Найважче, що може бути в житті це…вмовити себе заспокоїтись. Багато речей викликають стрес, стрес відбивається всім, чим тільки можливо. І раніше я б думав про те, як все це нарешті скінчити. Але людська натура боязлива, саме тому завжди йде найлегшим шляхом. Якщо трішки болить – пересидіти. Якщо сильніше – почати самолікування. Коли дупа як болить – звернутись до лікаря. От і зараз. Є розуміння, що то від нервів, і ти починаєш якось корегувати своє життя відповідно до реалій.
Словосполучення “нудить від думок” ще ніколи не було настільки явним. Слід тільки подумати про щось неприємне, і понеслося. Враховуючи, що так само легко воно зникає – це дзвіночок про те, що це все викликано емоціями, а не хворобою. Бо ж хвороба не реагує на позитив.
Читав, що допомагає йога, техніки дихання, ще щось. І я в те вірю. Вірю бо ти під час таких занять відволікаєшся. І в першу чергу тобі допомагає те, що ти не думаєш про цю проблему.
Ви б злякались, якби знали, наскільки багато людей з цим стикається. Ось посилання на “ворожий” форум, де люди скаржаться на всі ці “рефлюкси з закидом жовчі у шлунок”, тим як страждають роками (так-так, не місяцями і не тижнями) і живуть з цим. Коли читав – стан погіршувався, бо ж хвилювання, що тепер з цим “все життя жити”. Але в мене пів року назад ледь не відрізало шмат пальця. Зараз воно відчувається скоріш як мазолька, котра нікуди не дівається. І не зникне. До мого останнього дня. І мізінець на іншій руці в мене ніколи не вирівняється (хіба що в могилці, г-г..). Є багато речей, з котрими тобі доводиться жити. І от від зворотнього, дивна річ – чим більше в тебе якихось дефектів – тим менше ти сприймаєш якісь нові. Тобі вже так не здається, що “краще вмерти, ніж жити з цим”. Тобто, умовно, з часом ти починаєш цінити…життя? Це, мабуть, як з котами…”я стільки з ними їбався, що краще буду їбатись далі, бо ж тоді ж нащо було те все “до””.
Я більш менш навився жити зі своїми проявами стресу. Більш менш навчився жити з проблемами зі спиною. Є розуміння як, коли і що. Думаю, що і з цим я зможу якось жити. І, сподіваюсь, що то в мені не амітриптилін говорить. Бо ж чверть таблетки не можуть так впливати на мозок.
Якби мене спитали – жити без емоцій чи без алкоголю, я б вибрав жити без алкоголю. Бо по емоціям я вже давно наркоман, а по алкоголю ніт. Але життя каже “Руся – бухай на здоров’я! А от насолоджуватись життям і митями – не варто…то не твоє”. Може через те люди починають пити? Думаю, що більшість тих, хто починає пити, про таке не замислюються, тож, мабуть, ні.
Чи жив би я “здоровим життям” просто так? Ні. Але й не хочу на щось жалітися, бо ж все що зі мною відбувається я спрямовую в мозок як “бажане мною”…
“А станет грустно, в одиночестве пою
Или рисую ночью на окне
Молчу в несбыточной мечте
Среди людей, календарей, дождей и вьюг
Порою, хочется хоть с кем-то мне
Быть созвучным в доброте
Из холодных глаз в меня
Лезет, душу леденя
Бездна черная, но я
Лишь улыбаюсь”(с)А. Котляров