
Якщо так подумати, я перестав спілкуватись через одну пісню. Не цю, а ту що була до неї…або після. Як подивитись у плейлисті. Через те, що людині здалась смішною фраза, котра для мене, в певному сенсі, була досить близькою. Смішно, але мені зараз подобається типаж поведінки Насті року так 2006-2007. “Ось тобі всі мої таргани – ти чи живеш з ними, чи…твої проблеми, йди далі”.
Коли ми жили в Одесі, були певні знайомства, та й загалом, я відчував, що вмію/можу бути корисним. З переїздом це все перекреслилося на нуль, і я розумів цю ціну. Втрату, якщо можна так сказати. Кількість моїх тарганів зараз значно більша ніж треба, щоб їх можливо було комусь терпіти. І я не впевнений, що я міг би дати щось навзаєм, бо те, чим я володію, не рахується.
Бгг…в навушниках грає “Люблю” Чайковської, картина маслом – на моніторі якась фурійна гра, точніше скріни у Стімі, а в голові “…И я люблю тебя дыма лесками…самыми свежими ранами…прожженными занавесками…моими джинсами рваными…” – як сказав би дехто – combo!
Дивакуватість – наше все..
===================================================
Одна з причин, чому мені захотілось переїхати, мабуть полягала в тому, що з певного часу я перестав відчувати себе тут безпечно. Бо, насправді, тут ледь що не небезпечніше, ніж було в Одесі. П’яні водії, лицемірна влада, і…таж сама гопота, тільки розмовляюча іншою мовою. В будь якому місці де-інде може бути більш небезпечно фізично, ніж тут. Але на мою думку легше знати, що з кожного перехрестя може бути небезпека, ніж вірити у свою безпеку і…помилятись.
Полюбляю свої тумблери у голові. Сиджу, думаю “цікаво, а що там у…” – “клац!”. Якщо не збираєшся з кимось спілкуватись у майбутньому – не слід цікавитись його життям. Такий собі on-off у дусі клацання ДБЖшки…
Мені дивовижно кожен раз, що це працює. Моя любов робити все “правильно” привела до того, що я не можу порушити своє ж правило, без якихось явних додаткових причин. А їх, мабуть, і не існує. Мені легше порушити якісь свої звичайні правила, типу “я більше не буду..”, ніж робити те, що закінчується порізами.
Я заліз у Дайрь->Exactly->хтось з Білорусі (з України тіко бібізянки були, котрим тільки дівчат подавай), і…написав. Звичайна річ? Звичайна. Але мені легше придбати/завантажити якусь гру (менше сорому), де ГГ скаче по рівнім на стріляючому члені, і ні, це не жарт виглядає смішно, і написати про це, ніж сказати що я десь, комусь, написав.
Є поняття меншого з зол. І я ним користуюсь. От їсти тварин, наприклад, погано. Але мої проблеми зі спиною частково лікуються глюкозаміном і хондроітіном, котрі є у хрящах. Тож це все одно не додає мені радості, що чиясь непотрібна смерть є можливістю для мене трішки довше пожити і з меншим болем у спині. Але це те, що я маю робити. Ну, або, йти під потяг. Але на мою думку, користь, що я можу принести цьому світу трішки більша ніж те, що я роблю відносно мертвих тварин.
Так і тут. Менше з зол в тому, що я комусь напишу і не отримаю відповіді. Достатньо зробленої спроби.
Мабуть, дійсно, ідеальний варіант їздити десь у трейлері, і кожен день бачити нових людей. Нові знайомства з людьми, котрі в твоєму житті відбудуться лише на день-два…це прикольно виглядало у мужика, що їздив по світу на мопеді. Чом би й ні?..чом би й ні…
..і вже якась психічно-нестабільна бабця по сусідству, сприймалась як певний острівок стабільності…
Був у дитинстві одноіменний серіал. Він якось дуже асоціюється з тим, що відбувається у житті. Тож…чи боюсь я темряви?..
зовсім не кращі за російськомовних. За ці п’ять років я бачив надто вже багато україномовних уєбанів, щоб казати, що мова щось вирішує. Продовжувати читання Часом україномовні уйобки…
Зловив себе на думці, що…цікаво читати себе через певний час. Рік пройшов, а я читаю статтю Нотса, котру писав у травні 2021, і мені цікаво, про що там…е…мною було написано. Зазвичай люди такі “ооо…не хочу навіть згадувати ту дурню, про котру писав колись”, а в мене “вся моя дурня” йде всі роки десь поряд. Тобто мені легше визнати, що я не розвиваюсь, ніж визнавати якісь свої думки дурними. Ну…або ж я їх дійсно такими не вважаю…
то все, чого домоглися руssкіє – це те, що у нас люди не те що не бояться ракет – вони по звуку можуть визначити що саме летить і звідки, головне питання – “як краще зробити тернопільську свічку”, а дівчата, тим часом, тестують роботу генераторів як у цьому відео
я фз, що там може “руssкая баба”, але якось відчуття, що останнє, про що думають наші люди, це про “двістітисячарміїруssкіх”. Бо ж є більш важливі питання.
Срачі не куди не ділись у суспільстві, але з’явилось багато тем, котрі обговорюються, бо ж це не чиїсь окремі, а загальні проблеми