Можу не дати чіткої відповіді, чи я за когось переживаю. Так, щоб дійсно переживати. Але ця смерть дає мені відповідь на це питання. Не хочеться вірити, що людини більше немає. Бо ж дійсно вважав цих людей частиною родини. Своєї родини. І це дійсно важко. Не настільки, щоб плакати, але настільки, щоб розуміти, що поки не стане тебе самого – таких втрат буде багато. І кожна буде боліти все більше, бо будуть уходити ті, коли ти знав найдовший період свого життя.
Я вдячний за поздоровлення. Вдячний за дитинство. Часом люди не можуть знати, яку частину вони відіграють у твоєму житті. І ти сам про це не замислюєшся. Лишень коли їх не стає, порожнеча в серці дає про себе знати.
Коли замовляв аптечку, задав собі цілком логічне життя – чи варті ті 5700 чиєгось життя? Не з точки зору жадібності. Навпаки. Це копійки, якщо ця сума зможе врятувати чиєсь життя. Його чи ще когось. Ти знаєш людину, ти знаєш для кого саме воно береться. І останнє про що ти думаєш – це гроші. Коли ми допомагали їй – грошей не було, взяли з кредитки. Бо було розуміння, що завтра, коли будуть гроші, вони вже можуть бути не потрібні. В цілому, майже так і сталося. І це не важливо. Для мене важливіший той факт, що перед тим як піти з життя – людина знала, що я вдячний. Вдячний за все, що було зроблено для мене в житті.
Був час в дитинстві, коли я хоті все зберегти. Коли кожна річ була частиною пам’яті. Потім був час, коли я хотів створити таку собі Вікі, в котрій велись спогади з мого життя, по ситуаціях і людях. Щоб нічого не забути. Тягар від людей і відчуттів, що я несу з собою, часом дуже важкий. І просто від спогадів болить десь всередині. Олексій колись казав, що я не цікавився станом здоров’я його батька при житті. Але я завжди зберігаю той емоційний біль від розуміння, що ти знаєш, як воно, втрачати батька. І як хтось ставить десь у церкві свічки за чиїсь душі, так є дні, коли я згадую тих, кого вже зі мною нема. Всіх людей. Всіх котів. Тварин загалом. Ліську, Печеньку…особистий Graveyard Keeper, в котрому поховані всі, кого ти знав…всі не можуть жити вічно, як і неможливо завжди носити в собі цей біль. Але саме в той день, коли я захочу забути про цей біль – я перестану існувати. Бо немає такої людини як я без тої клятої емпатії, до всіх, кого я знав…
